Кров і пісок

Тим часом капітан Чіво, хитрющий, як конкістадор, здійснював зі своїм військом важливий стратегічний маневр. Незабаром Кампану було окуповано аж до виходу на вулицю Змій; барабани гуркотіли весело й тріумфально, у дедалі швидшому темпі, лунали войовничі вигуки доблесних захисників честі кварталу:

— Тут не пройде ніхто! Слава діві Макаренській!

Вулиця Змій перетворилася на театральну залу. Балкони були забиті людом, на протягнутих від будинку до будинку дротах висіли електричні ліхтарі, до яскраво освітлених вікон кав’ярень і крамниць попритискалося багато облич, попід мурами та стінами стояли рядами стільці, на яких сиділи глядачі; вони щоразу підхоплювалися на ноги, коли сурми та барабани повідомляли про наближення нових «страстей».

Цієї ночі ніхто в місті не спав. Навіть богобоязливі бабусі, які після вечірньої молитви замикаються в своїх будинках, вийшли сьогодні на вулиці, щоб подивитися, як проходитимуть удосвіта численні процесії.

Пробило третю годину, але ніщо не свідчило про такий пізній час. У кав’ярнях і тавернах було повно людей. З рибних крамничок струміли пахощі гарячої олії. Прямо посеред вулиці розташувалися мандрівні торговці, галасливо пропонуючи солодощі та напої. Родини, які виходять на вулицю лише на великі свята, стояли тут ще з учорашнього дня й дивилися, як проходить процесія за процесією. Під захоплені вигуки пропливали мантії святих дів, метри й метри розкішного оксамиту; статуї спасителя в золотій короні та парчевих шатах; цілий світ якихось дивовижних істот, чиї трагічні, залиті кров’ю або зрошені слізьми обличчя різко контрастували із театральним блиском обвішаних коштовностями уборів.

Чужоземці з подивом дивилися на цю химерну християнську церемонію, схожу на веселе поганське свято, бо ж сум і біль можна було бачити лише на обличчях статуй. Севільці, що сиділи поруч, пояснювали їм, як називається той чи той образ.

Ось пронесли Христа осудженого, потім Христа мовчальника, богоматір скорбну, Ісуса з хрестом на плечі, богоматір у долині, господа Ісуса, що тричі впав, святу діву в сльозах, господа, що впокоївся, і богоматір трьох печалей. А за кожним образом ішли процесії «покутників» у чорних, білих, червоних, зелених, синіх і лілових плащах. Їхні обличчя ховалися під гостроверхими каптурами, і тільки очі загадково блищали крізь прорізи в масках.

Повільно сунули важкі ноші-помости, часто застряючи у вузьких вулицях. Вибравшись з тіснини, процесії виходили на площу Сан-Франціско, де перед ратушею височіли ложі. Тут носії робили півоберта й опускалися на одне коліно. Статуї повертались обличчям до глядачів і, здавалося, вітали легким поклоном чужоземців та осіб королівської крові, що прибули в Севілью на фієсту.

Біля помостів ішли хлопчаки, вони несли глеки з водою. Тільки-но похід спинявся, оксамитова завіса, що спадала до самої землі, піднімалась, і під платформою ставало видно двадцятьох або тридцятьох чоловіків з пов’язаними хустинкою головами — голі по пояс, червоні від натуги, зарошені потом, вони скидалися на замучених утомою дикунів. То були «галісійці»; цих дужих носіїв чомусь називали тільки так, хоч би звідки вони походили, немовби діти сонячної Андалусії вважали себе нездатними до тяжкої стомливої праці. «Галісійці» жадібно пили воду, а якщо поблизу був шинок, то бунтували, вимагаючи від розпорядника процесії вина. Перебуваючи в своєму ув’язненні багато годин підряд, вони і їли, згорбившись під помостом, і тут-таки справляли інші потреби. Не раз, коли сцена «страстей» після тривалої зупинки рушала далі, в натовпі сміялися, бачачи сліди, що лишалися на бруківці. На місце події хутко збігалися підмітальники з кошиками і прибирали вулицю.

Процесії аж гнітили своєю театральною пишнотою: потік рухливих ешафотів, мертвотно блідих облич та розкішних мантій не припинявся до самого ранку, а навколо вирувала гомінка, весела юрма. Марно голосили мідні сурми, оплакуючи найжахливіший з усіх злочинів, підле вбивство божого сина. Природа залишалася незворушного й не хотіла розділяти з людьми їхню освячену традиціями скорботу. Річка, дзюркочучи, несла свої води під мостами, осяйною стрічкою стелилася на мовчазних луках; помаранчеві дерева, ці кадильниці ночі, розтуляли тисячі білих ротиків і дихали пахощами любострасної плоті; зелені водограї пальм шелестіли листям над зубчастими мавританськими мурами Алькасара *; затуляючи куточок неба своїм стрімким громаддям, здіймалася вгору Хіральда, схожа на блакитний привид, який ковтає зорі; і висів угорі місяць, сп’янілий від нічних пахощів — здавалося, він усміхається до землі, напоєної весняними соками, до міста, затопленого морем вогнів, і до людського мурашника, що комашився в його червоних надрах, до всіх тих, хто тішився життям, хто випивав і співав, хто поминав давню смерть бурхливими веселощами та гульнею.

