Логіка речей

Анастасії вдома нема, а пси з котом що допоможуть?! Він перестав кричати і почав оцінювати ситуацію. Добре, що нічого не поламано, ні рук, ні ніг, ні — головне — хребта. Але ж біль — пан Миколай ворухнувся — нестерпний. Боліли побиті коліна, лікті, а найдужче — ключиця і хребет. Але найгірше не це, — він стояв по кісточки у воді, а пополудні буде по коліна, бо відпомповувати воду нікому. Отож, якщо він не вибереться звідси до наступного ранку, то банально втопиться. У власній недобудованій криниці. Файно!

Теоретично пан Миколай був готовий до смерти, але ж не такої! Йому мріялося вмирати повільно, але легко, урочисто, в оточенні позірно засмучених рідних і по-справжньому сумної Анастасії. Хай би всі вони стояли довкола його смертного одра, а він виголошував би свою останню мудрість. Найглибшу й найсокровеннішу! Ту, що відкривається людині лише перед ликом вічності. І ось ти, старий, уже перед цим потворним ликом, і що ж тобі відкрилося? Ні хріна! Крім тваринного, липкого, смердючого страху перед смертю.

Жити! Жити! Він знову закричав, але вже не так голосно. Я ще не нажився! Та якщо подивитися на все це тверезо — коньяк розсмоктався, — то кричати нема жодного сенсу, бо зрештою, чи не все одно, де і як вмирати — смерть є смерть.

Але якщо ти таки хочеш іншої, ніж утопитися в неочищеній криничній воді, смерти, то спробуй вилізти звідси. А це неможливо. Він іще може видряпатися на кам’яний мурок і стояти там, розчепіривши ноги, поміж стінками, але далі догори піднятися не зможе, бо глиняні стінки колодязя осипаються під пальцями. Отож, сам він урятуватися ніяк не може, і якщо його ніхто звідси не витягне, то тут воно й станеться. Зрештою, це геть не найгірший варіянт. Все-таки він уже прожив повноцінних вісімдесят років, а міг же відійти і в шістдесят шість, і в сорок чотири, і в тридцять сім, і взагалі не народитися.

Помирає він не в муках, не від насильства і не від тяжкої хвороби, помирає він відносно легкою смертю — кажуть, що потопельники майже не мучаться. Тому не треба панікувати, поки що все йде добре. Мудро — що то значить зрілий вік, — що він виправив тестамент на Анастасію, хай має. Але є одна біда. Він не закінчив і вже, очевидно, не закінчить головної праці останнього етапу свого життя — філософського трактату про сутність, як йому здавалося, світобудови та буття. Називалася ця праця, яку він десять років обдумував і лише сім місяців, як почав писати, «Світ як думка і уявлення», точніше — «Мир как мысль и представление», бо пан Миколай хотів, аби його трактат було прочитано.

Філософствувати пан Миколай почав, як водиться, з роздумів про час і простір, а також про Бога. З часом у нього з’явились уривки якихось думок, що їх разом із подібними розмірковуваннями інших філософів — пан Миколай уважав себе філософом — він мав намір об’єднати у цілісну струнку логічну систему. Аби не гірше, ніж у Шопенгауера, — а звідси і назва.

«Якщо Бог — поза матерією, поза часом і простором, то Йому залишається одне: мисль. Про що він думає, те існує, коли про щось перестає думати, воно щезає».

«Простір і час з’являються там, де виникає хоча б одна найелементарніша елементарна частинка, яка все-таки не є базово найменшою, бо і її можна поділити, хоча б у думці. Отож, на мікрорівні маємо таку ж безконечність, як і на макро, де не піддається уявленню будь-який кінець Всесвіту, бо завжди можна простягнути руку ще хоча б на один нанометр далі. Тому безконечність на мікрорівні та безмежжя на макрорівні мають одну природу. А якщо так, то вони десь мусять замикатися у щось Ціле — Великий Замок. Бо безконечну безконечність свідомість сприймати відмовляється. А це може бути лише в Мислі Бога і — у спрофановаму вигляді — в мислі людини».

«Мисль переходить у матерію через Слово — Логос. Так можна пояснити сотворіння світу, бо слово (звук-хвиля-мова) неможливе поза матерією. Тому на якомусь етапі мисль і перша елементарна частка мусять мати носити природу і свідомості, і матерії».

«Буття — це уявлення Бога і людини. Смішно слухати астрономів, які говорять про якісь мільярди років існування Всесвіту, бо в Божого промислу часу не існує, тож істинне буття не знає ні минулого, ні майбутнього. Мисль може оперувати мільярдами років туди-сюди, а Бог може творити минуле й майбутнє, що вкупі створює ілюзію плинності часу і протяжності простору. Задля правдоподібності цієї ілюзії Бог міг сотворити артефакти минулого і візії майбутнього. Борхес писав, що кістки динозаврів у земній корі — це такий жартівливий витвір Бога, аби дати роботу палеонтологам, а насправді цих гігантських ящерів ніколи не існувало».

«Якщо моя суть — свідомість, то яка різниця, живий я в тілі чи вже ні».

