Крок вікінга

Витираючи з меблів пилюку, Джільберт намагався пригадати, яким він був до того, як зрозумів, що Управління Гігієни Громадської Думки стежить за ним; знавці радіоапаратури, тим більше винахідники, зацікавили його в першу чергу. Був безпосереднім, легким у спілкуванні, товариським… Як це йому вдавалося?

На очі трапилась течка, що лежала поверх книжок.

У ній — вирізки із старих газет, давно вилучених з бібліотек, публічних і — в міру можливості — приватних. Ті, що років з десять розв’язали полеміку, а потім кілька місяців вели її на грані дійсності й фантастики, тепер добилися суворої заборони на тему й робили все можливе, аби люди взагалі забули про неї. Просто дивно, чому в нього ці матеріали не викрали під час котрогось із потаємних трусів!

Джільберт витягнув першу-ліпшу вирізку й прочитав:

«Гігієна громадської думки — благо для всіх!

Останнім часом ми знайшли в редакційній пошті кілька листів, автори яких вважають за потрібне протестувати проти масового виробництва й запровадження в життя приладів, які контролюють підсвідомі мотиви людської поведінки й потаємні настрої. Така позиція свідчить про громадську незрілість, нерозуміння суспільних завдань і нічого, крім жалю, викликати не може; Вона суперечить нашим спільним інтересам! Самі подумайте: хіба не в таємниці, не в душевній темряві визрівають найжахливіші наміри, які рано чи пізно призводять до злочину? Хіба не сам на сам із заплутаною підсвідомістю, цим підґрунтям найнебезпечніших комплексів, ми втрачаємо моральні орієнтири? Чи в кожного з нас стачить розуму й сили дати раду тому, над чим тяжіє сповнена загадок пам’ять поколінь, фатальний спадок минулого, що породжує жорстокі фізіологічні інстинкти? Скуті примітивними упередженнями, неправильно виховані, ми навіть перед лікарем-психіатром не розкриваємося до кінця, хоч це може обернутися для нас тяжкою трагедією. Ми — найбільша з усіх природних таємниць, і наша душевна та розумова сліпота — ось причина дев’яносто дев’яти відсотків усіх нерозважливих та небезпечних учинків…

Але ж із цього жахливого становища є легкий та приємний вихід! Спеціальний прилад, вмонтований у кабінеті лікаря-психіатра, де кожен двічі на рік проходитиме профілактичний огляд, створить можливість вивчити потаємну картину нашого духовного життя з усіма його комплексами та пригніченими бажаннями, і це полегшить наш тягар відповідальності за самих себе. Справді, хіба погано, коли суб’єкт, схильний до правопорушень або зайвих конфліктувань на роботі та вдома, дістане курс кваліфікованого лікування? Це врятує його від багатьох життєвих ускладнень. Тим же, в кого психіка врівноважена, а наміри благородні, хто цілком благонадійний і сповнений палкого прагнення жити для інших, буде гарантовано особливу безпеку: адже бажаючих зазіхнути на їхнє майно, честь чи життя в суспільстві просто не виявиться. Якими вільними, якими спокійними стануть тоді наші громадяни! Так, ми з повною відповідальністю твердимо, іцо тотальна гігієна громадської думки — велике благо всіх без винятку. Головне, виховати в собі високу свідомість, щоб вчасно і без нагадувань пройти профілактику».

«Розкішна перспектива! — подумав Джільберт. — Уявляю, з якими причепуреними думками та намірами з’являлися б ми на ці огляди, коли б їх справді було запроваджено в «добровільному порядку»! Цікаво… І що ж далі?»

Далі було:

«Всміхайтеся!»

Це гасло прийшло до нас із прадавніх часів, зберігши одвічну мудрість. Адже посмішка, навіть роблена, підносить настрій, бо зовнішня лінія нашої поведінки непереборно впливає на самопочуття. Людина, котра звикла себе контролювати, ніколи не піддається безглуздій злостивості, людина, котра виховала в собі звичку красиво мислити та відчувати, не опуститься до ницих думок та емоцій. Їй ні з чим ховатися й нічого соромитися! Прилад «Гігієна Думки» (скорочено ГД) серійного виробництва привчить нас до суворої дисципліни внутрішнього світу, а відтак допоможе морально вдосконалитись. Звичайно, він дорогий, але не сумніваємось, що найближчим часом буде знайдено спосіб здешевити його».

«Не так воно й просто — здешевити, — подумав Джільберт. — Я б допоміг пошукати, але… не хочу брати на душу такого гріха».

Він недбало запхав цю вирізку до течки і, діставши іншу, почав її читати просто з середини.

