Іліада
Шрифт:
238] Мовивши так, він двох Несторідів узяв із собою, 239] І Фелеща Мегета, й Тоанта, і ще Меріона, 240] І Лікомеда, сина Креонта, ще й Меланіппа 241] І до намету пішов Агамемнона, сина Атрея. 242] Слово наказів його переходило тут же у діло. 243] Сім принесли із намету триногів обіцяних, потім 244] Двадцять сяйних казанів, узяли до них коней дванадцять. 245] Сім привели ще жінок, обізнаних добре в чудових 246] Виробах, восьма ж по них Брісеїда була яснолиця. 247] Спереду йшов Одіссей, що десять відважив талантів 248] Золота, інші дарунки несли юні вої ахейські. 249] Все це на площі вони поскладали. Тоді Агамемнон 250] Встав. Тим часом Талтібій, голосом схожий на бога, 251] З вепром в руках зупинивсь перед славним керманичем люду. 252] Син же Атреїв, рукою свій витягши ніж, що звичайно 253] Біля великих меча свого піхов мав завжди з собою,
254] З вепра щетини спочатку відрізав і, руки здійнявши, 255] Ревно
258] «Будьте за свідків, о Зевсе, найвищий з богів, найсильніший, 259] Земле, і Сонце, й Ерінїї, що в глибині під землею 260] Тяжко караєте люд за ложно промовлені клятви! 261] Не доторкався й рукою до дівчини я Брісеїди, 262] Не вимагав ані ложа, ані чогось іншого в неї. 263] Досі в наметі моїм залишалась незаймана діва. 264] А як брехливо клянусь, хай пошлють мені вічні богове 265] Лиха багато, як тим посилають, хто клятву порушив».
266] Мовив це й вепрові горло розсік він безжальною міддю 267] І, розмахнувшись, у глиб його сивого моря закинув, 268] Рибі в поживу. Ахілл же, із місця свойого підвівшись, 269] До війнолюблих аргеїв з такими звернувся словами:
270] «Зевсе, наш батьку, великі ти людям напасті готуєш! 271] Не схвилював би ніколи так серця мойого у грудях 272] Син Атреїв, не міг би він силою дівчини тої 273] Взяти усупереч волі моїй. То, мабуть, могутній 274] Зевс побажав, щоб смертю загинуло стільки ахеїв. 275] Сядьмо ж обідати й будьмо готові до справи Арея!»
276] Мовивши так, розпустив він збори мужів скороспішні. 277] До кораблів своїх швидко усі порозходились вої, 278] А мірмідоняни, духом відважні, забрали дарунки 279] Й на корабель однесли до Ахілла, подібного богу. 280] Все поскладали в наметах і поряд жінок посадили, 281] Коней же славні візничі усіх в табуни відігнали. 282] А Брісеїда прекрасна, немов золота Афродіта, 283] Тіло Патрокла побачивши, гострою міддю пробите, 284] З тужним риданням припала до нього й руками терзала 285] Груди, і ніжну шию собі, і вродливе обличчя, 286] І промовляла крізь сльози жона, до богині подібна:
287] «Любий Патрокле, нещасній мені із усіх наймиліший! 288] Йшовши із цього намету, живим я тебе залишила, 289] Нині ж, назад повернувшись, я мертвим тебе зустрічаю, 290] Владаря люду. Біда за бідою мене настигає. 291] Мужа, якого дали мені батько й шанована мати, 292] Я біля міста побачила, вбитого гострою міддю, 293] Трьох ще уздріла братів, що моя породила їх мати, 294] Серцю любих, і їх настигла загибелі днина. 295] Ти ж тамував мені сльози, коли Ахілл прудконогий 296] Вбив мого мужа і славне Мінета божистого місто 297] Геть зруйнував. Обіцяв ти мені, що за шлюбну дружину 298] Візьме мене сам божистий Ахілл і, відвізши до Фтії
299] На кораблях, нам справить весілля в краю мірмідонян. 300] Тим-то над мертвим тобою, мій голубе, й плачу я гірко».
