Лагідний янгол смерті

Петро крутив у руках пістолет із глушником.

— Заховай, — попросив я, нахилившись.

— Незручна зброя, — сказав він, ховаючи пістолет до сумки. — Глушник бардзо важкий... Ти не відаєш, коли вже цей Баку?

Я знизав плечима. Мені й самому хотілося б це знати.

— Хутчіш уже б на потяг, — зітхнув Петро. Потім повернувся до своєї подруги. — Галю, звари кави!

Галя дістала своє кавове начиння. Насипала в джезву меленої кави, налила води з балона, наповненого ще в Красноводському порту, підпалила таблетку сухого спирту і поставила джезву на підставку над синім спиртовим полум’ям.

55

Минуло ще кілька годин. Море знову заспокоїлося, розгладило свою поверхню, прибрало гребінці піни. Пором відплив недалеко від нафтової платформи, над якою живим маяком танцював вогняний смолоскип.

Ми знову стояли з Гулею біля борту. Моя рука лежала на її плечі. Мовчки ми проводили поглядом вогняний маяк, поки він не лишився позаду.

Петро сидів на підстилці й курив свою люльку, щедро ділячись із нами легким тютюновим димом. Галя спала. У нічній тиші лунало тільки дзижчання корабельного двигуна. Але ми швидко звикли до цього механічного шуму і не звертали на нього уваги, наче його і не було. Для нас він був просто складником тиші.

— Слухай, — прошепотів я Гулі. — А де наш хамелеончик?

— У мене в баулі, — промовила вона теплим шепотом мені просто у вухо.

— Йому там не душно?

Гуля усміхнулася:

— Звісно, ні. Йому там значно приємніше, ніж у пустелі.

Десь за спиною пролунали гулкі швидкі кроки. Я озирнувся. Тінь людини ковзнула по нижніх сходинках освітлених залізних сходів, що вели наверх до човнів.

— Хтось не спить, — сказав я.

— Незабаром ранок, — прошепотіла Гуля. — Гляди, берег!

Я повернув голову, простеживши за її поглядом, уперед по ходу порома, і побачив віддалік скупчення маленьких вогників, які піднімалися вгору.

— Петре! — озирнувшись, промовив я неголосно. — Баку!

Він звівся на ноги. Не виймаючи люльки з рота, підійшов до мене. Вдивився у далекі вогники. Потім узяв люльку в руку, постукав нею об борт, витрушуючи скурений тютюн. Зітхнув.

— За три-чотири дні будемо вдома, — промовив він голосом фаталіста, наче йому абсолютно не хотілося додому.

— Це якщо без пригод, — промовив я.

Він озирнувся, подивився на мене сумно і кивнув.

— Було б незле, якби «без пригод»...

Хвилин за сорок пором ожив. Пасажири пробудилися, почали збирати речі, складати розгорнуті на залізній палубі ковдри і підстилки.

Петро пішов до «КрАЗів» — він хотів уточнити у водіїв план дій. Галя, прокинувшись, хлюпнула собі в обличчя жменю води з балона, підвелася. Подивилася зацікавлено на поблизькі вогні міста, куди плив наш пором. Запропонувала нам із Гулею кави. Ми з радістю погодилися.

— Усе гаразд, — мовив Петро, повернувшись. — Вони все зроблять самотужки, а ми вже поїдемо в службовому купе обруч із нашим вантажем.

Галя зварила кави і Петру. Він випив свій улюблений напій і знову закурив люльку.

— Ти б хоч день не палив, бо тютюн ось-ось вийде! — дорікнула Петрові Галя.

— У Баку знайдеться і тютюн, і кава! — спокійно відповів на це Петро.

Над обрієм позаду порома виникла аура світанкового сонця. Темрява швидко, майже на наших очах розсіювалася, поступалася місцем новому дню, новому світлу. Пасажири обліпили борти, роздивляючись спокійну гладь води і місто, що хутко наближалося. Уже виднівся порт із завислими над ним стрілами кранів. Ми пропливали повз танкери, сухогрузи і сейнери, які стояли на рейді. Настрій поліпшився. У нутрі, незважаючи на нічне неспання, народжувалася енергія.

— Усе буде гаразд, — з твердою, дещо агресивною впевненістю промовив Петро, ні до кого конкретно не звертаючись. Промовив і знову підніс до рота люльку. Затягнувся.

— Усе безумовно буде гаразд!..

«Бойовий настрій — половина перемоги», — подумав я, і радіючи за Петра, і трошки йому заздрячи.

Минуло щонайменше дві години, перш ніж пором остаточно причалив і випустив зі своєї палуби два з гаком десятки машин, включно з нашими двома самоскидами. Тепер уся техніка, вишикувавшись на широкому і довгому причалі, стояла в черзі до гурту азербайджанських митників, котрі поки що обступили перше авто — сіру «Волгу», яка давно не бачила ганчірки і відра води з милом.

Ми теж стояли з речами на причалі, очікуючи, поки до митного шлагбаума під'їде наш вантаж. Скільки сягало око — всюди довкола нас простягався порт. Причали один по одному довгими іклами врізалися в Каспійське море. Біля декотрих стояло по одному кораблю, біля інших — по декілька невеличких суден. Над кораблями майоріли різнокольорові прапори — нові прапори нових держав. Я з інтересом озирнувся на радіощоглу порома «Нафтовик» — там майорів новий прапор Азербайджану.

Раптом неспокійна думка відірвала мене від вивчення порту. Митниця, думав я, це ж передусім перевірка вантажу! Пригадалися мої нечасті перетини радянсько-польського кордону з кам’яноликими митниками у зелених одностроях, які примушували відкривати валізи й висипати вміст сумок просто на нижню полицю купе.

— Петре, — сказав я схвильовано. — У нас же зброя... А там митниця! Можемо влетіти.

— А ти газети вдома почитував? — спокійно запитав Петро. — В Азербайджані середня платня — дванадцять долярів. А поглянь-но, які в нашій коверті купюри!

Я витягнув із рюкзака конверт, зазирнув досередини, пошелестів купюрами, не витягуючи їх. Полковник був завбачливим — у пачці доларів переважно виявилися двадцятки і десятки.

— По двадцять і по десять є, — я знову повернувся до Петра.

— Тямиш? — він усміхнувся. — Нехай по десять долярів на людину, дамо сорок... І весь клопіт! Може, вони нам за це й тютюну з кавою вділять?

Оптимізм мого чорновусого напарника заспокоїв мене. Я відклав сорок доларів до кишені, а конверт запхнув глибше в рюкзак, майже на дно, ближче до фотоапарата «Смена», банок із «дитячим харчуванням» і пістолета з глушником, аби він не зразу впадав ув око, якщо митники все ж таки захочуть зазирнути досередини.

Тепер я вже стежив за роботою митників. Вони працювали без поспіху. Наскільки мені було видно, робота полягала в розмові з водієм й отриманні від нього певної суми грошей, але якої саме і в якій валюті, з причалу роздивитися було неможливо, і я, остаточно заспокоївшись, знову поглядав час від часу на море, кораблі і портову забудову.

— Колю, — теплий шепіт Гулі торкнувся мого вуха, — здається, за нами стежать...

Я повільно повернувся до дружини. Вона спрямувала мій погляд далі, в бік порома, і я побачив засмаглого слов'янина, якого помічав уже раніше; він був одягнутий у брезентові штани і синій светр. Слов'янин стояв до нас боком, роздивляючись щось на березі. За спиною в нього хилитався напівпорожній рюкзак. Навіть звідси я міг роздивитися кирпатий профіль і русяве волосся, що стирчало перерослим «йоржиком».