Ісус помер. Заради нього жінки вдяглися в жалобу, а чоловіки закуталися в плащі з каптурами, ставши схожими на якихось чудернацьких комах. Мідні сурми театрально ридали, оплакуючи мученицьку смерть сина божого, храми поминали його глибокою мовчанкою, запнувши двері чорними завісами… А річка, як і завжди, зітхала й ніжно дзюркотіла, ніби припрошувала закоханих посидіти на її берегах; і пальми байдуже хитали гіллям над зубчастими мурами; і помаранчеві дерева розливали п’янкі пахощі, ніби визнавали тільки одного бога — кохання, яке дарує життя і втіху; і місяць усміхався незворушно; і вежа куталася в блакитний пічний серпанок, гублячись у таємничій височині, — мабуть, вона думала з притаманною неживим речам простотою, що з плином сторіч людські уявлення змінюються, адже ті, хто її створив, вірували в іншого бога.

Зненацька натовп на вулиці Змій заворушився й загомонів, охоплений веселою нетерплячкою. Під звуки музики щільними рядами наближалася процесія Макарони. Шалено гуркотіли барабани, завивали сурми, галасувала весела юрма «макаренців», і люди попідводилися зі стільців, щоб краще роздивитися гамірний похід, який неквапно сунув вулицею.

Попереду йшли розхристані молоді хлопці — вони вимахували палицями і крикливо славили святу діву. Гордо виступали під цікавими поглядами міської знаті розпатлані жінки в убогих лахах, пишаючись, що йдуть по вулиці Змій, у самому центрі Севільї, де їм доводилось бувати лише вряди-годи.

Цієї чудесної ночі вони мстилися за свою бідність і кричали у вікна кав’ярень, заповнених пристойною публікою, та клубів, де збиралися молоді сеньйори:

— Ось ідуть макаренції Дивіться усі на святу діву — найкращу в світі! Слава матері божій!

То там, то там котрась із жінок смикала за руку чоловіка, який після трьох годин походу в процесії не міг утримати прямо голову і ледь стояв на ногах. Додому!.. Але захмелілий «макаренець» опирався і белькотів, дихаючи п’яним перегаром.

— Відчепися, жінко. Спершу я заспіваю нашій смуглявці.

Прокашлявшись і піднісши руку до горла, він утуплював погляд у статую і хрипко заводив пісню, яку ніхто, крім нього, не міг почути серед неймовірного галасу, оплесків, завивань сурми та гуркоту барабанів. Шаленство затопило вузеньку вулицю, ніби туди щойно вдерлася п’яна орда. Сотні голосів водночас виспівували на всі лади. Навколо нош із святою дівою юрмилися молоді хлопці — бліді, зарошені потом, без капелюхів, що їх давно погубили, в розстебнутих жилетах. Спотикаючись і виснучи на руках у друзів, вони голосами вмирущих тягли саету. На підступах до вулиці Змій валялися на тротуарах Кампани тіла «макаренців», що полягли у славному поході.

У дверях кав’ярні стояв Насйональ з дружиною та дітьми і дивився, як проходять «покутники». «Забобони й відсталість!..» Але за звичаєм він щороку був присутній при штурмі вулиці Змій буйними «макаренцями».

Бандерильєро відразу впізнав Гальярдо по стрункій постаті та характерній для тореро зграбності, яких не могла приховати навіть його інквізиторська мантія.

— Хуанільйо, скажи нехай спиняться. Тут у кав’ярні сидять кілька сеньйор-чужоземок, їм хотілося б краще роздивитися Макарену.

Поміст із священною ношею застиг на місці. Музика заграла один із тих бравурних маршів, якими розважають публіку на кориді, і відразу ж невидимі носії почали дружно переступати з ноги на ногу, від чого поміст заходив ходором, ледь не розчавлюючи людей об стіни, а свята діва з усіма своїми коштовностями, квітами, ліхтариками та важким балдахіном затанцювала під музику. Це була заздалегідь відрепетирувана вистава, якою «макаренці» дуже пишалися. Хлопці з передмістя, ухопившись руками за краї платформи, розгойдувалися разом з нею і весело кричали, захоплені цим чудом сили і спритності.