Логіка речей
Шрифт:
Нагорі гавкали пси — нервово-розпачливо Барсик і тужливо-неквапно Шоколадний Джо, чи сумно нявкав кіт Бегемот, пан Миколай не чув, але був переконаний, що й цей не мовчить. Вода прибувала. Пан Миколай надумав помолитися до Бога. Господа нашого Єдиного, на небесах сущого.
Він почав згадувати Отченаш, але згадалося інше, не зовсім доречне для даного становища.
Як він тоді ще порівняно молодий (ну, середнього віку) лапав, що називається, Бога за ноги (хоча тоді він уживав «б» мале). На той час він досягнув усього, чого бажав, — став доктором наук, професором, членом партії, отримав престижне житло, високу зарплатню, доступ до «сфер», мав дружину, дітей, коханок, купив авто, мисливську рушницю, відео, завів псів, підлабузників, звичку пити каву без цукру, зате
Пан Миколай хотів таким чином утвердитись у своїй вірі у правильний вибір фаху — наукового, як тоді казали, атеїзму. Він прагнув довести свій матеріялізм до абсурду і відкидав усе, що не приносило користі чи задоволення тілу, тому дуже намагався зневажати мистецтво, а передусім поезію. Щоправда, свого візаві Бога-бога він, хоч як намагався, зневажати не міг, тому він Його-його ненавидів. Коли звівався сильний вітер, але — це важливо — без дощу, — пан Миколай вилазив на лисий горб, розстібав піджак, аби він розвівався, як середньовічний плащ, підносив догори руки і кричав Йому-йому: «Ну, що?! Що ти можеш мені зробити?! Бери вбий мене блискавкою, забери вітром у безвість, розверзни піді мною землю! Ага, не можеш! Не можеш, бо тебе нема! А я — є, є, є! І ще довго буду, бо — людина!
А ти — ніщо!»
Згодом йому стало ліньки вилізати вітряної погоди на лисий горб, пізніше стало стало смішно з себе, а тепер у колодязі, у воді, що прибуває, пан Миколай визнав, що не мав тоді рації. Бог — є!
Задля справедливості треба зазначити, що до визнання Його існування пан Миколай дійшов не лише тут і тепер, за кілька годин до ймовірної смерті, - він уже давно підозрював, що щось тут не так. Кілька дивовижних збігів подій, пов’язаних між собою не на матеріяльному, а на символічному рівні, два-три його власні пророчі сни, особливо щодо смерті знайомих людей, абсурдна алогічність історичного розвитку на зламі вісімдесятих-дев’яностих років минулого століття, що відчутно позначилось і на його долі, - все це пробило помітні тріщини у підвалині його матеріялізму. Він перестав бути фундаменталістом.
А потім відчув Ісуса Христа. Йому минуло сорок сім років, і було це на Великодні свята. Треба сказати, що Великдень, Різдво і храм пан Миколай відзначав навіть тоді, коли ще був войовничим атеїстом, — йому подобалися особливі майже ритуальні страви, що неодмінно готувалися до цих свят: різдвяні боби, грибна зупа, печена риба, великодній хрін, тертий з бурячком, і зелений часник до шинки, ковбаси і варених яєць, храмові когутячі холодці, солодкі перці в соусі, смажені в яблуках гуси… А тоді, це було ще Великоднього вівторка вранці, він, гнаний міцним похміллям, вийшов із хати з наміром походити трохи садом, аби стало легше, і тоді, коли в небі клубочилися хмари — темно-сині, просто сині, блідо-сині і подекуди рожеві, він відчув присутність Його. Ісус Христос уявився йому великим покривалом, що огортає все, не втрачаючи водночас своєї звичної людської іпостасі, великим, як небо, але значно більшим… За мить відчуття минуло, і матеріялізм у формі похмільних мук забуяв із новою силою.
Вночі, коли вода почала підбиратися до горла, пан Миколай, обдираючи руки до крові, видряпався на кам’яний підмурівок, став на нього розчепірившись і притулився спиною до стрімкої криничної стінки. Якщо я довго тулитимуся до цієї холодної глини, міркував він, то зароблю собі лютий радикуліт, але, на щастя, довго так стояти не зможу, і коли ноги геть задерев’яніють, булькну у воду… з кінцями… тому, яке це щастя, їбітская сіла?!
Від холоду зі спини тверезів розум, і приходило реальне, без ілюзій та прикрас розуміння того, що відбувається. Що-що? Смерть наближається!
