Купальниця
Шрифт:
– Ти точно Тобік, гав та гав, – сказала раптом Кароліна.
Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голосом – не вгамується, поки не тупнеш до нього.
– Справді, годі вже, – лякливо озвалася мама. Їй головне – аби не пересварилися.
Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у легені, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк вилетів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук. І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий мамою, почав обтиратися. Мовчки.
У кожного свої страхи,
Ні, нізащо.
Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й інших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без цікавості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не готувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оцінювання. Без класної керівнички знала: найголовніше – не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать. Де варто бути відмінницею, від кого вчитися – вона сама це вирішить. Головне – вибратись із цього глухого закутка.
Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала номер брата і попросила дозволити приїхати до нього.
«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із житлом, – сказала вона. – Мені потрібно протриматись у вас від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків». Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».
Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті – і це зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному віці – а далі хлопець пішов угору сам. Після закінчення Київського національного університету знайшов роботу, змінив кілька фірм, аж поки опинився у великому торговому центрі. Через півроку власник вже не міг обійтися без цього молодого розумаки-юриста. Роберт Керя швидко довів, що з ним фірмі буде набагато краще, аніж без нього. Його тесть, директор філії одного з банків, зі своїми можливостями та зв’язками був тут ні до чого, і дід дружини, професор Могилянки, теж.
Щоправда, свого часу батько Марини підозріло поставився до вибору доньки. Не могла, мовляв, знайти чоловіка серед синів знайомих, у своєму колі. Однак познайомився з Робертом, придивився до нього, і хлопець йому сподобався. Нагадав його самого тридцять років тому. Було в доньковому обранцеві щось міцне та надійне. Хлопець з перспективою, визначився з оцінкою майбутній тесть і до весілля підтримав молодят щедрим подарунком – однокімнатною квартирою, в яку колись вигідно вклав гроші. А далі вразив дружину тим, що навіть бровою не повів, дізнавшись, що молодята квартиру продали. «Поживемо – побачимо», – спокійно пояснив свою реакцію збентеженій дружині. Щось йому підказувало, що Роберт з тих чоловіків, які будують, а не руйнують. Він ті гроші за вітром не пустить.
Так воно й сталося. До першої у своєму житті великої суми грошей, отриманої від продажу квартири, Роберт додав позику, що її узяв у відділенні банку, де працював тесть, попередньо з ним проконсультувавшись щодо нюансів, аби не припуститися помилки – а тоді придбав для своєї сім’ї трикімнатну квартиру в новобудові престижного району міста. У другій лінії Оболонської набережної.
Кароліна розуміла, що вона в цьому помешканні, нехай зручному та просторому, буде зайвою, але вона повторювала сама собі подумки:
не мине й півроку, як житиму окремо. Як саме це станеться, вона ще не знала.До брата, почувши його «приїжджай!», зібралась, як солдат, вклавши до наплічника лише найнеобхідніші речі. Менше речей – легша дорога. Поскладала двоє джинсів, улюблену бобку з каптуром, кілька футболок з веселими малюнками, «Сімейне життя» Базена і сплетену мамою камізельку кольору стиглої хурми. Дуже любила цю камізельку. Що завгодно могло не вміститись у наплічник, а ця хурмова, як називала її, камізелька – мусила.
Двогодинна дорога на Львів – через Середкевичі, Немирів, Яворів, Івано-Франкове – видалася довгою-предовгою. Можливо, через те, що нестерпно хотілося пити, а воду забула на столі в кухні. Можна було купити мінералки на коротких зупинках, але Кароліна боялась відстати від автобуса. Терпіла до львівського вокзалу.
До поїзда було ще дві години, а квиток вже лежав у кишеньці наплічника. У Львові Кароліна орієнтувалась погано, та й година вже була вечірня – не для прогулянок малознайомими вуличками, і вона вирішила вокзалу не залишати. Тим більше, що напередодні наснився сон, ніби вона не встигає на поїзд…
Зал очікування був заповнений людьми. У кріслах перемовлялись, вечеряли ковбасою з хлібом, спали, зберігаючи дитячий вираз незахищеності на обличчях. Кароліні пощастило: якийсь чоловік звільнив місце саме тоді, коли вона проходила поруч, і вона влаштувалась біля великого годинника на стіні, навпроти кіоску «1001 дрібниця у дорогу». Коли прийде час, залишиться встати і вийти сходами на перон.
Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що газети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довелося б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену яскравими іграшками – там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, поводились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.
Кароліна спостерігала за тим, що відбувалося поруч. Навколо вирувало життя. Люди пили каву з пластикових стаканчиків, розмовляли по телефону, дрімали, підхоплювались, зачувши нерозбірливу інформацію про прибуття поїзда, прислухаючись та перепитуючи, до якого перону треба поспішати.
Збоку хтось гучно вилаявся. Худорлявий одноногий нагадав їй батька, і не лише голосом та словесними конструкціями. Його очі підозріло нишпорили по залу, він говорив, ні до кого конкретно не звертаючись, поливав добірною лайкою когось, кого називав «вони». Слухачі та глядачі були йому не потрібні, він натхненно тримався своєї хвилі. Так само щиро й артистично вигукував би свої прокльони і в порожньому залі очікування. Пересувався він стрімко, вправно переносячи своє легке тіло з двох паличок, які міцно стискав у кощавих пальцях, на ногу в розтоптаній кросівці. Порожня підгорнута холоша розгойдувалась від його енергійного руху.
Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинився, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивляючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розглядають. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який утворюється – Кароліна знала це – від багаторічного носіння, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої любові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.
Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх уважним важким поглядом – Кароліна ледве встигла опустити очі – і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по периметру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ратиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спиною – і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звідки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з газетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок на мотоцикли, з мотоциклів на трактори…