Лабiринт (на украинском языке)

– Я поспiшаю, сер.

– Перепрошую, захопився.

Нумiзмат винувато поглянув на втомленi лиця своїх спiврозмовникiв, спритними пальцями поскладав монети у стовпчики - пенси, шилiнги, американськi центи, дiстав з кишеньки своєї бiлої тенiски плескатого комп'ютерика i миттю пiдрахував, скiльки заплатити. Розрахувавшись, уклонився, попросив навiдуватись до їхнього кафе i пiшов радiсною, пружною ходою, так, наче придбав хтозна-який скарб.

– Тепер у нас буде чим тут платити, - сказав Джеймс, ховаючи до кишенi пачку банкнотiв.
– А то почуваєшся, наче безбiлетний пасажир.

– А я почуваюся, як бабуся, - зiтхнула Една, пiдводячись.

– Мабуть, нездужаеться.

– Тримайсь, Мiзинчику, знайдемо того фiзика - i назад. Я також - як побитий пес.

Справдi, цього разу вилазка в майбутнє давалась їм тяжко. їхнi тiла нiби поважчали, пiдвестися ось iз-за столика i то треба було чималого зусилля. Уже спускаючись у лiфтi, Кук-Соммерс казав сердито:

– Уявляєш, найновiшi досягнення науки, ну, ти ж чула лекцiю, у нас там заперечують! Вiдкидають!

– Та ну їх, не звертай уваги.
– Една буквально повисла на його руцi. Слухай, а чому ти не поголився? Щетина, як на вепрi.

– Нi, чого ж, я, здається, голився...
– Джеймс торкнувся долонею бороди.
– Ого! Це... Гм... Старiємо, Мiзинчику, iнтенсивно старiємо.

– То, може б, ми не заходили до лекцiйного залу?
– позiхнула Една. Давай вернемось, га?

– Ну, що ти, старушенцiе, ми тут довго не затримаємось. Нi, нi, я мушу, що б там не було.

Оте "старушенцiє" не сподобалось Еднi, вона закрутила носом, але помовчала, була занадто перевтомлена i нiби сонна. їй хотiлось одного добрести до своєї квартири. Джеймс щось говорив про якогось ученого, iнтерв'ю, а їй хотiлося впасти i заснути. Холи, коридори, килими, по яких важко ходити, сходи... Чи цей лабiринт скiнчиться коли-небудь?

Дiставшись до лекцiйного залу, вона зiтхнула з полегшенням: там нiкого не було, тьмавi свiтильники над входами i виходами пунктиром охоплювали порожнечу. Отже, нiякої лекцiї...

Та Джеймс не хотiв повертатися нi з чим. Лишивши Едну в залi, кинувся шукати когось iз працiвникiв i таки набрiв на кабiнет, в якому сидiв за невеличким столиком зарослий дiдок, схожий на Бернарда Шоу.

– Перепрошую, сер, - звернувся до старого.
– Тут у вас минулого разу вiдбулася лекцiя... е-е... фiзика... слабка взаємодiя... Чи не допоможете менi зв'язатися з ним?

Дiдок пiдвiв голову i кинув на Джеймса погляд:

– Хiба ви не чули, що сталося?
– Старий поплямкав губами.
– Нашого славетного вченого знеславили.

Кук-Соммерс поблiд, вхопився руками за краї столика, наче збираючись пiдняти i торохнути ним дiда.

– Невже... невже його теорiя виявилась неспроможною?

– Заспокойтесь, мiстер, присядьте. Отак. Ви, мабуть, не належите... до науковцiв, якщо досi не чули цiєї сенсацiї?

– Я - фiзик-теоретик, - гамуючи нетерпеливiсть, сказав Джеймс, - i хотiв би...

– Цiкаво...
– Старий скинув бровами.
– Ну, гаразд, трапляється... Так от, його формула слабкої ядерної взаємодiї точно описує процес, до того ж надзвичайно елегантна, витончена. Це - формула-красуня!

– То що ж сталося?
– прохопився Кук-Соммерс.

