Крок вікінга

— Арно, а може, нам варто заспівати «котика»? Це має зворушити їх.

— Так, це ідея.

«Котика» вони заспівати не встигли, бо люди, що стояли осторонь, спостерігаючи за дівчиною, враз пороснули врозтіч. Матеріальне сполучення — хтозна, як уже там воно називалося — поміж землянкою та їхнім апаратом урвалося, дівчина впала й лишилася лежати на снігу в стані не кращому, аніж дитина. Нічого іншого не лишилося, як затягти її всередину корабля; Арно, вийшовши назовні в легкому скафандрі, цілих півсекунди не дихав.

Довгокоса дівчина у білому вбранні не принесла такого багатства емоцій, як дитина, принаймні так вважав Арно. Її сонні марення були дещо одноманітні: занадто вже часто в них поставав той самий чоловік з ясним волоссям і такими ж блакитними, як у дівчини, очима, з них проглядало щось таке, від чого Арно почав Іще гостріше критикувати землян.

— Таки ж на зовсім, на зовсім низькому рівні свого розвитку перебувають вони, — твердив астронавт. — А яка зарозумілість! Зовсім нездатні реально оцінювати себе. От хоч би й цей представник їхнього роду, чим він хизується? Ну, в нього справді міцні… — як вони там називаються? — м’язи, але чого вони варті порівняно з інтелектом? А інтелекту, як вони кажуть, кіт наплакав. От він іде до лісу рубати оті самі дрова цим примітивним знаряддям… ага, сокирою, і це тоді, коли йому належить винайти автоматичний пристрій, який низькочастотним ультразвуковим випромінюванням за мить повалить усі дерева в радіусі сорока їхніх верст. Оце б і справді мало якийсь глузд! Тоді б принаймні в атмосферу перестав надходити цей клятий кисень — і ми б нарешті вибралися зі свого сховку.

Наспівуючи «котика», Сід поблажливо подивився на свого супутника, потім сказав:

— Арно, ти жартівник. Гадаєш, це може статися так скоро?

— Ну, може, й не так щоб дуже… за мільйон-другий, як на земні роки. Звичайно, для цього треба автоматичним пристроєм скосити всі дерева.

— Гадаєш, цього достатньо? А тобі не спада на думку, що ти не врахував якогось фактора?

— Та скільки їх тут, тих факторіві І всі вони мають значення?

— Боюсь, що всі. Шкоду від одного неврахованого фактора ми вже пізнали: істоти, схему яких повторює наш літальний апарат, на землі вимерли, і тому нас бояться. Одне, що це само по собі погано, а друге — підвищується загроза прикрих несподіванок. Ми ось сидимо у цьому сховку… Змій Горинич, так його називають місцеві жителі, а в мене відчуття цілковитої захищеності все одно немає. Матеріал, з якого виготовлено наш апарат, звичайно, дуже стійкий у цій окислювальній атмосфері, але… як уникнути механічних впливів?

— Яких?

— З боку місцевих жителів, наприклад. Вони, звичайно, не агресивні, але налякані, а страх може спровокувати напад.

— На нас? Що вони можуть?

Арно зневажливо махнув рукою в бік ясноголового чоловіка, що часто являвся дівчині в сонних мареннях: зараз уже не з видив, а цілком реальний, він бовванів на великому екрані, тримаючи у піднятій руці якесь чергове примітивне знаряддя, що виблискувало на холодному сонячному промінні.

— Ось поглянь! Вона й не уявляє, якого примітива собі обрала за об’єкт захоплення. Чого він вартий зі своїми розвинутими м’язами?

Арно так і не збагнув, чого вартий його низькоінтелектуальний суперник. Не встигнув завважити й Сід. Тільки на мить він завагався у прийнятті жорстокого рішення, але й цього виявилося досить, аби опустилась: піднята рука чоловіка, чимось ударивши по кабіні їхнього літального апарата, покриття якого так вдало імітувало шкіру живих істот. Усе передбачив головний конструктор, створюючи матеріал з високою опірністю хімічним чинникам земної атмосфери, окрім одного— механічного пошкодження примітивним знаряддям, званим мечем — це слово Арно вичленив учора, а сьогодні збирався розшифрувати його значення.

…Клубисько вогню вихопилося з подряпини в обшивці корабля, і двоє посланців високоорганізованого життя на силіцієвій основі перетворилися на купу оплавленого піску, що на морозі скоро вичах.

