Літа зрілості короля Генріха IV

Але бойовий загін молодого ордену єзуїтів не приймав ніяких вимовок, не прощав нічого. Двір обурювався проти них, паризький парламент завів із ними позов, бо отці єзуїти не прирівнювали до божественної світську велич королів, як робила тепер уся Європа, а навпаки. Анрі, єдиний, хто поділяв їхню думку щодо цього, розв'язав той позов якнаймиролюбніше. Та отці єзуїти повелися зовсім не так. Вони вважали милосердя й поблажливість до ворогів злочином, і то єдиним, якого вони не мають права допускатись. Питання короля Франції вони докладно обговорили як тут, у країні, так і в Іспанії. Їхні войовничі писання в ті дні збільшились на кілька розділів, і кінцевим висновком, останньою заповіддю в них неодмінно було тирановбивство.

Своє власне духовне військо, своїх гугенотів Анрі оберігав, байдуже, чи знадобляться вони йому колись, чи ні. Таке може статись. Арк та Іврі не навіки відійшли в минуле, хоч ми й намагаємося забути про них. У Луврському палаці стоять напоготові кілька потай спакованих скринь — вони мають бути завжди напохваті, поки він королює, Коли така буде воля божа, ні скрині, ані наші гугеноти не будуть нам погрібні, бо ми маємо намір та надію перепинити шлях невблаганній долі. Король і батько свого народу не визнає улюбленців, ніхто не має права стояти найближче до його серця. Ті, хто працював у винограднику лише останню годину, дістануть таку саму плату, як і перші. До своїх перших Анрі ставився навіть суворіше, ніж до тих, хто прийшов найпізніше.

Філіппа Морнея вчасно остеріг внутрішній голос, що віднині він буде своєму королю завадою. Йому вже не довелося доповідати королю про свою місію до Англії так, як раніше, — довірчо, віч-на-віч. Він тільки вручив королю писану доповідь, у якій запевнив його щодо непохитної приязні Єлизавети. А невдовзі по тому вона відкликала з Франції всі свої війська. Тоді Морней, не сказавши й слова, подався до свого міста Сомюра: він був там губернатором ще з часів Генріха III. Він зробив навіть більше: укріпив місто з боку Луари. Писав, за своєю звичкою, богословські трактати — у вільний час. Королю він переслав (з безпечної відстані) готовий проект заснування галліканської державної церкви. А до цього додав запевнення, що в його душі ніщо не змінилось, відданість його лишається непохитною. А втім, він вважає перехід короля в іншу віру нетривалим потьмаренням. Одначе Морней укріпився в Сомюрі й на виклики короля, щоб він приїхав до Парижа, відповідав усякими вимовками. Врешті таки поїхав: недовіра не змогла побороти давньої любові.

Тюренн, ще один визначний протестант, уже більш ніколи не віддався добровільно в руки королю; його довелось урешті ловити хитрощами, і це зробив надійний Роні, що за те став герцогом. Успадкувавши невеличке герцогство Буйонське, Тюренн не тільки укріпився, як Морней у Сомюрі, а й почав удавати з себе незалежного владаря — за прикладом інших вельмож, котрі подекуди ще поводилися так. Королю Анрі ще судилося спізнати й заколотників-протестантів — після інших, звичних. Багато прихильників його давньої віри, не маючи досить сили, щоб збунтуватися проти нього, розпускали чутки, ніби він глузує з давніх одновірців. Буцімто, коли один лікар перейшов у католицтво, король покепкував зі своїх протестантів: «Ваша віра, певне, безнадійно хвора, коли вже й лікарі зрікаються її».

Так, він жартував їхнім коштом і хотів, щоб вони вгадували його таємні думки, а вони не вміли. І вже зовсім не розуміли, що він оберігає їх — не для війни, від якої нас хай бог боронить, а не оборонить, то ми вже самі дамо собі раду. Ні, Анрі прямував до того, щоб урівняти свою давню віру в законних правах і суспільній вазі з вірою більшості. Це буде не короткий шлях; перші кроки на ньому — це приниження перед папою, відмагання від єзуїтів, суворість до давніх друзів, легковажний жарт. Анрі має, на оці мету, якої не бачить більш ніхто, а він мусить про неї мовчати. Коли він таким чином убезпечить у своєму королівстві «істинну віру», дасть їй цілковиту волю, це буде його справжнім виправданням і апогеєм його правління. Він повинен стати дуже великим, перше ніж спроможеться на це.

