Лісова пісня

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "міряють силу", упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.

К и л и н а

(стоїть над ним сміючись)

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Л у к а ш

(устає, важко дишучи)

Підбити - то не мація!

К и л и н а

Чи ж пак?

У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов'язані бранці.

М а т и

(з сінешнього порога)

Ходіте, женчики! вже є полудень.

К и л и н а

Та я своє скінчила, он Лукаш

ніяк не вправиться.

Л у к а ш

Мені недовго.

М а т и

Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Л у к а ш

(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)

Ага, то ти? Ось дов'яжи снопів,

а я піду.

М а в к а

В'язати я не можу.

Л у к а ш

Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,

коли не хочеш помогти?

(В'яже сам).

М а в к а

Лукашу,

нехай ся жінка більше не приходить, -

я не люблю її: вона лукава,

як видра.

Л у к а ш

Ти її ніяк не знаєш.

М а в к а

Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Л у к а ш

Сього ще мало.

М а в к а

Ні, сього доволі.

Ся жінка хижа, наче рись.

Л у к а ш

Іще що!

М а в к а

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

Л у к а ш

(випростався)

А ти хіба вже лісова цариця,

що так рядиш, хто має в ліс ходити,

хто ні?

М а в к а

(сумно, з погрозою)

У лісі є такі провалля,

заховані під хрустом та галуззям, -

не бачить їх ні звір, ані людина,

аж поки не впаде...

Л у к а ш

Іще говорить

про хижість, про лукавство, - вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

М а в к а

Я, може, і сама її не знала...

Л у к а ш

Так от же слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я

знов з лісу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду між людьми.

Бо я не став отут сидіти в тебе,

як лис у пастці.

М а в к а

Я пасток на тебе

не наставляла. Ти прийшов по волі.

Л у к а ш

По волі ж і піду, як тільки схочу,

ніхто нічим мене тут не прив'яже!

М а в к а

Чи я ж тебе коли в'язати хтіла?

Л у к а ш

Ну, то до чого ж ціла ся балачка?

Дов'язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.

Д я д ь к о Л е в

(виходить із-за хати)

Чого се ти, небого, зажурилась?

М а в к а

(тихо, смутно)

Минає літо, дядечку...

Л е в

Для тебе

воно таки журба. Я міркував би,

що вже б тобі не тра верби на зиму.

М а в к а

А де ж я маю бути?

Л е в

Як на мене,

то не тісна була б з тобою хата...

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

і так, і інако... Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,

то воля не моя. Я сам піду

на зиму до села, до свеї доми...

Якби ти на селі могла сидіти,

то я б тебе прийняв.

М а в к а

Ні, я не можу...

якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.

Л е в

Хліб добрий, дівонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав

породу вашу лісову. Як буду