Літа зрілості короля Генріха IV

Добряга д'Обіньє палко вигукнув:

— Пане мій, треба сміятися з усіх балачок, з усіх пасквілів, та й з дурного дотепу, що вихопивсь у бідняка, бо йому не вистачає пенсії.

— Ми збільшимо її, колись потім. — Анрі забрав свого Цезаря до себе на руки. — Але сміятися чи прикидатись дурником мені й так уже доводиться частенько. Ось і сьогодні я взяв на глузи одного проповідника, бо він прилюднo почав вичитувати мені за те, що я щось шепнув на вушко моїй любій владарці.

— Під час проповіді? — спитав Агріппа. І сам відповів. — Королю це дозволено! — вигукнув він гнівно. — Нехай їздить із нею по вулицях, уряджає для неї лови і слухається краще її, ніж таких непринадних людей, як пан де Роні.

Анрі:

— Мого Роні не займай. Грації його не дуже цінують, зате він у добрій згоді з богинею Мінервою, не кажучи вже про Меркурія. Твоєї ради я просив у клопотах, що їх завдає мені не Габрієль, далебі не вона. Зате:..— він лайнувся своєю давньою лайкою. — Її тітка Сурді завдає мені халепи. Чорти б її вхопили, ту тітку.

— А чому? — спитав Агріппа невинно, одначе лукаво підморгнув.

— Та хіба ти не знаєш? Їй заманулося стати матір'ю. Не втерпіла. От що таке приклад!

Доброму Агріппі стало жаль, що його володар так збентежився.

— Ні слова більше, величносте! Я все знаю. Небога буде хрещеною матір'ю тій дитині, а ви маєте бути хрещеним батьком.

— І я вже погодився, — признався Анрі.

Агріппа:

— Оголосіть війну кому-небудь, то й викрутитесь.

Анрі:

— Ні, справді. Як ти гадаєш насправді?

Агріппа:

— Гадаю, що навряд ви коли одружитесь із пані д'Естре, чи де Ліанкур, чи з маркізою Монсо, а їй слід бути нашою королевою.

Анрі:

— І вона буде.

Він швидко перейшов кімнату але до дальшої стіни, а Агріппа — до протилежної. Звідти Агріппа наважився спитати:

— А пан до Роні? Він же сватає за вас трьох принцес відразу. Ви хочете з ними всіма одружитися та ще й з вашою коханою?

— Нехай собі сватає,— відказав Анрі через плече. — Однаково моя година настане.

Агріппа від другої стіни:

— Ваша прекрасна й чарівна владарка найбільше з усіх гідна владарювати над нами. Бо вона з нашого роду й плоду, і тільки ваша любов підносить її над нами. Хай же буде так. Моя душа, залітаючи вперед, бачить це. Дворові й народові очі відкриються, коли воно справді стапеться.

— Дай мені руку, — сказав Анрі, бо він почув те, що йому треба було почути. Він вийшов на середину кімнати, підійшов і Агріппа, але той довго стояв, схилившись над рукою свого владаря. Йому було недобре на серці, сумління докоряло йому, він не був упевнений у своїй пораді та й у королевій рішучості. А король мовив сам до себе:

— Тоді я можу її тітці догодити, потримати до хреста її дитину.

Агріппа випростав голову — саму тільки голову.

— Та це ще дрібниці, промурмотів він знизу вгору насмішкуватим тоном, аби слова не прозвучали сумно.

Містик

Хрестили малого Сурді, чи як там уже його слід було називати, в старій церкві з найбільшим дзвоном, у такій пишноті, що більшої вже й бути не може. Глядачі заповнили всю вулицю, вони мали з чого дивуватись та й обурюватись. Король як хрещений батько виступав у всій величі, а його кохана як хрещена мати насилу трималась на ногах — такий був тягар її коштовностей. Найвисокородніші дами королівства слугували їй як камеристки, один вельможний пан ніс солянку, ще один купіль, а немовля лежало на руках у дружини одного з маршалів. Воно було опецькувате й важке: коли хрещена мати взяла його, щоб потримати над купіллю, то трохи не впустила. Одна дотепна придворна дама сказала, що хрещеник такий ваговитий, бо в нього на задку, як відомо, висять королівські печатки.