– Його обвинувачують, як це не дивно, в плагiатi.

– Невже такий учений...

Старий скрушно зiтхнув:

– Це було так несподiвано. Витягли на свiт божий один iз старих номерiв журналу "Нью саєнс", в якому цю саму формулу опублiкував... заждiть, пригадаю... ага - Соммерс! Здасться, Нобелiвський лауреат... Джеймс Соммерс. Звичайно, вони могли зробити вiдкриття незалежно один вiд одного, мабуть, так воно й було, прiоритет тут нi до чого. Але, знаєте, знайшлися заздрiсники... Роздмухали скандал. Серце вченого не витримало...

– Дiдок знову зiтхнув.
– А яка благородна була людина!

– Та-ак...
– Джеймс пiдвiвся, рвучко, знервовано пiдступив до столика. Очi йому палали, голос помiтно дужчав.- Так от, формулу в тому журналi опублiкував не Соммерс, а Кук-Соммерс, його син.

– Син?
– скинув кошлатими бровами старий.
– Уперше чую, щоб у генiя i син був генiальний.

– Але це так...
– зам'явся Джеймс.
– Формулу цю опублiкував син Соммерса - Джеймс Кук-Соммерс.

– Нiякого Кука! Там надруковано - Джеймс Соммерс, тепер я точно пригадав.

"Невже це Патрик пiдклав свиню?
– подумав Джеймс.
– Ну, зажди..."

– Саме Кук!
– роздратовано вигукнув, нiби старий оглух.

– Та звiдки ви знаєте?

– Ще б пак не знати!
– зблиснув очима Джеймс.
– Це ж я сам, я її опублiкував! Розумiєте - я!

На якусь мить дiдок зацiпенiв, потiм силувано посмiхнувся:

– Чудасiя, та й годi. Якщо це так... Вам мусить бути понад сто рокiв, добродiю!

– Завдяки щiлинi в часi, я змiг проникнути... Та хiба ви повiрите?

Кук-Соммерс опiк його таким поглядом, що старий зiщулився, злякано промимрив:

– Хоча, може бути... а чого ж... Чорна курка несе бiлi яйця... Суцiльнi парадокси.

Переляк старого потiшив Джеймса. Гамуючи смiх, що не раз пiдступав йому до горла, обернувся i вийшов. Було прикро, що його переплутали iз славетним татусем, але вiн цю помилку виправить, i його iм'я лишиться в iсторiї фiзики. Вже наближаючись до Едни, - вона задрiмала в крiслi, - подумав про спадщину Нобелiвського лауреата. Цiлком можливо, що вiн - єдиний спадкоємець! А там же мiльйони й мiльйони... Треба тiльки взяти метикованого адвоката.

– Ходiмо, Мiзинчику!
– торкнув її за плече.

Една розплющила очi:

– Ну як? Щось нове є?

– Скоро станеш мiльйонершею!

– Любий...
– Една простягла руки i, пiдвiвшись, обняла його за шию. Придбаємо кондитерську?

– Ну, звичайно! Я перепрограмую Няумуко... Та що там кондитерська... Не той масштаб...

До тунелю тут було рукою подати, але обоє долали цей простiр з натугою, важко дихаючи. Ось уже й Атланта проминули, а брунатному килиму, здається, не буде кiнця. I навiщо така ворса? Наче трава чiпляється за черевики.

– О, ми заживем солодким життям...
– говорив i говорив, нахиляючись до Едни, Кук-Соммерс.
– Нащо менi та лабораторiя? Або тобi - будiвельна фiрма?

Вiн говорив з якимось острахом, хоча в перспективi - спадщина Соммерса, спадщина ледi Кук... Але радостi не було, вiн навiть голос притишив. З кожним кроком iти ставало важче, неначе земне тяжiння подвоїлось чи навiть потроїлось.

– Чи ми дiйдемо колись?
– шепоче Една.
– Я боюсь...

– Перестань хникати, Мiзинчику, я теж сам не свiй, але не боюся. Та й чого нам полохатись, чорт...