Крок вікінга

— Бачите, елементарний склад так званої живої речовини не відповідає елементарному складу земної кори. Ми тільки на один відсоток складаємося з важких елементів, земна ж кора — навпаки. Чому? Є така думка — її висловив Ціолковський — що колись наш світ був легким, ущільнився ж у процесі еволюції. Але той ефірний світ породив своїх живих істот, і деякі з них вдосконалились, набувши чогось подібного до розуму. Це було задовго-задовго до появи першого коацервату в світовому океані, до появи самого океану».

— Я знаю, що за атомним складом ми ближчі до зірок, ніж матінка-земля, — сказав Арсен. — Мені це завжди здавалося дуже поетичним. І трохи невірогідним.

— А як на мене, то немає нічого прекраснішого від невірогідності. Від очевидної невірогідності. Такої, як ваші фотографії… Та повернуся до своєї думки.

Іван Максиміліанович постукав пальцями по підвіконню і, ніби щось пригадавши, промовив:

— Все, що ми бачимо, — породження ущільненої матерії. Але подекуди могли зберегтися и ефірні істоти — так само, як збереглися з прадавніх віків гатерії чи кистепері риби. Ефірні істоти іншої, ніж ми, структури, з ними контактувати важко, однак відчувати можна. Люди остерігалися домовиків та ельфів, як і всього, чого не розуміли, наділяли їх невластивою їм силою. Коли ж ми доросли до того, щоб пошукати раціонального зерна в прадавніх марновїрствах, то ефірних істот лишилося на землі аж надто мало. Тепер рідко почуєш про зустріч з домовиком, і не тому, що люди почали тверезіше дивитися на світ… Домовики справді вимерли, бо їхня пора давно минула.

Зіскочивши з підвіконня, Іван Максиміліанович взяв Арсена за плечі й палко зашепотів:

— Голубчику! Таж вашому повідомленню ціни немає! Навіть не знаю, з якого боку до нього приступитися, проблема це дуже делікатна… Одне прощу: бережіть свого квартиранта, всіляко годіть йому. Заради бога, не сполохайте його скепсисом чи роздратуванням — можливо, домовики чутливі до емоцій. Любіть його. Ввійдіть з ним у контакт, по-людськи пожалійте його, ви уявляєте, як йому незатишно й самотньо в нашому світі? Можливо, він живе тисячу років чий взагалі безсмертний… Ми ж про них не знаємо нічого, анічогісінько! Прошу вас, приручіть як-небудь цю істоту, коли вже вона саме вас вшанувала своєю увагою, а потім… потім, з вашого дозволу, і я до цього діла підпряжуся. Не проти?

— Звичайно! — сказав трохи спантеличений Арсен.

— Тепла і ніжності до нього, якомога більше тепла і ніжності, — напучував його Іван Максиміліанович.

Повернувшись додому, Арсен сказав з порога якомога лагідніше:

— Добрий вечір, мій маленький друже! Так приємно вертатися в обжитий дім…

Йому й справді було приємно, але голос його прозвучав у забитій меблями кімнаті глухо та недоречно. Арсен сів у крісло й дослухався до самого себе. Довкіл стояла душнувата тиша — крізь стіни старого будинку, заставлені стелажами з книжками й завішані килимами, не пробивався жоден звук. І нічого не пробивалося в його душу крізь вічне відчуття спокою та затишку рідного, з дитинства звичного гнізда. Надійного прихистку від життєвих бур. Місця, де так добре відпочивається й куди так солодко вертатися з доріг. Та чи є туь хтось чи щось, як уже воно там називається!

Обережно, ніби остерігаючись, що цим він когось сполохає, Арсен потягнувся до вітара — його стрілка не рушила з місця. Ну так і є — нікого…

«Пішов, — подумав Арсен. — Мабуть, образився на мене. Розчарувався. Куди ж йому йти? Як же недобре вийшло…»

Не міг напевне сказати, що було в його поведінці гідного осуду, але якийсь краєчок душі — мабуть, той, де ховалось оте невиразне, що називалося совістю, — давав про себе знати легеньким щемом.

Маленька самотня істота блукала сучасним містом, чогось шукаючи. Привіту, ласки? Чи ж знайде? Чи проб’ється до чиєїсь доброї душі крізь мур скепсису — тіні одвічного страху перед непізнаним.

