Кров і пісок

Та саета була ніби перший постріл у битві, після якого гримить буря залпів. Не встигала вона стихнути, а вже десь-інде заводили іншу, потім ще одну, ще, і майдан ставав схожий на величезну клітку, повну потривожених пташок, які пробуджуються на голос подруги і щебечуть на всі лади. Хрипко гуділи чоловічі голоси, солов’їними трелями лилися жіночі. Кожне співало, втупивши очі у святий образ, нікого не бачачи навколо себе, забувши про натовп, не чуючи інших співців, але впевнено виводячи вигадливу мелодію саети, і всі голоси, перебиваючи один одного, зливалися в безладний хор. Люди в каптурах стояли нерухомо, мовчки слухаючи й поглядаючи на Ісуса, який приймав хвалу, але й далі плакав, пригнічений важезним хрестом, змучений гострим терням, що впиналося йому в чоло. Та ось керівник процесії вдаряв по срібному дзвіночкові, що висів на помості — сигнал кінчати перепочинок. «Піднімай!» Господь — могутній владика, похитнувшися, здіймався над натовпом, і знову човгали по землі, ворушилися, мов щупальці, ноги невидимих носіїв.

Далі пливла на плечах свята діва, богоматір скорбна, бо кожна парафія несла по двоє «страстей» — сина божого і його матері. Під оксамитовим балдахіном мерехтіла, віддзеркалюючи вогні свічок, золота корона цариці небесної. Шлейф її мантії завдовжки кілька метрів тягся за ношами, напнутий на дерев’яні розпірки, щоб краще було видно розкішне золоте гаптування, над яким терпляче трудилося ціле покоління вишивальниць.

За богоматір’ю ішли брати у каптурах; освітлена вогнем смолоскипів пишна мантія, здавалося, палахкотить яскравим полум’ям. Далі, ступаючи в такт барабанному бою, сунув натовп жінок; постаті їхні ховалися в темряві, а на обличчях миготіли червоні відблиски свічок, що їх жінки тримали в руках. Тут були старі баби, в мантильях і босі; дівчатка в білих сукнях, у яких їх мали класти в труну; жінки, що ледве волочили ноги, насилу тягнучи величезні, роздуті від якихось невідомих хвороб животи; ціле військо болящих, урятованих від смерті добрістю Ісуса Христа, могутнього владики, та його пресвятої матері. Тепер вони йшли за їхніми статуями, виконуючи свої обітниці.

Неквапно промарширувавши вулицями, з тривалими зупинками, під спів священних кантів, брати поверталися до собору, двері якого залишались розчинені цілу ніч, Осяяна тремтливими вогнями процесія заходила у храм, нефи якого здавалися величезними до безглуздя. Полум’я смолоскипів вихоплювало з темряви височенні пілястри, обтягнуті червоним, помережаним золотими смугами оксамитом, але під склепінням храму висів густий морок. Унизу розтікалося червоне світло смолоскипів, у відблисках якого сунули люди в каптурах, ніби вервечки чорних трикутних комах, а вгорі темрява робилася ще чорнішою. Потім усі знову виходили з густої, як у підземеллі, сутіні під зоряне небо, і незабаром назустріч процесії викочувалося сонце; вогні свічок і смолоскипів одразу тьмяніли, зате спалахувало сліпучим сяйвом золоте гаптування на святих мантіях і переливались барвами веселки краплі сліз та передсмертного поту на обличчях статуй.

Гальярдо був палким шанувальником господа, могутнього владики, і захоплювався урочистою мовчанкою братів. О, то справді поважні люди! В інших процесіях нема ні порядку, ні благочестя, а що вони часом витворяють — сміх, та й годі! Але ця! Ого, чоловіче!.. Тореро аж морозом пробирало від хвилювання, коли він дивився на величного Ісуса, «найпершу статую світу», і бачив, з якою урочистістю виступають чоловіки в чорних каптурах. До того ж у братство входили тільки достойні люди.

Та, незважаючи на ці міркування, матадор вирішив нинішнього року покинути могутнього владику і приєднатися до процесії передмістя Макарена, яка супроводжує чудотворну богоматір, що подає надію.

Сеньйора Ангустіас дуже зраділа, довідавшись про синове рішення. Атож, Хуан мусить віддячити святій діві, адже це вона врятувала його від певної смерті. Окрім того, синів намір потішив плебейську гордість матері.

— Кожен має триматися своїх, Хуанільйо. Це добре, що ти водишся з панством, але ж не забувай: бідняки завжди любили тебе і вже почали ображатися, бо думають, що ти зневажаєш їх.

