Лялька

Квартира була дуже вигідна: суха, тепла, простора і світла, з мармуровими сходами, газом, електричними дзвінками та водопроводом. Кожна кімната в разі потреби сполучалася з іншими, але також мала окремий хід. Меблів було ні замало, ні забагато, якраз стільки, скільки потрібно, до того ж вони були досить прості й не муляли очей зайвими оздобами. Вигляд буфета збуджував почуття певності, що срібло з нього не пропаде; ліжко викликало думку про спокійний відпочинок достойних людей; стіл міг витримати скільки завгодно потрав та напоїв, на стілець можна було сісти, не боячись, що він зламається, а в кріслі добре було мріяти.

Хто сюди заходив, міг не боятися, що на щось наткнеться або зіпсує. Чекаючи господаря, гість не нудився, бо круг нього було багато вартих уваги речей. До того ж споглядання цих речей, які були зроблені давно й могли служити ще кільком поколінням, створювало якийсь урочистий настрій.

На цьому солідному тлі квартири вигідно вирізнялися її мешканці.

Пан Томаш Ленцький був шістдесятирічний чоловік, невисокий, гладкий і повнокровний. Він носив невеликі білі вуса й таке ж біле, зачесане догори волосся. У нього були сірі розумні очі, велична постава й енергійна хода. На вулиці йому давали дорогу, прості люди казали: «Оце одразу видно, що з панів пан».

І справді, в роду пана Ленцького було чимало сенаторів.

Батько його ще володів мільйонами, а він сам замолоду теж був досить багатий. Проте пізніше частину маєтку поглинули політичні події [17] , а решту — подорожі по Європі та великосвітське життя. Треба сказати, що пан Томаш до 1870 року часто бував при французькому дворі, а потім при віденському та італійському. Тут Віктор-Еммануїл, зачарований вродою його дочки, дарував його своєю приязню і навіть хотів надати йому графський титул. Отож не дивно, що пан Томаш по смерті великого короля два місяці носив на капелюші жалобний креп.

17

Автор, напевне, має на увазі січневе повстання, пізніші репресії царського уряду та скасування кріпацтва.

Кілька останніх років пан Томаш нікуди не виїздив з Варшави, бо на те, щоб з’являтись при дворах, уже бракувало грошей. Зате його квартира стала осередком вищого світу й була ним доти, поки не розійшлась поголоска, що пан Томаш прогайнував не тільки своє майно, а й посаг панни Ізабелли.

Першими повтікали женихи, за ними дами, у яких були бридкі дочки, з рештою пан Томаш порвав стосунки сам і обмежив свої знайомства виключно ріднею. Але коли й серед рідні помітив певне охолодження, він зовсім зрікся товариства й навіть, — як домовласник, записався до купецького клубу, чим дуже обурив багатьох шановних осіб.

Там хотіли обрати його головою, але він не погодився.

Тільки його дочка ще бувала у старої тітки графині Карольової та в кількох її приятельок, а це знову стало приводом для поголоски, ніби у пана Томаша ще є майно і що він порвав з товариством почасти через дивацтво, а почасти через те, щоб випробувати справжніх друзів і вибрати дочці чоловіка, який любив би її не за посаг, а задля неї самої.

Таким чином навколо панни Ізабелли знову почала збиратися юрба поклонників, а на столику в її будуарі — купа візитних карток. Проте прийомів для гостей не влаштовували, з чого вони, зрештою, не дуже й обурювались, бо розійшлась третя поголоска, що дім пана Томаша буде продано з торгів.

Цього разу в товаристві сталося замішання. Одні твердили, що пан Томаш явний банкрут, другі готові були заприсягтися, що він приховав майно, аби забезпечити щастя своїй одиначці. Кандидати в чоловіки та їхні родичі мучились непевністю. Щоб нічим не ризикувати та нічого не втрачати, вони віддавали належне вроді панни Ізабелли, не нав’язуючись занадто, й нишком залишали в її домі візитні картки' благаючи бога, аби їх не запросили перш, ніж з’ясується ситуація.