301] Так промовляла крізь сльози, й жінки усі плакали з нею, – 302] Чи над Патроклом, чи більше над власною кожна бідою. 303] А круг Ахілла зібралась тим часом старшина ахейська, 304] Просячи їжі спожить. Він же, тяжко зітхнувши, одмовивсь:
305] «Прошу, якщо ви готові послухать мене, мої друзі, 306] Не закликайте, проте, щоб я вдовольняв своє серце 307] Стравами й різним питвом – велике-бо горе у мене: 308] Ждатиму я й перетерплю до самого заходу сонця».
309] Мовивши так, усіх владарів одпустив він од себе. 310] Двоє ж Атрідів лишилося, ще й Одіссей богосвітлий, 311] Ідоменей, і Нестор, та Фенікс, їздець посивілий, – 312] Щиро втішали в скорботі його. Але був він невтішний 313] Серцем, аж поки не кинувся в пащу кривавого бою. 314] Дні спогадавши минулі, він тяжко зітхнув і промовив:
315] «Ще так недавно ти сам, нещасливий і любий мій друже, 316] Жваво і спритно обіди смачні у цім ставив наметі 317] Передо мною, тоді як усі поспішали ахеї 318] Йти на комонних троян з многослізним поривом Арея. 319] Нині лежиш ти порубаний, серце ж моє вже не хоче 320] Ані пиття, ні наїдків торкнутись, хоч їх тут багато, 321] Прагне тебе лиш. Горя сильнішого я не відчув би, 322] Навіть про смерть навісну мого рідного батька почувши, 323] Що десь у Фтії далекій рясними слізьми умліває 324] Через розлуку із сином, який серед лкйгу чужого 325] Задля Єлени мерзенної б'ється з троянами збройно, 326] Чи через смерть мого любого сина, що виріс у Скірі, 327] Богоподібного Неоптолема, якщо він живий ще. 328] Досі у грудях мій дух всечасна живила надія, 329] Що біля Трої один я загину, далеко від долів 330] Аргоса, кіньми багатого, ти ж до Фтії вернешся 331] На кораблях чорнобоких, я сподівавсь, та із Скіра 332] Сина мого привезеш і все йому дома покажеш, – 333] Високоверхий наш дім, і челядь, і майна численні. 334] Сам же мій батько
Пелей чи, може, й умер, я гадаю, 335] Чи ледь живий, тягарем злої старості зігнутий, в смутку 336] Дні свої лиш переводить, весь час дожидаючи тільки 337] Звістку сумну про смерть свого любого сина почути».338] Так говорив він крізь сльози, й старійшини тяжко зітхали, 339] Кожен з них згадував те, що вдома вони залишили. 340] Бачачи сльози їх журні, зглянувся з неба Кроніон, 341] І, до Афіни звернувшись, він слово промовив крилате:
342] «Доню моя, невже ти зреклась цього славного мужа? 343] Чи твого серця Ахілл анітрохи уже не турбує?
344] Он, подивись, він сидить між своїх кораблів круторогих,
345] Любого друга оплакує. Товариші його інші
346] Сіли обідати, він лиш один не торкається їжі.
347] Йди ж бо до нього й, солодкої вливши амброзії в груди,
348] Дай ще й нектару йому, щоб голод його не розслабив».
