Ліцей слухняних дружин

Після цих брутальних слів мене затрусило, немов я сиділа на електричному стільці.

Який жах!

Я майже знепритомніла. І мої ноги-стовбури вмить скосило гострим лезом. Я почала повільно осідати на землю.

Він ледь встиг підхопити мене.

Краще б цього не робив! Мені стало зле: вперше в житті відчула на собі чужі дотики і здригнулася від жаху й огиди!

– О! Ти легенька, мов колібрі, – продовжував знущатися він. – Певно, харчуєтесь тут самим нектаром?

Ось він – той жахливий світ, від якого нас застерігали вчителі і вихователі.

Господи, навіщо це мені?! Що тепер робити?

Кричати я не могла. Рот наповнився слиною, ніби мене ось-ось знудить.

Готувалася розпрощатися зі світом і розуміла, що це та незворотна крапка, за якою починається моя трагедія: тепер я займана!

Чужими руками.

Чужим запахом.

Чужим поглядом.

Збезчещена.

І якщо я зараз закричу – про мою ганьбу дізнаються всі!

Тепер у мене є жахливий шанс залишитися тут на віки вічні прибиральницею туалетів, як та жінка, на могилу якої ми плюємо!

– Яке зашугане звірятко… – видихнув він мені прямо в обличчя. – Бідолашка…

І тут сталося найостанніше, найгидотніше, що тільки може статися з нами: він наблизив своє обличчя до мого і щось тепле, вологе, вимогливе, м’яко огорнуло мій рот, втягуючи мене в себе – всю.

Я закрила очі, в молитві промовляючи пункти нашого Статуту – Вдячність… Повага… Слухняність… Мовчання… Терпіння…

Очікувала, коли нарешті цей удав проковтне мене і я зникну в його пащі, щоб нічого більше не відчувати.

Але він не проковтнув.

Відсторонився, роздивляючись мене. Зітхнув. Певно, я мала жалюгідний вигляд.

– Ну, вибач… – сказав він. – Шкода, що ти така гарна і що ти тут.

Я стояла перед ним, мов дерево. Здається на мені тріпотіла кожна волосинка. Потім він сказав:

– Слухай-но… Як отямишся, приходь під вашу чортову браму – за двадцять кроків від лівої хвіртки. Я помітив – там є дірка. Чекатиму там щовечора. У мене є мотоцикл – поїдемо, покажу тобі життя! Прийдеш?

Недобре розуміючи змісту його слів, я просто затрясла головою: ні, ні, ні.

Нарешті у мене стало сили відштовхнути його.

Я повернулася і повільно, як у сні, побрела в глиб саду, очікуючи на жахливі кроки позаду. Зараз він схопить мене і роздере на шматки своїми пазурами.

Але кроків не було.

Я побігла.

Впала у компостну яму.

Просиділа в ній з півгодини, дослухаючись до звуків звірячого дихання. Але в саду стояла тиша.

…А хвилин за десять із Бальної зали знову полинули звуки музики. Отже, оркестр повернувся на своє місце.

Серед звуків я розпізнала задушливий голос Саксофона…

Перш ніж зайти до дортуару, я добре помилася в душі, весь час прискіпливо розглядаючи себе в дзеркало.

Мені здавалося, що у мене виросли кошлаті вуха, щоки покрилися шерстю, а головне – губи стали чорними і з них тече кров…

Я стояла під душем в купальній сорочці (такі одноразові сорочки завжди у великій кількості лежали в шафах) і не могла прийти до тями. Сорочка обліпила моє нещасне тіло, прикриваючи, за словами пані Директорки, «сором», який ми не мусили показувати одна одній.

Я знала, що від цього дня стала грішницею.

Моє життя – яскраве, безтурботне, сповнене ароматом парфумів і булочок, насичене здобуттям знань, вишивкою, танцями, співами, пізнанням себе, закінчилось.

Спересердя я вчинила ще одне неподобство: здерла з себе купальну сорочку. І вода – прохолодна, жива, рухома, вмить обплела моє тіло прохолодною мережею струмочків.

І це було ще одне нове, невідоме мені, відчуття. Другий заборонений дотик за ці пару годин.

Трохи прийшовши до тями, я вирішила мовчати. Недаремно в ЛСД нас вчили софістики – тобто завжди знаходити корисні аргументи на свій захист.

І я знайшла: один з постулатів Статуту – Мовчання. А якщо це так, то все, що зі мною сталося, підпадає під це правило!

Від такого хитрого рішення мені стало трохи легше.

Я готова була зайти до дортуару – цілком спокійна, без емоцій. Ще раз поглянула на себе в дзеркало: я була така сама, як завжди. Хіба що очі блищали, мов від високої температури. І ноги ще тремтіли.

Похитуючись, пробралась до нашого десятого дортуару з однією мрією: нехай там вже всі сплять! Тоді я теж пірну під ковдру і до ранку відмолю весь гріх сьогоднішнього вечора.

Але, на подив, мій пізній прихід не викликав у дівчат ніякої уваги, хоча вони не спали.

Коли я увійшла, всі вони в суцільній темряві сиділи на ліжку Ліл і про щось жваво шепотіли. Тільки показали мені пальцями: тихо!

Уся увага була прикута до Ліл.

Дорогий щоденнику…

Тепер ти знаєш майже все те, що я скоро вилучу з тебе і спалю в каміні на першому поверсі. А краще – з’їм. І нехай помру від отруєння чи завороту кишок!

А якщо це так, то ще трохи допишу сюди про цей вечір і про вчинок Ліл.

Як тобі вже відомо, вона присяглася переконати нас в тому, що вона не брехуха.

Коли ми не взяли її з собою на дах дивитися бал, вона вчинила таке, від чого і досі моє волосся стає дибки, а той жахливий випадок із Саксофоном в нічному саду здається дитячою забавкою і маренням, якого нібито і не було.

Так от.

Як я вже казала, під час балу вся увага керівництва припадала на випускниць і хід балу. Коридорами корпусу не нишпорили вихователі, вся охорона була задіяна у спостереженні за порядком в бальній залі. Кухарі і прибиральниці теж шикувалися там і стояли під стінами в очікуванні на примхи наших почесних гостей.

Знаючи про це, Ліл…

Навіть руки тремтять, коли пишу…

Одне слово, Ліл прокралась до кабінету пані Директорки і почала нишпорити по шафах і шухлядах, шукаючи якісь докази чи хоча б натяки на те, що вона не збрехала нам.

Уявляю, як їй було моторошно. Мабуть, страшніше, ніж мені в саду! Це вже точно був злочин. Ще й який! Ліл прокралась до кабінету Директорки, влізши через вікно.

Там, у величезних шафах зберігалися «особові справи» на кожну з курсанток – від самого початку нашого перебування в ЛСД. Як я вже казала, після закінчення навчання всі наші щоденники вилучалися з нашого обігу і залишалися тут.