Лагідний янгол смерті

— Відкочуйте ворота, — спокійно промовив він, і не було в його голосі ні погрози, ні особливої вимогливості. І розмовляв він російською чисто, без акценту. Це мене дещо заспокоїло, я ж приготувався до зустрічі з чеченцями.

— Перевірятимете? — обережно запитав Петро, підійшовши до середини вагона.

— Нащо перевіряти? — здивувався чолов’яга з хрипким голосом. — Ми й так усе під контролем тримаємо. Вивантажили-завантажили — і кожен своєю дорогою. Давай, ворушись! Молдаванин де?

— Який молдаванин? — Петро зупинився перед дверима до вантажної частини вагону й розгублено подивився на мене.

— От сука! — неголосно видихнув чолов’яга. — Я йому ребра переламаю, рейсовик бісів!

Він сплюнув під ноги, потім роззирнувся. Затримав погляд на мені, натягнуто посміхнувся.

— Нічого-нічого, давайте, хлоп’ята! — він кивнув, заспокоюючи чи то нас, чи то себе.

А я досі не тямив, що відбувається. Одне було очевидно — ці нічні візитери поводилися з нами так, наче ми цілком у курсів їхніх справ. Може, татуйований попутник, що не з власної волі полишив наш вагон, і був тим «молдованином», який мусив би нас просвітити? Можна було тільки здогадуватися або чекати, що все знайде пояснення саме собою.

Я підійшов до Петра, зірвав пломбу з дроту, накрученого на ручці вагона, і смикнув двері на себе. Двері прочинилися насилу й тільки на півметра. Підійшло двійко чоловіків, допомогли відкотити їх повністю.

— Давай, здай сюди задом! — гукнув хрипкий у темряву.

Знову завівся мотор, і вантажівка розвернулася та підставила задній борт до відкритого вагона.

Ми з Петром відійшли вбік і дивилися звідти, як кілька людей залізли до вагона та згортали брезент. Під брезентом у світлі ліхтарів ми з подивом побачили звичайні мішки, складені гіркою.

Працівники нічної бригади почали розбирати гірку, охайно складаючи зняті мішки попід внутрішньою стінкою навпроти проходу. Під мішками виявилася піраміда зелених дерев’яних ящиків.

— Стоп, хлопці! — пролунало раптом із вагона. — Ану, посвітіть сюди!

Облишивши піраміду з ящиків, вони відійшли в правий кут. Нам не було видно, що там відбувається, але ми пригадали, що там відбувалося зовсім нещодавно, добу тому. Пригадали і перезирнулися.

— Вони неозброєні, — прошепотів я Петру.

В отворі вагонних дверей з’явився чолов’яга з ліхтарем. Промінь ліхтаря пройшовся по наших обличчях.

— Ходіть сюди! — холодно покликав він. Ми підійшли. Залізли до вагона.

— Що ви такі відморожені? — запитав чолов’яга, піднісши ліхтар майже впритул до обличчя Петра.

Петро затулив очі рукою. Чолов’яга відвів його руку.

— Ану не затуляйся! — сказав він, приглядаючись до зіниць. — Що тут таке було? — запитав.

— Нічого, — відповів Петро і відштовхнув від свого обличчя руку з ліхтарем.

Чолов’яга прибрав ліхтар.

— Нічого? — перепитав він із недовірою. — А це що?

Він посвітив на свою ліву долоню, в якій лежав пістолет із руків’ям, обмотаним синьою ізострічкою.

Ми мовчали.

— Іване! — чолов’яга озирнувся. — Перевір ящики!

Для мене вони всі були Іванами. Їхні обличчя неможливо було роздивитися в темряві. Небагатослівна компанія чоловіків, приблизно однакових на зріст і точно вже одного виду діяльності, який поки що був для нас не зрозумілий. У мене виникла підозра, що ми просто не встигнемо нічого зрозуміти.

Силует Івана повернувся до піраміди ящиків. Із правого кутка йому підсвічувало два ліхтарики.

Іван зсунув кілька ящиків, пробуркотів собі щось під носа. Нахилився.

— Ніби все, — втомлено промовив він.

— Ніби чи все? — перепитав у нього власник хрипкого голосу, який явно був головним у цій бригаді.

— Все.

Знову промінь ліхтаря ковзнув нашими обличчями, наче вимагаючи уваги.

— То що тут було? — вже м’якше повторив своє питання хрипкий.

— Ми ж у купе їхали, не у вагоні, — неголосно промовив Петро.

Дрижаки побігли по моїй спині. Я злякався, що зараз ці чуваки захочуть зайти до нашого купе — і що тоді?

— Ну, нащо нас вважати ідіотами? — із жалем у голосі промовив головний. — Хіба вас мама ніколи не вчила говорити правду? Це ж не боляче — сказати правду...

Пауза, яка запала слідом за цими словами хрипкого, примусила мене подумки попрощатися і з Гулею, і з життям. Я відчув себе винним майже перед усіма, а особливо перед своєю казахською дружиною, для якої я виявився настільки фатальним подарунком.

До головного підійшов Іван, узяв до рук пістолет, покрутив його.

— Це Молдаванина, — сказав він. — У нього алергія на залізо, він усе ізострічкою обмотує: і ножі, й виделки... Придурок!

— То що ж ви? — промінь ліхтарика втупився в моє обличчя. — Посварилися з ним?

— Еге, — відповів за мене Петро, й одразу ж промінь перестрибнув на нього. — Я його зіштовхнув...

— Так? — ледве не з радістю вигукнув головний і голосно гмикнув. — Ну гаразд, це ваші справи! Можете хоч і різати одне одного, якщо в голові туман! Але щоб вантаж був цілий!

Ми стояли остовпілі, а головний швиргонув пістолет, який забрав у Івана, у відчинені двері вагона, в ніч.

— Агов! — покликав він своїх. — До роботи!

Ми відійшли до поперечної стінки вагона, зупинилися, затуливши собою дверцята, що вели через туалет до нашого тамбура. На нас більше не зважали.

Чоловіки перевантажували дерев’яні ящики до машини. Верхні ящики піраміди були меншими і коротшими, ніж нижні. Один із працівників, який самотужки тягнув ящик, зашпортався і впав містком: ноги у вагоні, а торс уже в кузові вантажівки. Ящик ударився об дерев’яну підлогу кузова і загримів залізом.

— Зброя, — прошепотів мені Петро.

— Агов, чого розлігся! — хрипко кинув чолов’язі головний.

Нижні довгі ящики мужики носили по двоє.

Я сів навпочіпки, підтягнув до себе один із мішків, розв’язав його горловину й засунув руку досередини. У мішку виявився пісок.

— Що там? — запитав Петро, присівши поруч.

Замість відповіді я підставив йому розкритий мішок. Він теж запхав туди руку. Подивився на мене здивовано. Потім витягнув пригорщу піску, підніс до носа, понюхав. Посміхнувся і, розтуливши долоню, простягнув мені. У ніс ударив сильний запах кориці.