Тореро й сам добре це знав. Галасливий простолюд, якому доводиться пектись на сонячному боці амфітеатру, почав виявляти до нього ворожість, вважаючи його відступником. Мовляв, він водиться тільки з багатіями й нехтує своїми давніми шанувальниками. Щоб подолати цю ворожість, Гальярдо був ладен на все. Він підлещувався до бідняків з рабською покірливістю людини, яка не може жити без аплодисментів публіки. Отож Хуан навідав найвпливовіших людей братства Макарени і сказав, що піде в їхній процесії. Не треба нікому розповідати. Він робить це із щирої побожності і хоче, щоб його вчинок залишився в таємниці.

Проте за кілька днів усе передмістя тільки про це й говорило, захлинаючись від гордощів. Ох і гарна ж буде нинішнього року богоматір Макаренська!.. Бідняки зневажали багатіїв, що супроводжують могутнього владику, зневажали їхню добропристойну, прісну процесію; головне для земляків Гальярдо було затьмарити своїх суперників з того берега річки, крикунів із передмістя Тріана *, які так вихваляються своєю богоматір’ю-заступпицею та Ісусом, що копає на хресті, — чомусь вони називали його «пресвятим немовлям».

Люди збиралися купками на перехрестях і жваво обговорювали рішення матадора.

— Ось побачать, якою буде наша Макарена, — хвалилися вони. — Сенья Ангустіас засипле ноші квітами. Сотню дуро витратить — не менше. А Хуанільйо почепить на святу діву всі свої скарби. Цілий капітал!..

Так воно й було. Гальярдо зібрав усі свої та дружинині коштовності, щоб богоматір Макаренська засяяла в усій красі. У вуха їй почеплять сережки Кармен, які матадор купив у Мадриді, віддавши за них усе, що одержав за кілька корид. На грудях у неї красуватиметься золотий ланцюжок тореро з нанизаними на нього перснями та діамантовими застібками, якими він сколював сорочку, коли виходив на прогулянку в парадному костюмі.

— Ісусе! Ох і гарною ж буде наша смаглявка! — казали сусідки про святу діву. — Сеньйор Хуан піде з нами. Пів-Севільї сказиться від заздрощів.

Коли матадора запитували, з ким він піде, той у відповідь скромно всміхався. Він завжди палко шанував богоматір Макаренську. Вона свята заступниця передмістя, в якому він народився, і до того ж його небіжчик батько щороку надягав костюм воїна і йшов у процесії. Ця честь віддавна належить їхньому роду, і він буде не він, коли не вдягне шолом, не візьме в руки списа і по вийде на вулицю римським легіонером, як виходив не один Гальярдо із тих, хто тліє тепер під землею.

Матадорові лестило, що він знову стає популярним серед своїх земляків; йому й хотілося, щоб усе передмістя знало про його участь у процесії, і водночас він боявся, як би ця новина не розійшлася по всій Севільї. Він вірив у святу діву і з побожного егоїзму хотів би їй догодити на випадок майбутніх небезпек, але з острахом думав, як глузуватимуть з нього друзі аристократи, що збираються по кав’ярнях та клубах на вулиці Змій.

— Таж вони засміють мене, як упізнають у процесії, — казав він. — Треба жити в злагоді з усіма.

Увечері страсного четверга Гальярдо пішов з дружиною в собор послухати «Мізерере» *. Храм із неймовірно високими стрілчастими склепіннями був освітлений лише червоними вогниками свічок, закріплених на пілястрах: молільникам доводилося просуватись майже навпомацки. За ґратчастими дверима бічних каплиць збиралися люди вищих суспільних верств, які не хотіли стояти серед спітнілого натовпу, що юрмився в нефах.

На темних хорах блищали червоні сузір’я свічок, запалених для музикантів та співаків. У моторошній таємничій темряві звучала весела італійська мелодія «Мізерере», складена Еславою *. Це було «Мізерере» в андалузькому дусі; грайливе і граціозне, наче пурхання пташки, з аріями, схожими на любовні серенади, з хорами, що скидалися на застольні пісні; радість життя у чудовому краї перемагала смерть, повставала проти похмурого розпачу страстей господніх.

Коли дзвінкий голос тенора докінчив останню арію і під високим склепінням розтанув зойк, що волав до міста-боговбивці: «Єрусалим! Єрусалим!» — молільники посунули до виходу з церкви, прагнучи якомога скоріше опинитись на вулиці. Місто стало схоже на величезний театр: скрізь висіли електричні ліхтарі, на тротуарах рядами стояли стільці, на майданах було споруджено ложі.

Гальярдо рушив додому, щоб одягтися покутником. Сеньйора Ангустіас, згадуючи свою молодість, із великою любов’ю приготувала синові костюм. Ох, бідолашний її чоловік, він же цієї ночі також убирався у войовничий обладунок, брав у руку списа й виходив на вулицю, щоб повернутися аж наступного дня у продавленому шоломі та вимазаній багнюкою туніці, обійшовши з товаришами по зброї геть усі шинки Севільї!..