Місцевий єпископ відправляв великий молебень на честь славної перемоги отрока Микити Кожум’яки над жахним змієм, що оселився в околицях міста, чудесного врятування заблудлого чада Іова та отроковиці Калини з чрева страхолюдного.

Хор підносив душі присутніх до небесних висот, і сльози святого зворушення текли по обличчях жінок та чоловіків.

Та не такий був єпископ, щоб дати пастві в радості бездумній розійтися по домівках: вона могла струїти себелюбством свої очищені нещодавно пережитим стражданням душі. А тому, прокашлявшись та здвигнувши бровами, він розпочав казання.

Нагадавши про заповідь «не сотвори кумира», єпископ таврував непростимий гріх, що в нього впадають деякі християни, таємно чинячи по лісах відправи перед поганськими богами: за те і наслано покару в подобі вогнедишного змія, котрий, коли б не милість божа, спроможний був пожерти ціле місто. Єпископ шпетив майстрів, що різьблять поганських ідолів усупереч настановам святої церкви, та найбільше перепало непутящим дівкам. Ще сонце на весну не повернуло, а вони вже рахують дні до першого тепла, аби віддатися непотребним грищам та співанкам, плекають мрії про мерзотні дійства, що чиняться в русальні ночі. І це тоді, коли господь по милості своїй великій так зримо являє знаки великої благодаті, ще лежить на тих, хто свято шанує найдорожче — цноту!

Тут єпископ звів руки догори у тиші, що враз настала, і, довго так постоявши, нарешті мовив:

— Усі бачили, всі бачили.

Не встигла діва Калина торкнутися крайкою своєю морди жахного звіра, як він пішов за нею, немов дворовий пес за господарем своїм; воістину кажу вам — не Кожум’яку належить шанувати як переможця богобридкої потвори, бо що він, грішна людина, вартий зі своїм успадкованим від діда-поганина мечем-кладенцем, а велику цнотливицю діву Калину, що самим своїм чистим подихом відібрала в кровожерної почвари бісівську силу. А тому речу вам, діти мої, що отроку Микиті Кожум’яці належить поставити велику свічку за диво, знаряддям якого сподобився бути, а діва Калина нехай увічнить і примножить свій дар, у святому монастирі вознісшись до преподобної Євлампії, вкривши себе немеркнучою славою. Во віки віків, амінь!

Не встиг хор підхопити останнє слово, як майбутня преподобна Євлампія з великої радості, звичайно, прилюдно обійняла й поцілувала отрока Кожум’яку.

Цим вона збулася немеркнучої слави, зате стала щасливою жоною й народила дев’ять кожум’яченків.

Прогулянка

— Тобі, маленька, зі мною ну-удно буде, — каже тітка Оксана і, присівши, зазирає мені в очі. — Ти потерпи вже, потерпи. А там і мамка твоя повернеться… Ти будеш зі мною ловкенькою дівчинкою, еге ж?

Ця велика, як дядько, тітка Оксана дуже лагідна, але дітей у неї немає, тому вона мене трохи боїться й щосили старається догодити. Відчуваючи той страх, я прагну її заспокоїти; власне, ми тільки те й робимо, що приручаємо одна одну, а тому скоро втомлюємося, коли вдвох.

Очі моєї наглядачки починають стурбовано нишпорити по кутках — ну чим би ще забавити бідну дитину? — і я рвучко обіймаю її:

— Тітко Оксано, пустіть мене гуляти!

Тітці Оксані, вочевидь, приємні мої пестощі, але вона соромиться своїх розпашілих щік, тож, потримавши цупкі долоні на моїх плечах, обережно знімає їх і чомусь пошепки запитує:

— Гуляти? Це ж як, аж за ворота?

— Трошечки-трошечки за ворота, — палко шепочу я. — Ну от на стілечки, — показую на пальцях.

— Лихо мені! А що як ти зайдеш кудись І не повернешся? Може, не треба, дитино? Я краще тобі спіймаю котика…

— Не треба котика, — й далі благаю я. — Я гулятиму перед самими ворітьми.

— Ото ж біда! — здається тітка. — Тільки ж щоб озивалася. Гукну тебе — одразу й озивайся.

Я терпляче вислуховую, куди мені не треба заходити: за огорожу, де руїни старої башти, під гору, де колючі зарості, а головне, боронь боже, щоб униз спускатися. Там вулиця!