Лагідний янгол смерті

Даша, здавалося, спала, хоча звичайного її хропіння чутно не було. Принаймні жодних звуків вона не видавала, лежала обличчям до стіни. Каюта хиталася, і я хитався разом із нею, втримуючи рівновагу. Квапливо роздягнувся, ліг під ковдру, але майже одразу штормовий удар скинув мене на підлогу. Я вхопився за залізну ніжку столика. Підвівся і знову ліг на койку. Але хвилин за десять черговий удар знову скинув мене на підлогу.

— Ходи сюди, котику! — м’яко прозвучав голос Даші. — Ти надто легкий, з такою вагою сам на ліжку не втримаєшся!

Ось тоді я і збагнув причину дебелості й округлості переважної більшості жінок, які працювали на рибзаводі. Я зі своєю ковдрою перебрався на Дашине ліжко, і хоча було там тісно, здавалося, що «цей бік каюти найменш небезпечний за артобстрілу». Та й Даша пригорнула мене своєю важкою рукою, ласкаво втримуючи моє легке тіло й захищаючи цим від грізного каспійського шторму.

Прокинувся я, наскрізь просочений теплом Даші й запахом риби, який чомусь струменів із-під її пахв. Даша солодко спала, й мені не хотілося її будити. Тому я лежав нерухомо. А щоб звільнитися від запаху риби — підсунув під ніс долоню лівої руки. Тепер, в оточенні запаху кориці, мене ніщо не дратувало.

20

Шторм угамувався до полудня наступного дня. На зміну йому прийшов по-воєнному одноманітний рух нескінченних невисоких хвиль. Хвилі ці були слабкими й навіть своєю масовістю не могли примусити рибзавод похитуватися. Він упевнено плив у своїх виробничих справах назустріч подальшим трудовим успіхам, які, певно, приємно вирізнялися на тлі конвеєрної монотонності його життя. Його подвійний рух до цього часу вражав мене. Сама ідея плавучого чи блукаючого заводу, попри всю свою очевидність, було для мене чимось фантастичним. І навіть моя особиста присутність на його борту ще не доводила мені остаточно реальності того, що відбувалося й оточувало мене. Хоча нібито що тут вражаючого? Пливе корабель-завод, капітан обирає його курс, а директор заводу стежить за виробництвом, і так вони вдвох годують країну рибними консервами. Ні, все одно звучить нереально...

Я дістав із тумби під столом бляшанку «Каспійського оселедця», відкупорив і після уважного огляду вмісту на предмет виявлення чогось чужорідного пообідав.

Даша була в цеху. Я до цього часу не знав, де її цех — вище чи нижче за цю палубу? Ну, та й не так це було важливо. Я ж бо там не працював.

По обіді постояв біля борту, вдивляючись у нервову лінію межі моря і неба. Раз по раз на маревній, хисткій лінії каспійського обрію виникали крапки кораблів. І море через це здавалося мені маленьким і тісним. Я не боявся цього моря — в ньому, певно, складно було загубитися... Хоча хто його знає, краще не пробувати...

За кілька днів Даша повідомила, що наступної ночі буде шхуна, яка підкине мене на Мангишлак. Я дуже зрадів цій новині й почав нетерпляче очікувати на пересадку.

Нічна пересадка на рибальську шхуну запам'яталася мені передусім дивними металевими звуками. Шхуна підійшла впритул до борту, і на неї з нижнього периметра скидали мішки з чимось залізним. Спочатку мені здалося, що в мішках — консерви, але коли стали дійсно скидати консерви, і до того ж не в мішках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я одразу зрозумів неправильність свого здогаду.

А нічне навантажування тим часом тривало. Я стояв біля крижастого Вані, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Він уважно стежив за тим, що відбувалося, час від часу перегукуючись із двома рибалками, що перебували на шхуні. Нарешті гукнув: «Усе! Боргів нема. Ще цього хлопчину візьмете до берега!» І при цьому він гепнув мене рукою по плечу, від чого я смикнувся. Чоловік унизу кивнув. Ваня кинув мій синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гримнув на палубу — Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервів, і тепер він важив, певно, кілограмів пятнадцять-двадцять.

— Давай, стрибай! — Ваня поглянув на мене.

До шхуни було метрів зо три. Вона трохи погойдувалася на хвилях. Мені стало страшнувато.

— Давай-давай, не дрейф! — підганяв Ваня.

Я переліз через бортик і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.

— Давай, зловлять вони тебе!

Я стрибнув, і справді, двоє рибалок зловили мене, пом’якшивши моє приземлення.

— Марате, заводь! — сказав один із них іншому.

Вони якось швидко зникли на цій невеличкій шхуні, залишивши мене самого серед лантухів, ящиків і звалених під правим бортом мереж із великими білими поплавцями.

Шхуна сіпнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, ближче до води, було прохолодно. Я присів на мішок і миттю підскочив — напоровся задом на щось гостре. Промацав руками і помертвів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя — чи то гвинтівки, чи то автомати...

«Отакої! — подумав я, пересуваючись, щоб умоститися на ящику з консервами. — Гарна шхуна, з уловом...»

— Гей, братан, ходи сюди! — покликала мене постать, що визирнула з боку стернової кабіни.

Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід до каюти, розташованої попід палубою.

— Степан, — простягнув мені руку мужик, який мене гукав. — А там, за стерном, Марат...

— Коля, — представився я.

— Випити хочеш? — запитав Степан.

— Дякую, ні.

— Ну, захочеш — скажи. Ми самі не п'ємо, але для гостей завжди знайдеться... Ти, Колю, часом не маковий гонець?

Вдруге я почув схоже питання.

— Ні, — сказав я, не знаючи, проте здогадуючись, що може означати це словосполучення.

— Шкода, — простягнув Степан. — А то б тобі роботи підкинули... Та гаразд, йди полежи... Ми тебе зраночку висадимо... Тобі ж байдуже де? Аби тільки від житла подалі? Так?

Я кивнув.

Мене раптом почало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на найближчу койку. Одразу попливла перед очима якась кольорова пляма. Тоді запала повна темрява — це я вже спав, чуючи працьовите буркотіння дизеля, який заховався десь тут, під підлогою каюти.

Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкання заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в койку, виставив праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забуркотів дизельок.

Зранку мене збудили. Я вийшов на палубу, і перше, що впало мені в око, — це відчутність брезентових мішків, у яких ховали зброю. Картонні ящики з консервами стояли, охайно складені під лівим бортом.

— Он твій берег! — сказав мені Степан.

Я подивився на пустельний брудно-жовтий берег із багатьма відрогами. Нічого вабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості скувало мене. Я мовчав і дивився уперед. Під ногами похитувалася палуба, а жовтий безликий берег гойдався за сто метрів від нас.