349] Так він Афіні сказав, що й сама того дуже бажала. 350] Наче той сокіл з небес, легкокрилий, швидкий, дзвінколунний, 351] Кинулась в простір ефірний вона. А тим часом ахеї 352] Зброю уже готували для бою. Солодкої в груди 353] Вливши Ахіллу амброзії, ще додала і нектару 354] Трохи вона, щоб голод у нього колін не розслабив. 355] Потім вернулась сама до всевладного батька в незрушний 356] Дім його. Кинулись від кораблів своїх бистрих ахеї. 357] Мов незліченні сніжини холодні з верховин од Зевса 358] Сиплються, гнані диханням ефірноясного Борея, – 359] Без ліку так од човнів бистрохідних сипнули шоломи 360] Ясноблискучі, горбаті щити, міцнобронно опуклі 361] Панцири й мідяногострі довжезні списи ясенові. 362] Блиск їх аж неба сягав, і земля сміялась навколо 363] В сяєві міді ясної і грізно гула під ногами 364] Воїв. Озброївсь також серед них і Ахілл богосвітлий. 365] Заскреготав він зубами, і очі його запалали 366] Сяйвом огню пломенистим, а серце проймалося в грудях 367] Болем нестерпним. Страшним на троян опанований гнівом, 368] Божі надів він дари, над якими Гефест потрудився. 369] Спершу собі на гомілки наклав наголінники мідні, 370] Дуже красиві, срібними пряжками їх застебнувши. 371] Потім і панцир на груди свої надягнув міцно кутий, 372] Через плече перевісив він срібноцвяхований, мідний 373] Меч свій, і щит – міцний і великий – також із собою 374] Взяв, – од нього навкруг, як од місяця, сяяло світло. 375] Так же, як перед плавцями у морі десь блисне раптово 376] Ватра ясна, що самотньо горить на стоянці пастушій 377] Високо в горах, а тих проти волі далеко від друзів 378] Бурі заносять по хвилях багатого рибою моря, – 379] Так щит Ахілла чудовий, оздоблений гарно, світився 380] Й сяйвом аж неба сягав. Важкого шолома піднявши, 381] Він на чоло надягнув. І сяяв шолом конегривий, 382] Мов промениста зоря; золоте розвівалось волосся 383] Пишне, Гефестом майстерно вправлене в гребінь шолома. 384] Зброю надівши, схотів дослідити Ахілл богосвітлий, 385] Чи прилягає як слід вона всюди, чи тілу в ній вільно. 386] Наче на крилах здіймався у ній поводатар народу! 387] Потім із схову міцне він ратище батьківське вийняв 388] Довге й важке, – ніхто-бо інший не міг із ахеїв
389] Ним потрясати, один лиш Ахілл потрясав пеліонським 390] Ясеном тим, що батьку його із вершин Пеліону 391] Дав у дарунок Хірон на смертну загибель героям. 392] Автомедонт же з Алкімом позапрягали тим часом 393] Коней – красиві наділи на них хомути, і вудила 394] їм до ротів загнуздали, й назад до сидінь натягнули 395] Віжки міцні. У руки схопивши батіг свій блискучий, 396] Сплетений міцно, скочив на кінну свою колісницю 397] Автомедонт. Поряд з ним став Ахілл ув озброєнні повнім, 398] Сяючи весь обладунком, немов осяйний Гіперіон, 399] І заволав тоді голосом грізним до батьківських коней:
400] «Балію й Ксанте, Подарги далекославнії діти! 401] Краще ніж будь-коли нині старайтесь візничого з бою 402] Винести в лави данаїв, як будемо ситі війною, 403] Лиш не покиньте мене, як Патрокла, убитим лежати!»
404] В відповідь мовив тоді з-під ярма йому кінь бистроногий, 405] Ксант, понуривши голову, так що густа його грива, 406] Впавши з ошийника, аж до землі під ярмом досягала. 407] Голос людський йому Гера дала тоді білораменна:
408] «Нині врятуємо ще ми тебе, о могутній Ахілле, 409] День же твоєї загибелі близько уже. Та не ми в цім 410] Винні, а бог лиш над нами-великий і доля всесильна. 411] Не через нашу повільність і не через лінощі наші 412] Зброю з Патроклових пліч забрали до себе трояни. 413] Син Лето пишнокосої, поміж богами найкращий, 414] В лавах передніх убив його, Гектару сл?ву оддавши. 415] Хоч би летіли і нарівні ми із диханням Зефіра, 416] Поміж всіма, уважають, найшвидшого вітру, – та сам ти 417] Маєш небавом загинути смертю від бога і мужа!»