Лагідний янгол смерті

Я пригорнув Гулю, притиснув її. до себе. Потім долонями знайшов її обличчя, тепле і гладеньке. І поцілував. Обійми заспокоїли мене, зробили темряву, яка нас оточувала, не такою зловісною, якою вона здавалася ще кілька хвилин тому.

— Хоч би вікно зробили, — пролунав у темряві голос Петра.

Здаля долинув корабельний гудок. Потім знову запанувала тиша і тривала хвилин двадцять-тридцять, доки не змінилася глухим шиплячим звуком, що невпинно наростав. У цьому шумі під час наближення виник ритм. Удар, який уже не можна було назвати несподіваним, ледь не скинув мене з Гулею з полиці. Вагон смикнувся і повільно поповз по рейках. Залізні колеса відрахували перший стик, зупинилися. Ще один удар, і цього разу нас із Гулею кинуло спинами на дерев'яну стінку купе. Видно, залізничники всерйоз взялися до нашого потяга. Почулися невиразні вигуки, які чергувалися з уже менш відчутними ударами і ривками. Ми опинилися десь посередині майбутнього потяга.

Спалахнув сірник і освітив обличчя Петра. Його довгі чорні вуса в цьому світлі здавалися ще довшими. Він витягнув із торби свою люльку і пакет із придбаним у порту тютюном. Сірник потух, але світло йому було вже не потрібне. Я чув, як він розв'язує пакет, як набиває люльку. Повітря наповнилося незвичним терпким запахом.

Знову спалахнув сірник. Петро уже тримав люльку в роті.

— Петре, йди палити до вбиральні, — попросила Галя. Петро мовчки підвівся і вийшов із купе, освітлюючи собі шлях тим-таки палаючим сірником.

Ми лишились утрьох. Зовні й далі лунали крики, хтось пробіг повз вагон, і тупотіння ніг видалося мені неприродно гучним. Ритмічне дзвінке постукування молотка по буксах досягло нашого вагона і проминуло.

— Зараз уже поїдемо? — запитала Галя.

— Напевно, — відповів я.

Мій настрій остаточно поліпшився. Захотілося збадьоритися, і я попросив Галю зварити нам кави. Простягнув їй коробку сірників. Наші руки зближувалися «на голос». Нарешті вона чиркнула сірником, і маленьке полум'я освітило наші обличчя і стіл, збитий зі щільно підігнаних одна до одної дощок.

Галя дістала таблетку сухого спирту, поклала посередині столу й підпалила. Коли сірник потух, нас і далі освітлювало блакитне полум'я спирту. Тільки було воно не настільки яскравим. Галя поставила згори дротяну підставку, а на неї і джезву. Гуля дістала з баула піали.

«Боже мій, — подумалося мені, — коли я востаннє сидів за нормальним столом?»

Відчуття домашнього затишку зігріло душу.

Петро зайшов до купе, коли Галя вже розливала каву по піалах. Купе наповнилося кавовим ароматом, і цього аромату в повітрі тепер було більше, ніж кави в моїй піалі. Я робив дуже маленькі ковточки, розтягуючи задоволення. Спиртова таблетка і далі горіла, виконуючи роль свічки.

Петро кашлянув, узяв зі столу свою піалу.

— Не той тютюн, — промовив він сумно і зітхнув. Ковтнув кави і знову закашлявся. Було чутно, як Галя вдарила його кілька разів по спині.

— Тихше, тихше! — зупинив її Петро, коли перестав кашляти. — Ліпше кави ще звари.

Галя слухняно зашелестіла пакетом із меленою кавою. Потяг знову смикнувся, вже значно м’якше. Вагон скреготнув і повільно рушив.

— От би зараз чарку перехилити! — бадьоро пролунав голос Петра.

— Тобі не можна, — відповіла Галя.

— У нас усе одно нічого нема з собою... — сказав я.

Знову за глухою стіною службового купе пролунали крики залізничників, і ми замовкли, дослухаючись. Залізничники перегукувалися азербайджанською, тому зрозуміти їх усе одно було неможливо. Незабаром усе стихло, й у вухах лишився тільки ритмічний шум поїзда, що нарешті рушив.