Це був натяк на те, що справжній батько — канцлер де Шеверні, вельможа з купіллю. А інші називали винуватцем рідного дядька дитини, і той дядько був не хто інший, як сам єпископ, що хрестив її. Люди добрі, ну й звичаї! Двір сприймав їх весело, та що далі в глиб натовпу, то менше чулося жартів. Надворі лунали й лихі слова, і всі вони спрямовувались врешті-решт на короля.

Це ж самодержець, бог поставив його над нами, і ми падаємо перед ним ниць, а хто поцілував йому коліно, той уже до вечора не сміє взяти в рот їжу. Сам всевишній удихнув у державця свою благодать, тож ми й тремтимо перед нею. Кожному це відоме — а йому самому ні? Нащо він устряє своєю освяченою особою в отакі нечестиві діла? На жаль, він і сам перелюбник, та й живе з перелюбницею, ще й збирається посадити її поруч себе на троні, а тепер, бач, чужих байстрят до хреста тримає. І на всякі лади прилюдно милується зі своєю коханкою; хто стояв ближче, в самій церкві, той бачив. Та лиш надворі, в очах людей, що не бачили його поведінки навіч, вона оберталася в цілковиту наругу над святощами й над королівською величністю.

Якийсь юнак, статечно і пристойно вбраний у чорне, серед натовпу говорив у задумі сам із собою. Він не усвідомлював того, а помітивши, кидав довкола злякані погляди. Обличчя в нього було якесь землисте, з синявими плямами, під очима бліді підкови, вії тремтіли.

— От і славно, — мурмотів він сам до себе. — Не бійся, не бійся! Чини плотський гріх посеред священнодійства. Я все бачу, хоч і стою надворі. Я знаю, як воно робиться. Королю, ти в цьому на сповіді не покаєшся, і я теж свого гріха нікому не відкриваю й ношу в своїй нещасній душі, куди б не пішов, вічне прокляття.

— Отепер ти себе виказав, — шепнув хтось позад нього. Юнак крутнувся, вирячивши очі, й спробував угадати, хто це його страхає, але не зміг витримати погляду, з яким зустрівся.

— Нарешті,— зітхнув він. — Забирайте мене зразу, бо довше я б не стерпів цього.

— Іди за мною, — звелів невідомий. Але повів пристойно одягненого юнака не до вартівні, а в монастир поблизу тієї церкви, де відбулися нечестиві хрестини. Їх упустили; грюкнула брама, забряжчав ланцюг, і вони ввійшли до якоїсь порожньої комірчини. Невідомий замкнув за собою двері. Віконце аж під стелею було заґратоване. Вже вечоріло; блідий юнак мусив сісти так, щоб тьмяне надвечірнє світло вирізняло з сутіні його обличчя та руки. Невідомий лише раз кивнув йому, і перелякана душа почала виливатись у словах. А пальці заламувались і корчились.

— Мене звуть Жан Шатель [54] . Мій батько П'єр Шатель торгує сукном, його крамниця навпроти суду. Я виховувався в єзуїтів, а тепер вивчаю право. Натурою я розпусник — ще змалечку, інакшим я себе й не пам'ятаю. Але більш ніхто не знає, що я такий, — юнак здригнувся й застогнав.

Той, хто допитував його, визвірився:

— Ти, черв'як нещасний, ще хочеш і пишатися тим, що тримав у таємниці свої мерзенні гріхи! Потягуєшся, ховаєш очі й аж харчиш у мерзенному захваті від своєї натури. Створив її бог, і ми ще побачимо, навіщо. Ти ніколи не сповідався у своїх паскудствах, вихваляєшся цим і гадаєш, ніби твої вихователі нічого не знають?

54

Жан Шатель (1575–1594) — учень єзуїтів, робив спробу 27 грудня 1594 р. вбити Генріха IV. Молодого злочинця четвертували. Король вважав орден єзуїтів винним у замаху і видав указ про заборону перебування його членів у Франції.

— Ох! На жаль, вони не знають нічого, — промурмотів охоплений жахом юнак. Проте він відчував, що нарешті настає хвилина розплати. Страх перед нею давно вже гнав його від одного протиприродного вчинку до іншого. Він ніколи не сповідався в тому, що робив, і саме через це його розпусті не було ніякого впину.

— Ніколи не сповідався, прошепотів він. — На сповіді завжди замовчував гріх. А тепер запізно — жоден священик уже не відпустить мені гріхів, і святе причастя є для всіх, тільки не для мене. Краще б я був убивцею чи навіть зняв руки на самого короля!