Лагідний янгол смерті

56

Вечір приніс із собою незвичну прохолоду, наче Баку і Красноводськ-Туркменбаші не лежали на одній паралелі. Може, Туркменістан був ближчий до сонця, ніж Азербайджан, а може, просто каспійський бриз уже дихав осінню.

Ми сиділи на речах, розкладених по колу просто на землі. Знову, як і на Мангишлаку, в центрі нашого кола палало багаття, у казанку закипала вода. Тільки багаття тут було міцнішим — дровами нам слугували розламані дерев'яні ящики, які валялися довкруж у великій кількості. Життя в порту вже завмерло — крани застигли, увіткнувши свої стріли в небо. Біля причалу горіло ще кілька багать, навколо яких грілися майбутні пасажири порома «Нафтовик», що ладнався через кілька годин у зворотній шлях. Перед в'їздом на причал дрімало десятків півтора легкових автомобілів, що вишикувалися в чергу.

— Колю, — звернулася до мене Галя. Вираз її обличчя був незвично серйозним. — Скільки у нас доларів у конверті залишилося?

Я кинув погляд на потемніле небо, пригадуючи витрати останніх двох днів.

За «транзит» віддали вісімдесят, за вагон — двісті п'ятдесят, за транзит вантажу — ще двісті... загалом п'ятсот тридцять плюс дрібні витрати — доларів тридцять-сорок. Три тисячі мінус п'ятсот шістдесят.

— Дві тисячі чотириста сорок, — Галя кивнула і записала суму до маленького записничка. — А там було рівно три тисячі?

— Я не рахував.

— Слід було порахувати, — зітхнувши, промовила вона. — Гаразд, згодом перевіримо...

Відносну тишу вечірнього порту порушив шум моторів. У хвіст черги на причал додалися два «КрАЗи». Ляснули дверцята самоскидів. Водії вийшли, закурили, присівши на сходинку першої машини. Потім один із них попрямував до нас.

— Все гаразд, — сказав він, зупинившись. — Чай буде? — кивнув він на казанок із окропом.

Гуля стрепенулася, дістала з баула пакет із чаєм, висипала жменю просто у воду. Дістала піали.

— Вмощуйтеся, — запропонував водієві Петро.

Казах сів між Галею і Петром. Гуля обмотала руку рушником, зняла з гачка казанок і вміло розлила чай. Потім роздала всім по солоній сирній кульці.

— Останні, — сказала вона, зітхнувши.

Ми тримали піали в руках. Чай іще був загарячий. А я вже кинув сирну кульку до рота, і її зернистий солоний смак розлився піднебінням, викликаючи спрагу. Хотілося чимшвидше запити цю солоність, але я примусив себе терпляче чекати, доки чай трошки вистигне.

— Ось документи, — казах простягнув Петру папери, ковтнув чаю і тільки потім кинув до рота свою сирну кульку. — Ми вже в обратку. Чай доп'ємо, я вас до вагона відведу...

Я пригубив свій чай — ні, ще зарано було його пити. Видко, казахи мають горлянки, стійкіші до опіків, подумав я. Подивився на нашого водія. Ми навіть не запитали, як його звати. Вони з напарником зараз поїдуть і лишаться у нашій пам’яті просто як два водії-казахи, які перевозили наш пісок із Мангишлаку до Баку. Може, це і правильно, бо ж якщо ми з ними і говорили, то тільки коротко і про справи. Нічого спільного більше в нас із ними не було. І все одно, навіть якщо і запитувати ім’я кожного, з ким випадково зіштовхне доля, всі імена не запам’ятаєш.

Вітер із Каспію посилився, і мені стало холодно. Тільки долоні, що тримали піалку, приймали її тепло, але далі долонь це тепло не йшло. Добре було би дістати з рюкзака свою куртку, подумав я. Але ця думка так і лишилася думкою. Я знайшов мудріший спосіб зігрітися — просто підвівся і пересунув рюкзак, на якому сидів, ближче до вогню.

Тепер, хоча вітер і дув мені в спину, жар від багаття був сильнішим. Я вже пив чай, і сирна кулька, перекочуючись на моєму язику, втрачала вагу, ставала дедалі меншою і передавала свою солоність гіркуватому зеленому чаю.

— Я зараз, — мовив казах, поставивши порожню піалу на землю перед собою.

Він пішов до машини і повернувся з пакетом у руці.

— Вазьмі, — простягнув він пакет Гулі.

Гуля зазирнула досередини і всміхнулася. Сказала водієві щось казахською. Певно, слова вдячності. Він їй теж відповів по-казахському. Потім повернувся до нас.

— Пайдьомтє уже, а то пєрєгонят вагон — трудно найті будєт.

Петро розкидав ногою вогонь, затоптав дощечки, які ще палахкотіли. Гуля зібрала піали та триногу, склала до баула. Казах легко перекинув її подвійний баул собі через плече і попрямував без поспіху вздовж стіни морських контейнерів. Ми рушили за ним.

Зупинилися хвилин через десять перед двома зчепленими вагонами.

— Цей ваш, — казах кивнув на лівий вагон.

На вигляд це був звичайний товарний вагон. Тільки коли я спробував відхилити його двері вбік, казах зупинив мене.

— У купе є свій вхід, — сказав він, показуючи ліворуч, де справді виднілися дивні, наче насильно врізані в дерев'яну стінку вагона двері. — Якщо ж ці відкотити, — він показав на середину вагона, — пісок посиплеться. А його вже брезентом накрили від дощу...

Я підійшов до бічних дверцят. Під ними були приварені дві залізні сходинки, нижня зависла над землею на добрячих півметра. Відчинивши двері, я зазирнув досередини, але нічого не побачив через загуслу вже темряву.

— На ліхтарик, — сказав мені казах.

Я провів променем ліхтарика по службовому купе. Дверцята вели до вузенького «передбанника». Далі я побачив іще двоє дверцят — одні до туалету, тобто до маленького квадратного приміщення з круглою діркою в дерев’яній підлозі та старою ручкою від дверей, прибитою до стіни ліворуч від дірки. Праворуч від дірки зі стіни стирчав цвях-десятка, судячи з усього, для наколювання прочитаних газет. Я пригадав про єдину газету, яка лежала десь на дні рюкзака, газету, знайдену разом із фотоапаратом «Смена» у тому наметі, котрий ледве не став моєю могилою.

За другими дверима містилося службове купе з чотирма полицями і столиком. Нижні полиці були дерев’яні, оббиті дерматином. Натомість верхні були явно імпортного походження, видно, їх видерли зі списаних німецьких вагонів і прибили до дерев’яних стінок цього купе.

Якось само собою стало зрозуміло, що ми з Петром замешкаємо на нижніх твердих полицях. «Найкраще — жінкам і дітям», — подумав я і всміхнувся.

— Агов, Колю, де ти там? — пролунав ззовні голос Петра. Я повернувся до відчинених дверей і одразу отримав від Петра чорну господарську торбу.

Завантаживши всі речі, я повернувся до казаха, який стояв біля вагона.

— Послухай, продай ліхтарик, — попросив я його.

— Візьми краще сірники, навіщо тобі ліхтарик. Він китайський, на нього батарейок не напасешся.

— А між купе і піском якісь дверцята є? — запитав я, запихаючи до кишені дві коробки сірників.

— Канєчна. З туалету.

Потиснувши на прощання руку водієві-казаху, я повернувся до вагона і зачинив по собі двері. З запаленим сірником зайшов до нашого купе — Галя, Гуля і Петро вже сиділи на нижніх полицях. Я всівся поруч із Гулею і задув сірник. Одразу стало нестерпно темно.