Раптом Арсенові й самому стало незатишно та самотньо. Можна було б подзвонити до когось із друзів, напроситися в гості чи до себе скликати товариство, можна було ввімкнути телевізор, гарно вдягнутися й прогулятися особливо ошатними о цій порі вулицями — безліч варіантів було в нічим не обтяженого молодика, що мав попереду кілька днів відгулу. Тільки ж Арсен знав: це — особлива самотність, самотність людини перед безміром простору й часу, своєрідна космічна туга, що приходить до людини без причини й минає без сліду. За нею — підсвідома мрія про зустріч з братами по розуму…

Прагнучи хоч трохи розрадитись, Арсен відчинив вікно й покликав кота Антона.

Оповідь про Змія Горинича

Сід прокидався. Спостерігаючи, як посмикуються на його обличчі потемнілі лусочки, Арно подумав: то байка, що в стані анабіозу жива істота не старіє, вони принаймні добряче підтопталися, доки дісталися цієї планети. Вкотре спробував прикинути, чи стачить їхнього віку на зворотний шлях, — у принципі мало б стачити, однак якщо й надалі отак бездіяльно сидіти перед екраном, не рахуючи земних років… Вони й досі не знають, як співвідноситься об’єктивний час з тим лічильником, що його природа заклала в кожну тутешню істоту, а коли нарешті й виведуть якусь формулу, то висновки з неї доведеться довго узгоджувати з власними можливостями: тутешні мешканці — одне, вони ж — то зовсім інше. «Ми таки зовсім на них не схожі, й через те кожен крок доводиться визначати методом проб і помилок, а в тому криється велика небезпека».

Сід прокидався. Він зітхнув (подібний рух роблять і земляни, тільки ж у них за тим — зовсім інший фізіологічний процес), почухав щоку об плече (треба звикати саме так називати тілесні аналоги!), і його сіруваті повіки повільно полізли вгору, відкриваючи блідо-лілові очї. «Колись він мені здавався дуже гарним, — подумав Арно. — Сід справді перестав бути таким; чи то в мене змінилися естетичні критерії від того, що я занадто надивився на гладеньколицих землян? Цікаво, а ми ж якими їм здамося, коли нарешті зважимось постати перед ними? І якими повернемось до себе, виконавши програму? Ото біда!»

Сід прокинувся. Він зробив кілька плавних рухів, і його обличчя засвітилося: умів скоро повертати собі робочу форму.

— Ну, що нового побачив? — спитав він.

— Нічого, — відповів Арно, дивуючись легкому роздратуванню, яке чомусь пойняло його. — Те ж, що й було. Одна ця сама…

— Жінка, — лагідно підказав Сід. — …Вийшла із тими самими…

— Відрами по воду, — завершив командир. — Виспаний, він явно перебував у доброму гуморі, а тому не вимагав категорично, щоб Арно і говорив, і мислив мовою, яку вони старанно опановували, насилу розшифрувавши її код.

Авжеж, розшифрували, але що з того, коли за кожним поняттям відкривається прірва незбагненного — чуже життя. От хоча б з цими відрами…

Сід сказав, що він чудово розуміє, чому жінки так часто ходять з ними по воду: земляни існують у цій рідині, хоча на перший погляд ніби й оточені повітрям, — у воді перебігають усі їхні фізіологічні процеси. Збагнувши це, починаєш розуміти, що жінки не часто, а навпаки, надто рідко ходять з відрами по воду — у тому й полягає найбільше диво життя такого типу.

Арно у цьому не те що дива — елементарної логіки не вбачав. Коли вже вони такі вдалися, то нащо було вибиратися на те, що називається повітрям? Краще б сиділи собі під кригою і снігом у тих своїх… ага, водоймах. Температура там, до речі, значно комфортніша, ніж на поверхні. І мешкають у тих водоймах істоти куди привабливіші, аніж ті, що називають себе людьми, принаймні не метушаться марно. Як їх, між іншим?.. Довгі такі, вузькі, з короткими кінцівками… На дні дрімають.

— Риби, — підказав Сід. — Арно, ти став забудькуватий, що з тобою?