Найкращий з його слуг, Роні,— що він, власне, знає? Або Агріппа, що любить його більше за всіх? Роні віддав себе державі, а отже, й королю. Це ж кам'яна статуя; хто перешкоджає піднесенню короля, того треба усунути, навіть його любу владарку Габрієль, — Роні твердо стоїть на цьому, хоч поки що заплющує очі на дещо. Тим менше тривожить найкращого слугу відхід власних його одновірців. Кожному по заслузі. Він сам стоїть непохитно, закутий у панцер; так, у обладунку, й позує портретистові, а портрета вішає в арсеналі, де він рахує та пише накази. Власний його життєвий шлях був повен лицарських пригод, з них уже склався б цілий роман, якого Роні, звичайно, не напише, зате він уже збирає матеріали для книги про господарство країни. Годі вже романтики; а втім, мабуть, Роні й у найромантичніших обставинах лишався тверезим.

Романтиком лишивсь Агріппа, бо таким уродився. Пан д'Обіньє якось дуже гостро зітнувся з паном де Роні — так, як можуть зітнутись тільки давні друзі, кожен з яких у глибині душі певен, що другий його не викаже, а тому вони в суперечці доходять до крайньої відвертості. Агріппа зажадав:

— Ні слова проти цієї прекрасної й чарівної жінки, бо вона надихає короля перевершувати самого себе. Без «любої владарки» його геній не досяг би такої різнобічності й сили. Ми й самі б від цього не виграли, а насамперед ви, пане де Роні, зостались би посереднім офіцером… Та ви, по суті, такий і є,— сам до себе додав Агріппа.

Роні в холодному гніві погодився:

— Хай так. Одначе «люба владарка» зраджує короля з герцогом де Бельгардом і від нього має отого королівського сина.

— Викликаю вас на двобій, шановний пане! — вигукнув запальний низенький чоловічок. Супротивник кинув па нього згори нищівний погляд голубих емальових очей.

— Перше ніж я заколю вас, — мовив пан де Роні,— опишіть хутенько прекрасний і чарівний предмет вашої спірки у віршах. Правда, вийдуть вони посередні, бо такий з вас і поет, і офіцер, — додав і він, теж сам до себе.

Агріппа був занадто гордий, щоб захищати свій талант. Про складання своїх віршів і про свої бойові якості говорити не годиться. Але він сказав — і сказав так, що обом видалось, ніби тепер уже він говорить звисока, бо він неначе виріс:

— Королю підсовують пасквілі. Не хотів би я бути тим, хто на це зважується.

— Про що це ви балакаєте, — сказав Роні не запитальним, а зневажливим тоном. Він мав тверді уявлення про власні обов'язки. Забіяка, фантазер і злидар Агріппа ніколи не вмів бачити дійсність, а для Роні обов'язок — це те саме, що розуміння дійсності. Отож він повів далі так: — Ваша царина — слова; байдуже, якого змісту, аби гарно звучали. Коли я не помиляюсь, ви не смієте показатись на очі його величності, бо набалакали зайвого. Ви розплескали, ніби в злиднях народу винна «люба владарки». Звісно, ця дама отримує більше грошей, ніж ви. Але ж це саме звинувачення є в тих пасквілях, і того, хто дає їх читати самому королю, а не пускає безвідповідальні жартики в нього за спиною, треба вважати людиною обов'язку.

Агріппа розчув тільки одне.

Я не смію показатись йому на очі? Я?

— Бо вам то кінець, Він вас уб'є — це його власні слова.

Aгріппа вмить вибіг, скочив на коня і чвалом помчав до Лувру. Анрі теж саме над'їхав.

— Величносте, я прийшов, щоб ви справдили своє слово і вбили мене.

Замість відповіді Анрі обняв свого Агріппу на шию. В тісних обіймах обидва намагалися приховати сльози. Король повів давнього сподвижника до недалекого дому Габрієлі, її самої не було. Він узяв з колиски свого Цезаря і поклав на руки панові д'Обіньє.

— Викапаний ви, величносте, — сказав добряга всупереч очевидності, бо хлопчик був великий, білявий, світлоокий, і взагалі вдався весь у матір.

Анрі відказав:

— От бачиш. Він мій, і я назвав його Цезарем.

— Горде ім'я, — зауважив Агріппа. — Великий Цезар у своїй державі скасував стани: хай усі будуть рівні, і тільки самодержець підноситься над усіма. Він об'єднав усі народи, що жили круг Середземного моря. Для них це означало, що вони мають тільки одного повелителя.

— І саме через це перестали бути рабами, — швидко докінчив Анрі. І зразу ж повів далі: — Це дитя ще не відає, що колись у нього в голові виникнуть такі задуми, в очах його ми бачимо ще тільки первісну чистоту чи порожнечу. А вже сьогодні гомонять про нього та про його походження! Порадь, що мені робити!