Лагідний янгол смерті

Я взяв склянку, всівся на своє ліжко в узголів’ї, ближче до столика. Подивився на Дашу — в який одяг вона не вбиралася, однаково дивовижна округлість її тіла неначе випирала з цього одягу. Округлість ця була ніби повздовжньою, тільки великі підняті груди порушували відчуття всебічної гладенькобокості.

— Ти чого вирячився? — з посмішечкою запитала Даша. — Вродливої баби не бачив? Пий давай!

Почаркувалися і випили. Даша схопила горнятко з водою, запила. Потім протягнула його мені. Я теж відсьорбнув.

— їсти хочеш? — запитала Даша. Я кивнув.

Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягнула звідти бляшанку рибних консервів.

— Це наші, — не без гордості сказала вона. — В олії.

Жінка вміло відкупорила бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.

Їли ми шумно і з задоволенням. Спорожнили бляшанку за кілька хвилин. Потім Даша запитала:

— Ще?

Я кивнув, й історія повторилася. Після другої бляшанки на душі запанував мир і спокій. Ми випили ще грамів по п'ятдесят.

— Паскудний день сьогодні був... — протягнула вона, поставивши на стіл горня з водою. — Спочатку конвеєр не запускався, тоді замикання в автоклавному цеху, потім цей козел Мазай... інженер з охорони праці... з самого ранку п'яний і всіх підряд лапає... Ні щоб по-людському — ввечері, на палубі, а то просто в цеху! І чого ти лапаєш, якщо він у тебе висить, як небіжчик? Га? Чого лапати? Тьху!

Я слухав Дашу, й хоча горілка трошки розслабила мене, але її слова примусили напружитися, наче я опинився перед левицею, яка готова стрибнути. Але хвилини за три я збагнув, що мої побоювання марні. Даша перескочила з Мазая на укладання каспійського оселедця в діжки й тепер з азартом говорила про смак риби слабкого засолу.

— Я тебе туди вночі відведу, коли всі п’яні. Візьмемо із хованки і просто біля бочки, це — як у раю! Ніколи не забудеш! Ти ще вип'єш?

Я кивнув. Вона дорозлила горілку по склянках.

— Більше сьогодні не будемо, — сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. — Економіка повинна бути економною. Ненавиджу ходити, як тут заведено, по каютах під ранок і випрошувати по сто грамів!.. Своє повинне бути своїм!

Ми випили. Вона знову запила з горнятка, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води і повернулася до столика.

— Ти не думай, я — не запійна, це так, для гарту і боротьби з часом... Робити тут нема чого. Пливеш, працюєш, п’єш. А як додому прийдемо чи десь стоїмо — тут уже можна й культурно пожити. Книжку купити, в кіно... Ти от сам книжки читаєш?

— Так.

— Хороше це діло — книжки читати... — Даша кивнула і замовкла, замислившись.

— Тільки одного цього мало, — хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх розумів і втупившись мені в очі.

Очі в неї були карі.

У віконце каюти хтось постукав.

— Чого? — гукнула Даша.

— До тебе можна? — запитав хрипкуватий жіночий голос. — Поговорити...

— Ні, не можна, Катько. Завтра в цеху набалакаємось.

За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.

— Побалакати їй захотілося! — незадоволено смикнула підборіддям у бік вікна Даша. — Як Ваську в мене відбила — то балакати не хотілося, а як він її на хрін послав, то зразу: «До тебе можна?» Ти якщо спати хочеш, не соромся мене, можеш роздягатися і лягати. Я зараз теж, хвилин за п’ять... Вийду, папіроску ще курну...

Вона підвелася з ліжка.

Коли я залишився один, хутко зняв джинси і футболку та заліз під легку ковдру. «Цікаво, — подумав я, — а що б зробив Шевченко, якби опинився в моїй ситуації? Як би він поставився до цієї Даші? Чи поширилася б його жаліслива любов до жінок і на неї, сильну і по-материнському грубувато-добру? Адже і в ній є щось від „батьківщини“, не важливо — від якої. Дійсно, наче саме собою порівняння напрошується — жінка-країна. Самодостатня, рішуча, незалежна...»

За віконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь мужик. Коли його лункі кроки затихли, мої думки вже побігли іншим річищем. Я міркував про майбутнє, про найближче майбутнє, до якого я прямую. «Було би чудово, — подумав я, — якби мені, росіянину, вдалося знайти ці записи Кобзаря. Чим не внесок у розвиток дружби між двома братніми народами?!» З цими думками я й заснув.

18

Цілісінький наступний день ми пливли Волго-Каспійським каналом, який я спочатку вважав Волгою. Але Даша мене просвітлила.

— Пожди, котику, вийдемо на Каспій — так спокійно не буде, — сказала вона вранці, визирнувши у віконце, за яким коли щось і здавалося спокійним, то лише синє небо, бо ж більше нічого видно не було.

Потім вона пішла у свій цех і повернулася лише на шосту вечора. А я то сидів міркував, то дрімав. Загалом набирався сил. Увечері блукав по периметру свого поверху, роздивлявся мешканців рибзаводу, які проходили повз мене компаніями й поодинці. Люди як люди, тільки очі червоні й у декого — горять. Я розумів, що життя й робота в одному й тому ж місці спричиняє психологічні відхилення. Пам'ятаю навіть, як щось нам у школі пояснювали про труднощі одиночних і парних космічних польотів — у тому сенсі, що хотіти стати космонавтом і бути ним насправді — це дві сумні протилежності. Але, певно, порівнювати складнощі життя на плавучому рибзаводі зі складнощами космонавтів просто гріх. Тут була величезна кількість людей, різних статей, різного віку. І залежно від свого розвитку та уяви вони знаходили собі відповідне дозвілля.

Та і той факт, що на мені вони навіть погляду не затримували, доводив, що ні від самотності, ні від нестачі нових облич вони не потерпали.

Я приліг грудьми на бортик і дивився на сіруватий берег, що пропливав удалині. Припухле червонувате сонце висіло на краю неба з іншого боку корабля, і тому тут особливо відчувалося наближення вечора. Знизу сріблилася вода. Було спокійно і в повітрі, і на душі. Й люди, достатньо постукавши взуттям по гулкому залізу палуби, розійшлися по місцях, де мали намір чи то випити, чи то просто поговорити.

Набравшись від вологого вечірнього повітря свіжості, я повернувся до каюти. Ми знову їли консерви, пили помаленьку горілку, запиваючи водою. І Даша знову ненав'язливо розповідала про трудові будні.

— Завтра запускаємо холодильний конвеєр і консервну лінію, — говорила вона твердим голосом. — У холодильнику риби днів на чотири роботи, якраз заки почнемо прийомку свіжої — холодильник буде пустий. Тонн десять консерви закатаємо... Жаль, що в холодильнику одні оселедцеві... Якщо й трапиться якась білужка — хто її помітить, той і потягне. А я не на конвеєрі, я на ОТК буду цього разу... Слухай, а чого ти на Мангишлак? Ти часом не маковий гонець?