«…Скільки людина існує на землі, стільки вона прагне довір’я та щирості в стосунках. Звідки пішов відомий звичай при зустрічі тиснути один одному руку? З того, що наші далекі пращури простягали невідомому вільну долоню, даючи зрозуміти, що в ній немає каменя чи якоїсь іншої зброї. Люди, розкрийте один перед одним свої душі, як долоні, й ви навічно позбудетесь сварок та непорозумінь. Яким світлим, яким прекрасним стане тоді ваше життя! Високу місію миротворця бере на себе Управління Гігієни Громадської Думки, яке незабаром буде створене».

Джільберт глузливо гмукнув: «Гарно співаєте! Коли ви такі щирі та чисті в помислах, чого ж негайно сховалися за таємниці та заборони? Навіть з відкриття свого Управління зробили таємницю…»

Раптом Джільберт злякався, що знайде і власний опус, писаний і надрукований у журналі ще за студентських часів, коли концепція «розтуленої долоні» здавалася неабияким досягненням у боротьбі за моральний поступ людства. Який наївний, який зарозумідо-недалекий був він тоді! Захоплювався, галасував, обвинувачував невір…

Яка облуда! Людей приспа. но солодкими словами й пограбовано. У них вкрадено найдорожче — «дім», тобто свободу волі, мрії, спогаду, свободу внутрішнього життя. Несуттєво, що приладів ГД поки що мало: досить знати, що вони в принципі існують і вмонтовані невідомо де, щоб людина втратила власне «я». Жити у внутрішній в’язниці неможливо…

Та час не жде, тож досить цих нікому не потрібних прибирань!

Поклавши до кишені «годинника», Джільберт вийшов на вулицю.

«Ти винний у тому, що дозволив обдурити себе, тож негайно шукай виходу! Давні помилки належить виправляти!»

Людей на вулиці було небагато. Падав дрібний дощ, схожий на одвійки далекої зливи, й обличчя перехожих здавалися як ніколи блідими та виснаженими. Запах вихлопних газів змішувався з солодким духом акації, яким тягнуло від скверу.

Джільберт побрів, куди очі світять, й незабаром зумер на «годиннику» озвався слабким, немов тремтінн і нерва, звуком: ага, здається, він реагує на добродія в сірому плащі, котрий пішов до кіоска по газети. Джільберт негайно ж присусідився. «Он як? Вже й на вулиці нас супроводжує «всюдисуще око»? Багато встигли! Тільки ж де вони цю штуку ховають? Де її взагалі можна заховати? В одязі? Малоймовірно, бо ж одяг знімають, перуть, віддають до чистки. Взуття? Теж ненадійна А парасоль можна забути, загубити…»

Чоловік у плащі заходив до крамниць, купував фрукти, хліб, і врешті, прискоривши кроки, завернув у тихий провулок, спинився біля одного з стандартних будинків і почав шукати ключа. Ціла низка їх виявилася на дні господарської сумки.

«Звичайно ж! У винахідливості «гігієністам» не відмовиш!»

Намагаючись ступати безшелесно, Джільберт впритул наблизився до незнайомця й тихо йому сказав:

— Будь ласка, трішечки уваги…

Очі вже літнього чоловіка глянули на нього гостро й насторожено:

— Що вам від мене треба?

— Послухайте мене. І постарайтесь зрозуміти правильно. Будь ласка, схиліться до мене, бо нас підслуховують.

Джільберт і далі щось прохально белькотів, відчуваючи, що його голос непевний, а слова непереконливі: між ним і незнайомим таки ж була стіна, одвічна стіна і нерозуміння, крізь яку так важко пробитися навіть з найкращими намірами. Ні, йому нічого соромитись сввїщ студентських років: у модній концепції «розтуленої долоні», яку він так палко тоді сповідував, і справді багато привабливого. «Повір мені, бо я як є перед тобою, сприйми голос душі моєї, наче пісню…» Якою ж гіркою іронією обернулися ці гарні слова!

«Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу, — прозвучав у ньому застережний голос. — За нами, стежать — вже обома… Не думай про білу мавпу…»

«Людино, справді прийми мою душу, як розтулену долоню, довірся мені, не зволікаючи, ризикни, зрештою, б в нас немає часу, немає вибору: нас обікрали раніше! ніж ми дійшли до розуміння та довіри. Зацьковані, залякані, ми все ж таки повинні вірити й допомагати один одному, інакше опинимось у в’язниці без просвітку й надії».

І те, що не змогли зробити слова, зробило мовчання: полагідніле чоловікове обличчя схилилося до Джільбертового плеча.