Ліцей слухняних дружин

Думка про те, що нас можуть не обрати, висіла над нами всіма, наче дамоклів меч, і часом добряче псувала все наше існування в цьому затишному місці.

Так от, Тур була з «обраних» на першому ж балу!

Ми, наш десятий секстет, знали це напевно!

Адже…

Мушу зізнатися, бо ведення особистого щоденника вимагає правди і лише правди.

Адже ми… підглядали.

Так, так! Вибачте, дорога пані Директорко, але це правда.

І провина в цьому тяжкому злочині лежить лише на мені, присягаюсь!

Розповім, як я до цього додумалась.

Якось у вихідний, блукаючи довкола зачиненого Бального Будинку і мріючи, що колись його двері відкриються і переді мною, я… знайшла лазівку нагору.

Просто помітила високі перетинки, оповиті густими заростями дикого винограду. Я навіть не одразу здогадалася, що це – металеві сходи, що ведуть на дах. Чесно!

Я підстрибнула, підтягнулась (з фізкультури в мене завжди було сто балів!) і, перебираючи ногами й руками, швидко видерлась на самісінький дах.

Походила, радіючи сонцю і чудовому краєвиду, котрий відкривався згори. А потім помітила круглі товсті скляні ілюмінатори в даху. Певно, для того, щоб у романтичній напівтемряві балу закохані могли спостерігати за зірками. Чи ще для чогось подібного, не знаю…

Грішна і бентежна думка в ту ж мить охопила мене всю, мов полум’я, – ось як ми можемо побачити те, про що шепочемось по кутках чи не щодня: як відбуваються бали?! Як виникають ці дивовижні, омріяні й оспівані в ЛСД любовні легенди. Одне слово – як починається казка, до якої нас готують.

Я довго вагалась перед тим, як розповісти про своє відкриття дівчатам з мого секстету. А сама лізти на дах боялася. Бути викритою і зганьбленою перед усім ліцеєм – також.

– От якби хоч одним оком побачити бал! – якось сказала Іта.

– Ага, хоч би знали, до чого нам готуватися, – підхопила тему Мія.

Це було якраз на початку минулого навчального року перед Весняним балом.

До речі, в такі періоди – перед приготуванням до балу, всі, навіть малеча, ходили в загадковому і піднесеному настрої.

А вихователі, вчителі і Директорка навіть послаблювали свою пильність.

Усі сили і думки було спрямовано на старших мешканок флігеля – на їхнє вбрання, на підбір музики, оздоблення бальної зали і т. ін.

Зрештою – на довгоочікуваний результат.

– Я могла б це влаштувати… – тихо сказала я тоді.

І п’ять пар очей втупились в мене з надією.

Я зрозуміла: мене не видадуть!

І розповіла про скляні ілюмінатори в даху бальної будівлі.

Ми одразу ж вирішили: поліземо! Щоправда, трохи вагалася боязка Ліл, але можливість поспостерігати за обожнюваною нею Тур надала їй рішучості.

Тим більше, що небезпека була нульова: під час балу і за пару днів до нього на нас ніхто не звертав особливої уваги.

У призначений день ми, секстет номер десять, у повному складі обліпили кругле віконце на даху зали.

Аж носи від цікавості порозплющували!

Що то було за видовище! Мов зі сну.

Скло було досить товстим і тьмяним, тому голосів ми не чули, а всі яскраві барви гарно вбраної зали, всі виблиски тисячі електричних свічок набули таємничого флеру, мов у старовинному німому кіно. І через це видовище здавалося фантасмагоричним!

Наші очі були прикуті до прекрасної Тур.

Зверху вона виглядала, мов квітка, що пливе по воді! Вона дійсно була краща серед усіх. Вразив і Алекс!

Точніше, тоді ми ще не знали, як звуть цього високого, одягнутого у білий смокінг красеня з гладким чорним волоссям і тонкими вусиками над губою.

– Ретт Батлер… – видихнули ми одночасно, і скло ілюмінатора одразу вкрилося туманом наших гарячих видихів.

(Між іншим, зауважу: ця книжка – «Звіяні вітром» – у нас теж була в бібліотеці в відділі книжок із офіційно вилученими дирекцією сторінками. Тобто в неповному обсязі. Там було лише те, що стосується добрих манер. Ох, нам завжди було цікаво, що ж такого забороненого робила Скарлетт О’Хара. Адже книжка складалася лише з п’ятдесяти чотирьох дозволених для читання сторінок!)

Отже, Тур і Алекс – то була пара, від якої годі було відвести очі.

Що й казати: Тур виїхала з флігеля наступного ж дня.

І ми страшенно сумували з цього приводу. Ліл взагалі змарніла і лягла в лазарет на цілий тиждень.

…І от тепер – ця страшна звістка!

Я б сказала, непорозуміння.

Чи хвороблива уява нашої мовчунки.

Часу добре поміркувати над всім цим не було: пані Вчителька вже оголошувала склад суду:

– Прокурор – курсантка Пат!

– Суддя – курсантка Рів!

– Адвокат – курсантка Озу!

– Свідки – курсантки Іта і Мія!

– Обвинувачена мадам де Реналь – курсантка Ліл!

Ми вийшли перед класом, зайняли місця на кафедрі за високими стільцями.

Ліл залишилася стояти перед класом.

– «Червоне і чорне», Фредерік Стендаль, справжнє ім’я Анрі-Марі Бейль! – оголосила Уга з тринадцятого секстету. У неї була чудова, «театральна» дикція…

Я розхвилювалася. Дуже хотілося заробити сто балів.

Я почала переказувати історію Стендаля: такий собі «стріт» з бідної родини на ім’я Жульєн Сорель влаштувався вчителем до заможної аристократичної родини і закохався в матусю сімейства мадам де Реналь. Вона довго пручалась його почуттям, а потім… зрадила чоловікові. Далі я не розповідала, адже нас якраз цікавив саме цей момент.

Пані Вчителька сказала, що це може бути типовою ситуацією і в наші дні. Тому розгляд її і висновки для нас дуже і дуже важливі.

Розпочався суд.

В принципі, досить швидко ми визначили головні помилки мадам де Реналь по всіх пунктах нашого Статуту.

Адвокат Озу мляво намагалася «захистити» героїню, висуваючи непевні аргументи, адже на самому початку мадам де Реналь старанно боролася із домаганнями нахабного юнака. Але навіть ці її душевні муки, ретельно виписані автором протягом кількох нудних розділів, здавались нам гидкими.

– Що треба було зробити одразу? – питала пані Вчителька клас.

Час від часу вона переривала хід суду і, сидячи зазвичай на задній парті, зверталася до класу із супровідними уточнювальними запитаннями.