Про візити-відповіді пана Томаша не було й мови. Таку поведінку виправдували його екстравагантністю і жалобою за покійним Віктором-Еммануїлом.

Тим часом пан Томаш удень проходжався по Алеях, а ввечері грав у клубі в віст. Обличчя його завжди було таке спокійне, а постава така велична, що поклонники його дочки не знали, що й думати. Найрозважливіші вичікували, а сміливіші знову почали дарувати її ніжними поглядами, тихими зітханнями або тремтячими потисками руки, на що вона відповідала холодною, а часом гордовитою байдужістю.

Панна Ізабелла була незвичайно гарна. Все «в ній було оригінальне й досконале. Зріст вище середнього, ідеально струнка постать, пишне світле волосся з попелястим відтінком, рівний носик, напіврозкриті вуста, зуби, як перли, руки й ноги — гідної подиву краси. Особливе враження справляли її очі — часом темні й замріяні, часом іскристі від веселощів, часом ясно-сині й холодні, як крига.

Надзвичайна була гра її обличчя. Доли вона говорила, говорили її вуста, брови, ніздрі, руки, вся її постать, а найбільше очі, якими вона, здається, прагнула перелити свою душу в слухача. А коли слухала, здавалось, вона хоче випити душу з оповідача. Її очі вміли голубити, пестити, плакати без сліз, палити й морозити. Інколи здавалося, що в пориві ніжності вона обніме якогось щасливця і схилить йому на плече голову; та коли щасливець уже танув від раювання, вона робила якийсь невловимий рух, даючи зрозуміти, що схопити її неможливо, що вона вислизне, або одіпхне, або просто скаже лакеєві випровадити поклонника за двері…

Цікавим явищем була душа панни Ізабелли.

Якби її хто-небудь серйозно запитав: що таке світ і що таке вона сама, панна Ізабелла, безумовно, відповіла б, що світ — це зачарований сад, а вона — богиня або німфа, втілена в людську подобу.

Панна Ізабелла від колиски жила в світі краси, і не тільки в світі надлюдськім, але — надприроднім. Спала вона в пухових перинах, одягалась у шовки та мережива, сиділа на м’яких різьблених меблях з ебену та палісандру, пила з кришталю, їла з срібла та фарфору, дорожчого за золото.

Для неї не. Існувало ніякої пори року, тільки безнастанна весна, повна лагідного світла, живих квітів та пахощів.

Не існувало й пори дня, бо часом цілі місяці вона лягала спати о восьмій ранку, а обідала о другій годині ночі. Не існувало також географічних відмінностей, бо в Парижі, Римі, Відні, Берліні чи Лондоні вона знаходила тих самих людей, ті самі звичаї, ті самі меблі, навіть ті самі страви: супи з водоростей Тихого океану, устриці з Північного моря, рибу з Атлантики або Середземного моря, дичину з усіх країн, фрукти з усіх частин світу. Для неї не існувало навіть сили ваги, бо стільці їй підсували, тарілки подавали, її саму на вулицях везли, на сходах підтримували, на гори виносили на руках.

Вуаль захищала її од вітру, карета від дощу, соболі від холоду, парасолька й рукавички від сонця. І так вона жила день у день, місяць у місяць, рік у рік, пануючи над людьми і навіть над законами природи.

Двічі потрапляла вона в страшну бурю: один раз в Альпах, другий — в Середземному морі. Полякались найодважніші, але панна Ізабелла, усміхаючись, тільки прислухалась до гуркоту руйнованих скель та до тріщання корабля, навіть не припускаючи можливості небезпеки.

Просто природа влаштувала для неї розкішне видовище з блискавок, каміння та з морського виру, як іншим разом показала їй місяць над Женевським озером або над Рейнським водопадом розігнала хмари, що заступали сонце.