Лагідний янгол смерті

— Ні, — я хитнув головою. — Я хочу подивитися Форт-Шевченко... його місцями походити...

— А він у вас хто? — запитала Даша.

— Та так, поет, борець за національну ідею...

— Ніби як Жириновський?

— Ні, він був тихий, спокійний. Вірші писав про жінок... такі, жалісні...

— Чо, йому жінок, чи що, було жаль?

— Було, — підтвердив я.

— Цікаво, — щиро промовила Даша. Замислилася. — Я взагалі-то віршів не читаю. Про Анжеліку читала пару книжок і «Мати» Горького. Горький мені більше сподобався, та «Анжеліка» — захопливіша. Не пам'ятаю, хто її написав... А вірші я і в дитинстві не любила. Тільки коли Роберт Рождественський по телевізору читав — слухала. Але це ж тільки по восьмих березнях він читав...

Вона позіхнула і затулила рота долонею.

— Щось спати хочеться, — протягнула натомленим голосом. Потім, не звертаючи на мене жодної уваги, зняла з себе ситцевий у бліденьких квіточках халат і лишилася в трусах-шортах бежевого кольору і в ситцевому ліфчику, теж у квіточку. Залізла під ковдру.

— Світло вимкни! — попросила вона. — І горілку допий, якщо можеш. Недобре сльози лишати...

У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишок горілки у свою склянку. Тоді вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Зіперся об бортик і подивився на воду, що відливала чи то платиною, чи то старим потемнілим сріблом.

На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними миготіла інша зіркова дрібнота, незліченна, як нічна мошва, що скупчилася біля одного-єдиного дорожнього ліхтаря.

За моєю спиною горіло віконечко чиєїсь каюти, за яким тривала голосна весела розмова. Дзвеніли склянки, пригадувалися випадки з минулого — звичайні, такі, що трапляються з кожним безліч разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухалися уважно і з повагою, і навіть я постояв, завмерлий, хвилин п'ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках — склянка з горілкою на денці. На небі — зірки, за спиною — віконце, за віконцем — балачки.

Я допив горілку і, повернувшись до каюти, влігся і поступово заснув під негучне, але наполегливе похропування Даші.

19

Наступного ранку рибзавод випливав у Каспій. Ранні зірки ненав’язливо і неяскраво поблискували на ще ясному небі. По периметру палуби прогулювалися робітники плавучого гіганта. Я стояв біля бортика і дивився на воду — Дата сказала, що тільки-но ми увійдемо в Каспій, вода позеленіє.

Повз мене зі сміхом пройшла компанія жінок, і в повітрі біля мене затримався запах свіжої риби. Але буквально за півхвилини свіжий солонуватий вітерець зігнав його.

Рибзавод похитувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені складно було уявити, що хвилям буде до снаги розхитати цю махину, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити...

— Гей, котику, не застудишся? — пролунав за моєю спиною голос Даші.

— Таж не холодно, — не озираючись, відповів я.

— Тут такі вітерці на Каспії — враз продують, — зі знанням справи сказала Даша. — Ходімо краще до каюти.

Зранку я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще похитувався — видно, це і було причиною мого неспокійного сну й важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла банка «Каспійського оселедця», той самий короткуватий ножик і огірок.

«Турботлива», — подумав я, споглядаючи залишений для мене сніданок.

Поїв, тоді вмився. Визирнув з-за фіранки назовні — небо відливало свинцем. Схоже, що погода змінювалася на гірше. Скільки мені ще плисти з ними?

Не те щоб ця подорож була мені неприємна, просто її одноманітність починала мене втомлювати: одні й ті ж консерви, одне й те ж море. Тільки небо дозволяло собі змінювати колір, а так усе було без змін.

Десь у коридорі пролунав невиразний, але навдивовижу гучний механічний голос. Я підскочив до дверей, відхилив їх і прислухався.

«Фельдшеру терміново з’явитися в третій цех!» — знову повторив механічний голос гучного зв’язку.

Цей голос іще тричі викликав фельдшера у третій цех, а потім знову стало тихо.

Несподівано хвилин за двадцять до каюти прийшла Даша. Вона була вдягнута в робочий комбінезон, який був колись білим, на голові — зелена хустинка. Обличчя червоне і в очах — вогники.

— Короткий день! — з посмішкою сказала вона, стягуючи хустинку і розсипаючи по плечах каштанове волосся. — Конвеєр зупинили...

— А чому? — запитав я.

— Ен-пе. Дівчата п’яного Мазая в кутку затисли і головку йому відтяли. Поки одні тримали, Машка цю головку в дозатор кинула, тож вона з рибою в якусь консерву потрапила... Там такий галас здійнявся! — Даша розреготалася. — А він бігає, конвеєр зупинив, почав банки відкривати — шукав серед оселедців свій кінчик...

— Ну і як, знайшов?

— Де там! П’ятсот банок із лінії вийшло — все не відкриєш, та якби і знайшов, він що, його назад пришивав би? Га?

Я знизав плечима.

— Зараз лікарі все можуть пришити, крім голови, — сказав я.

— А де тут у нас лікарі? У нас тут один фельдшер — Коля, — він раніше ветеринаром був, а тоді на людей перевчився. Він прийшов, облив Мазаю обрізок зеленкою і бинтом замотав — от і все пришивання! Оце хтось консерву купить! Ха! Подумає, що це печінка тріски попалася!!!

Веселощів Даші я розділити не зміг. Якось навіть сумно стало.

«Зовсім інша річ — могили ночами розкопувати!» — глузливо зреагувала на мій настрій моя ж думка. «Ну, могили — інша справа, — заперечив я їй. — У могилі якщо хтось лежить, то тільки мертвий, якому байдуже — розкопають його могилу чи ні. Може, йому навіть приємно буде — бач, мовляв, і після смерті у когось є до нього діло...»

Даша, не соромлячись моєї присутності, перевдягнулася в рожевий сарафан, умила обличчя і руки. Потім, усе ще з посмішечкою на круглому обличчі, всілася на своє ліжко.

— Уночі шторм буде, тому сьогодні пити не можна, — сказала вона. — Їсти хочеш?

Я замислився. А вона тим часом нахилилася під стіл і витягнула звідти дві бляшанки «Каспійського оселедця».

Щось у мене на обличчі скривилося, певно, на вигляд цих бляшанок, і Даша з хихотінням сказала: «Не бійся! Це стара партія, сюди дівчата нічого не кидали...»

Ми пообідали, але задоволення від їжі я не відчув.

— Піду курну, — Даша підвелася, прихопила з собою дві порожні консервні бляшанки й вийшла з каюти.

Заштормило годині о восьмій. Заштормило несподівано і сильно. Даша вже лежала в койці, а я стояв біля борту, міцно схопившись за нього руками. Дивився на чорні асфальтові хвилі, що підіймалися на кілька метрів. Ці хвилі не били в борт, як я спочатку очікував, а намагалися виштовхнути плавучий рибзавод із води. Спочатку вони це робили м’яко і легко, але вже за короткий час набрали силу і почали підіймати та кидати його, наче іграшковий кораблик, і я, злякавшись і ледь не звалившись за борт, ретирувався й зачинив за собою важкі залізні двері з бічними затискачами. Повернувся до каюти.