Лагідний янгол смерті

Петро, коли почув слово «раки», пожвавішав. Він вистрибнув із вагона, присів навпочіпки біля відра, поставленого на землю, подивився на зелених, які копошилися там.

— Ти бери, бери, — підбадьорював його засмальцьований Вася, якому на вигляд було років сорок. — Жаль, пива нема. Пиво ми вчора допили. З пивом вони, як пісня!

Петро набрав у пакет раків і подякував Васі, а тоді повернувся до купе. Раків ми висипали з пакета просто в киплячу воду. Вони не поспішаючи червоніли, викликаючи в мене своїм виглядом приплив апетиту.

Але навіть раки не могли змусити мене повністю забути про невизначеність нашого найближчого майбутнього. Поки ми їхали і поки було видно, що ми їдемо в Ростов, на душі було спокійно. Дорога — сама по собі вже дія... Але цей тупик?!

Правда, що більше я думав про цю зупинку, про безлюдність і дивність цього місця, то легше мені уявлялося: саме тут відбудеться те, що полегшить подальшу дорогу.

Так і сталося. Шум машини зачувся, коли ми лежали на полицях, відпочиваючи по обіді.

Я визирнув у вікно і побачив військовий «ЗІЛ». Він проїхав повз і зупинився одразу за нашим вагоном. Усе це здалося мені цілком логічним. Нелогічним було інше — з кузова вистрибнули майор і два прапорщики з автоматами.

— Із купе не виходити! — гукнув майор, зупинившись під нашим вікном.

Ще троє військових у камуфляжних комбінезонах зістрибнули на землю. Було чутно, як зі скреготом відкотилися двері вагона, зашелестів брезент.

Військові працювали злагоджено і без перекурів. Вивантаження білих мішків у них зайняло хвилин десять.

— Усе? — пролунав голос майора.

— Усе, — різко видихнув хтось.

Ми з Петром сиділи один навпроти одного біля вікна. Йому було видно більше.

Коли «ЗІЛ» поїхав, Петро зітхнув із полегкістю.

— Вони нам щось у вагон вкинули, — сказав він.

— Ходімо поглянемо! — запропонував я.

Ми вибралися через дверцята туалету до вантажної частини вагона. Зім’ятий брезент лежав у далекому кутку, мішки з піском безладно валялися, а перед зачиненими основними дверима лежав цератовий тюк.

Ми підійшли. Тюк був застебнутий на «блискавку». Коли Петро розшпилив «блискавку», ми завмерли, зачаївши подих. Тюк виявився цератовим мішком для трупа. Крізь блискавку, що роз’їхалася, можна було визначити тільки те, що труп був одягнутий у військову форму.

Петро знову нахилився до мішка. Вжикнула, засуваючись, блискавка.

Він розгублено подивився на мене, наче запитуючи: що діяти?

Я розвів руками. Схоже, один небажаний вантаж у вашому вагоні змінювався на інший, ще небажаніший.

— Треба щось вигадати, — прошепотів я. — Тільки їм нічого не кажи, — кивнув я в бік службового купе.

— Нумо зараз під брезент його схоронимо, — запропонував Петро. — А там, може, десь викинемо дорогою.

Ми розтягнули брезент, підіткнувши його краї у щілини між мішками і стінками вагона. Повернулися до купе.

64

Коли вже вечоріло, ми палили багаття перед вагоном, розсівшись на знайдених поблизу порожніх ящиках. Невизначеність найближчого майбутнього дратувала мене. Петро теж сидів мовчки, похиливши голову. Тільки Галя і Гуля розмовляли про щось, але я, поглинутий своїми думками, не дослухався до їхньої тихої розмови.

Аналізуючи події минулих днів, я все більше переконувався у тому, що ми — вже відіграні карти. Залишалося одне питання: хто грав нами, хто був режисером усієї цієї епопеї з піском, під прикриттям якої ми відвезли на кордон Дагестану й Чечні зброю, а звідти переправили до Ростова вантаж наркотиків? А тепер ми були в тупику, притому не лише в залізничному. Ми вже нікому не потрібні, так само, як і труп, залишений нам на згадку військовими. Безглуздо сподіватися, що наш вагон незабаром рушить у путь. Хіба що в зворотну... Але і це, швидше за все, відбудеться без нас.

Ділитися своїми міркуваннями з Петром я не зважився. Нехай сам дійде такого ж висновку, тоді й подумаємо, як діяти далі. Але скільки часу доведеться чекати, коли він усерйоз задумається?

Я уявив собі нас із Петром у ролі бомжів, які сидять на цих-таки ящиках на цьому ж місці біля багаття. Як не крути, а це теж один із можливих варіантів. Тільки Галя і Гуля не вписувались у цей варіант.

А Галя і Гуля вели далі тиху розмову. Галя розповідала про своє дитинство у селі під Львовом, про батьківське господарство. Говорила вона російською із помітним акцентом.

Звідкись із-за вагонів долинув до нас багатоголосий п’яний сміх. «У рядах бомжів поповнення», — подумав я.

На потемнілому небі з’явилися зірки, спочатку найяскравіші. Тріскотіло багаття, розбавляючи димом вокзальне повітря. Полум’я вогнища нагадувало мені про осінь, про ритуальне спалення опалого листя на дачі у батьків, про дитинство.

Цей вечір приніс не лише ностальгійні спогади. Наростаючий гул потяга привернув нашу увагу. Жінки замовкли. Ми обернули голови в бік основної магістралі на Ростов. Потужний прожектор локомотива, що наближався, дотягнувся до нас, відштовхнувши сутінки за межі світлового коридору. Потяг уповільнив хід метрів за триста. Мої очі засльозилися від яскравості прожектора, і я, відвернувшись, побачив на брудній землі наші тіні.

А потяг уже заповзав між нашим і товарняком-«асорті», займаючи єдину вільну гілку. Локомотив повільно проїхав мимо, потягнулися криті товарні вагони, помережані трафаретним шрифтом.

Хвилин за п’ять після зупинки потяга ми пожвавішали. Петро підгодував багаття. Підійшов до вагона навпроти.

— «Власність станції Батайськ-товарна», — прочитав він трафаретний напис унизу.

Мої очі вже відпочили від агресивного прожектора і знову звикали до м’якого світла вогнища.

— Ти не знаєш, де цей Батайськ? — запитав Петро.

— Ні.

— Трохи далі, кілометрів зо п’ять звідси, — пролунав десь поруч знайомий чоловічий голос.

Я озирнувся. Скільки сягало світло багаття, на нашій ділянці коридору між двома потягами нікого не було видно.

— Хто тут є? Полковнику, ви? — голосно запитав Петро.

З-під вагона, що належав станції Батайськ-товарна, викотилася пляшка пива, тоді друга. Пляшкове скло дзенькало, наштовхуючись на камені. Коли пляшки завмерли біля наших ніг, і тиша, повернувшись до нас, здавалася тривожною, з-під вагона викотилася ще одна пляшка.