Ми їхали. Порт, напевно, вже лишився позаду. У купе стояв міцний кавовий аромат — Галя розливала у піали другу джезву кави. Очі звикли до темряви, дещо розбавленої блакитним полум’ям спиртової таблетки, і я розрізняв не тільки обличчя Галі, Петра і Гулі, але й вирази їхніх облич.

Петро цього разу пив каву без поспіху, надовго затримуючи піалу в долонях. Навіть напівморок купе не міг приховати впевненої радості в його очах. Галя була задумлива, а Гуля, коли я повернувся до неї, наблизила своє обличчя до мого — її красиві розкосі очі дивилися всередину мене, дивилися з любов’ю і відданістю. Я не зміг утриматися і потягнувся уперед усім тілом, доторкнувся губами до її вуст. Петро голосно клацнув язиком, чим вгамував мене.

— Ладний ти парубок, — сказав він, усміхаючись. — А поводишся, наче той тінейджер! Не хочеш утямити, що ми зараз державну справу виконуємо, — він підняв руку в жесті, що надавав додаткової ваги його словам.

— Послухай, це моя дружина, і я маю право цілувати її, коли захочу. Ти, може, й виконуєш зараз державну справу, а я додому їду!

— Всі ми додому їдемо, на батьківщину, — Петро кивнув. — То гаразд, цілуйся, скільки заманеться, або доки вона схоче! — і він махнув рукою. — Либонь, ти вже й так чимало для України зробив, можеш цілуватись...

Останні слова Петро сказав без будь-якого знущання, і моє миттєве роздратування зникло. Так само, як і бажання цілуватися. Залишилася якась розгубленість. Гучні слова, вимовлені Петром, перемкнули мою увагу. «Ми зараз виконуємо державну справу», «їдемо на батьківщину», «ти вже чимало для України зробив!..» Усі ці звичні газетно-лозунгові кліше раптом вселили в мої думки не властивий мені пафос. Я замислився про найближче майбутнє, про Київ. Справа добігала кінця, і напевно, по приїзді, коли ми доправимо цей пісок куди треба, скажуть нам велике державне дякую. Може, і нагородять чимось? Ну, в будь-якому разі ту дрібничку, про яку я попрошу, вони виконають. Позбавлять мене від загрози, якої, можливо, вже й так не існує. Чого варто їм дати гарантії моєї безпеки? Бо ж у СБУ все на гачку, і ті, хто досі на волі, — теж на гачку. Скаже їм СБУ: цього не чіпати — і ніхто мене більше й пальцем не зачепить! І заживемо ми з Гулею спокійно і весело. Радісно заживемо.

— Слід нам і собі взяти дрібку цього піску, — неголосно мовив Петро, повернувшись до Галі.

Вона кивнула.

— Наберемо торбину і, коли в нас синок знайдеться, насиплемо трішки піску в колиску, щоб справдешнім українцем зростав. Для тебе це не так важливо, — Петро перевів погляд з Галі на мене. — Ти — росіянин, і хай там як, а українцем ти не станеш ніколи... — і Петро важко зітхнув, наче йому нестерпно шкода, що я ніколи не стану українцем.

— А навіщо ставати українцем, якщо я росіянином народився?

— Ти ж в Україні живеш? — запитанням на запитання відповів Петро.

— То й що? І паспорт у мене український.

— Паспорт — це одне, а душа — інше. Душа в тебе російська, «ши-ро-ка»... — сказав Петро і реготнув.

Я пильніше придивився до його обличчя, до його очей. Погляд його здався мені затуманеним, блукаючим. Щось із ним було негаразд. Навіть Галя дивилася на нього здивовано.

Петро знову реготнув і замовк.

— Варт закурити, — промовив він за кілька хвилин, узяв зі столу люльку, знову набив її тютюном із пакета. Прикурив просто від спиртової таблетки і вийшов до тамбура.

— Треба його на пісок посадити, — пожартував я, дивлячись на Галю. — Український дух учить любити чужинців!..

Галя хотіла відповісти, але цієї миті з тамбура долинув регіт Петра. Він сміявся кілька хвилин поспіль, захлинаючись сміхом, а ми сиділи в заціпенінні. Шум коліс поїзда і регіт Петра лунали таким дисонансом, що навіювали думки про божевільню. І раптом до цих звуків додався третій — кілька ударів по дерев’яному даху службового купе. Прокрутивши звукову пам’ять назад, я порахував удари — їх було чотири або п’ять.