«Я, як і світ, — це матеріялізована мисль.

Я — продукт мислі Бога, та оскільки Я створений за Його образом і подобою, то й світ — продукт моєї мислі. Тому центр Всесвіту там, де моя свідомість! А інші? Для когось інші — пекло, але Я не знає, хто такі інші, Я знає, що Я — центр Всесвіту».

Шкода, звичайно, що ці, хай плутані, але, як йому здавалося, глибокі думки залишаться не зібраними у філософську систему і просто пропадуть. Бо хто зважатиме на якісь нотатки в записнику старого професора на пенсії. До того ж, нерозбірливим почерком. Ясна річ, що старий під тягарем років трохи зсунувся з розуму. Ех, треба було записувати свої думки відразу в ноутбук, може, тоді хтось звернув би увагу на незвичайні файли. А він мав намір комп’ютером писати вже чистовий варіянт, а поки що нотував у зошит в чорних цератових палітурках.

Від жалю за незакінченим (а якщо чесно, то навіть не початим) трактатом «Світ як думка і уявлення» панови Миколаєви знову страшенно захотілося жити. А для цього передусім треба якось видістатись із цієї ями, тобто колодязя, бо вода, поки він тужив за нефортунною долею «нового слова у світовій філософській думці», піднялася вже до гомілок. Розум, крім варіянта з драбиною, яку подає хтось згори, нічого більше для порятунку особи пана Миколая не сприймав.

Але що більше пан Миколай прагнув нагору, то більше в цьому правильному розумі руйнувалися конструкції раціональних логічно вивірених схем, і його заполонювала якась гарячкова весела хвиля. Сюрреалізм, востаннє тверезо подумав пан Миколай і пустився берега.

Колись у дитинстві, коли вони з хлопчиками пасли корів на толоці, дізнавшись із школи, що Земля кругла, вирішили копати тунель до Америки. Бо там є жвачка! Вчителька географії на питання, чи це можливо, відповіла, що теоретично так, лише складно буде пройти земне ядро, бо там постійно клекоче вогонь. Малого Колю це не хвилювало, він знав, що вогонь пройти можна в азбестовому скафандрі, його бентежило інше: якщо він буде копати-копати і опуститься згори вниз, то чому в Америці він мусить вийти на поверхню знизу нагору? Хлопці на толоці відповіді не знали, тому вони вирішили копати і самим побачити, як воно буде. Викопали зо три метри, а потім пішов дощ, і яма завалилася. Коли знову розпогодилося, їх захопили інші ігри. Але чому так, що, копаючи, він просувається згори вниз, а в Америці має вилізти знизу нагору, пан Миколай не знає й тепер. Адже це в теперішньому його становищі — один зі способів порятунку.

Копати-копати… І вигулькнути з-під землі на Бродвеї. Але чому копати — вниз, а вигулькувати знизу?… До вечора пан Миколай думав лише про це, а коли стемніло і вода дійшла до пояса, до нього повернувся ясний розум і він усвідомив, що божеволіє.

Господи, а там, нагорі, - життя і світ. Рання осінь. Найулюбленіша його пора року, з малих літ (попри те, що треба йти до школи після канікул) донині, коли його життєвий круг уже проминув не лише ранню, а й пізню осінь. Там — таке толерантне сонце, що дає холодне світло зранку й надвечір, і лише наполудне може за бажання демонструвати силу — припекти тім’я. Але ж у нього є пречудовий солом’яний бриль. У ньому дуже добре ходити коло винограду, біля бджіл і ходити кукурудзою по гарбузи. Лише о цій порі пан Миколай здогадувався, що міг би стати художником. Якби замолоду він навчився малювати, то тепер виконав би свій автопортрет у жовтому із синіми ексцесами. Він намалював би себе, але не такого, як є, а такого, яким має бути: старого, але здорового на вигляд, худорлявого, сухого, дуже засмаглого, з білою цапиною борідкою та з вбраним у білого золота коронку лівим різцем, — це важливо мати напереді хоча б одну «бляшку», бо це дає зрозуміти, що в чоловіка ще свої зуби. Він у зеленувато-вилинялому байковому костюмі (аби не дратувати такої ж барви траву) і, як уже було сказано, у жовтому солом’яному брилі — повна солідарність із сонячним світлом, посіченим гіллям грецьких горіхів, майже достиглою кукурудзою і полив’яним відром, ущерть повним криничної води, та дружній нейтралітет із ясно-синім небом і темно-синім виноградом. Паралельно уявлявся суто буковинсько-балканський натюрморт у цих же тонах, але з додаванням білого: на скатертині домотканого вибіленого полотна, вишитій синіми нитками, — паруюча золота мамалига на темно-медяному дерев’яному кружку, в блідо-блакитному полумиску — бринза барви слонової кістки та будз, приглушено білий, як зламана вітром жоржина… Ні, не вийде жовто-блакитно-біла ідилія — у картину зухвало вривається темно-червоне — карафа з вином і велика склянка, з якої — бо хто втримається — вже надпито.