Пан Миколай болісно усвідомив, що впав у розпач, але не від близького кінця — логічно все-таки, якщо зважати, що ти біологічна істота, а від того, що він не знає, про що думати. У цей непростий час. Можна уявити собі, що тебе якимось дивом
врятували, і помріяти, як житимеш далі. Звичайно, це буде зовсім інше життя — гідне, праведне, величне. Він перепише свій трактат рідною мовою, бо зневажить і відкине як гріховне нікчемну кон’юнктуру, а закінчить «Світ як…» на високій сакральній ноті зі смиренним зверненням до Творця. Він після свого чудодійного врятування вже інакше ставитиметься до Анастасії.Він її любитиме, бо ж останні роки геть занехаяв цю, ще повну життєвих сил гарну жінку, але це… треба буде «Віагру» купити. А ще він ходитиме до церкви, щонеділі й на всі свята. Бо дотепер він жив не так.
Та напевне він не врятується, тому, мабуть, треба молитися. Але як, коли доктор атеїстичних наук не знав напам’ять навіть «Отченаш», не кажучи вже про «Вірую» чи інші молитви.
Тому залишається одне: уявити собі, як там, у тому світі, а коли він нарешті помре остаточно, подивитися, вгадав чи ні. Кажуть, спершу… У пана Миколая підкосилися ноги, і він пластом ляпнувся у воду. Його охопив пронизливий страх, але не спаралізував, а додав енергії. Пан Миколай почав бити руками воду, по-собачому, як у дитинстві, коли вчився плавати в калабані на пасовиську.
Він набрав повні легені повітря, вважаючи, що це востаннє, але несподівано крізь підошву відчув пальцями ніг дно. Ага, ще не все.
Пан Миколай навшпиньки стояв на дні криниці, впершись розкинутими руками об стінки, а над водою залишилися лише його очі, ніс і роззявлений рот. Він знав, що коли вода почне затікати в рот, воно й почнеться… Треба буде швидко знепритомніти. Так. Він ворохнувся, набрав трохи води в рот і заплющив очі. Але по них раптом різонуло світлом. Пан Миколай розплющив очі й побачив, що в обличчя йому пхаються дві негостро затесані жердини.
— Пане Миколаю, ви живі?
Сталося диво, і його було врятовано. А все тому, що криничний майстер Дьордій Іванович ще не повернувся із запою. Серед ночі він за своїм запойним звичаєм устав, аби випити чергових сто грамів і загризти соковитим червоним яблуком, як з відчаєм виявив, що тричвертьлітрова пляшка горілки не те що порожня, а суха. Дьордій Іванович, яко чоловік мислення стратегічного, у паніку не впав, а почав на-пружено думати, як із мінімальними втратами, швидко та безконфліктно добути серед ночі спиртного. Вдома нема нічого, навіть — одеколону, бражка на горищі ще не прибула, бо цукор і дріжджі він заколотив з водою лише вчора, йти до людей, які тримають генделики, ризиковано, можуть пустити псів, а той ще вийде з рушницею. Так, десь мають у нього бути стратегічні запаси. Це Дьордій Іванович знав достеменно, але — де? Після надлюдського розумового напруження він згадав. Є літрова пляшка української з перцем! Запорпана в купі глини біля незакінченої криниці пана професора.
Колекційна фігурна пляшка із сургучевою печаткою, що її пан Миколай подарував йому з нагоди початку земляних робіт. Тоді Дьордій Іванович не пив, але капітал вклав розумно. Тепер він сатисфакційно йде по дивіденди. Дьордій Іванович взув чоботи, взяв електричного ліхтарика, поклав кілька яблук до кишені куртки і пішов до садиби пана професора.
Дьордій Іванович хоча й полюбляв випити, проте був людиною залізної волі. Тож коли він побачив, що пан Миколай захлинається водою, першим чином побіг по драбину, а не взявся випорпувати свою відховану горілку. Навіть більше, він не кинувся до купи глини й тоді, коли витягнув пана професора з криниці, мокрого і холодного. А лише після того, як відвів пана Миколая до хати, роздягнув, розтер рушником, вбрав у теплу піжаму, вклав у ліжко і накрив двома ковдрами і гуцульським ліжником.
Дьордій Іванович повернувся з пляшкою, обмив її в умивальнику від глини, відкрутив закрутку, налив півсклянки і запропонував панови професорови. Пан Миколай випив і за кілька хвилин перестав тремтіти, ба навіть зарум’янився.
Згодом Дьордій Іванович і собі випив, та лише після того, як приніс панови професорови на його прохання телефон і переконався, що той додзвонився до Анастасії. Потім випив іще, а на прощання пообіцяв, що сьогодні ж, незважаючи ні на що, стане до роботи і до кінця тижня закінчить криницю.