Лялька

І все це минулося… А сьогодні в цій вітальні холодно, темно й пусто… Лишилась тільки вона та невидимий павук смутку, який завжди засновує сірим павутинням місця, де ми були щасливі і звідки щастя втекло… Панна Ізабелла ламала собі пальці, аби погамувати сльози, яких вона соромилась навіть уночі, на самоті.

Всі її покинули за винятком тітки, графині Карольової, яка в час поганого настрою приходила сюди і, розсівшись на канапі та зітхаючи, починала балакати:

— Так, дорога Бельцю, ти мусиш визнати, що зробила кілька непрощенних помилок. Про Віктора-Еммаиуїла я не кажу, то була хвилева примха короля — трохи ліберального і дуже обтяженого боргами. Для таких стосунків потрібно мати більше — не скажу такту, але досвіду, — говорила графиня, скромно опустивши очі. — Але прогавити або, якщо хочеш, відштовхнути графа Сент-Огюста, — це вже пробач!.. Чоловік молодий, багатий, з прекрасним становищем, а до того ж і а таким майбутнім!.. Зараз він якраз очолює одну депутацію до святого отця і, напевне, дістане спеціальне благословення для цілої родини… А граф Шамбор називає його cher cousin [20] . Ах, боже мій!..

20

Дорогий кузен (фра н ц.).

— Я гадаю, тітусю, що жалкувати за цим уже пізно, — озвалась панна Ізабелла.

— Хіба я хочу завдати тобі жалю? На тебе й так чекають удари, які може пом’якшити лише глибока віра. Ти ж, мабуть, знаєш, що твій батько розтратив чисто все майно, навіть залишки твого посагу.

— Що ж я мушу зробити?

— А все-таки ти, і тільки ти одна можеш що-небудь зробити, — сказала графиня значуще. — Маршалок, правда, не Адоніс, але… Якби наші обов’язки легко було виконувати, то не існувало б заслуг. Зрештою, боже мій, хто ж нам боронить мати в глибині душі якийсь ідеал, думка про який полегшує найтяжчі хвилини? Кінець кінцем можу тебе запевнити, що становище молодої жінки, яка має старого чоловіка, не найгірше. Всі нею цікавляться, говорять про неї, захоплюються її самопожертвою, а старий чоловік до того ж не такий вимогливий, як чоловік середнього віку…

— Ах, тітусю…

— Тільки без екзальтації, Бельцю! Тобі вже не шістнадцять років, і на життя ти повинна дивитись серйозно. Не можеш же ти через якусь антипатію жертвувати добробутом батька та хоч би й Флори та слуг. Нарешті, подумай, скільки б ти з твоїм благородним серденьком могла зробити добра, маючи в руках багатство.

— Але ж, тьотю, маршалок гидкий, йому не жінки треба, а няньки, щоб витирала йому рота.

— Не обов’язково маршалок. Нехай буде барон…

— Барон ще старіший, він краситься, рум’яниться, а на руках у нього якісь плями.

Графиня встала з канапи.

— Не наполягаю, моя дорога, я не сваха, це справа пані Мелітон. Я тільки звертаю твою увагу на те, що над батьком висить катастрофа.

— Все ж таки у нас є ще дім.

— Який продадуть найпізніше після дня святого Яна, причому за нього дадуть менше, ніж твій посаг.

— Як так? Дім, який коштував сто тисяч, продадуть за шістдесят?..

— Він більше й не вартий, бо батько переплатив за нього. Мені це казав архітектор, який оглядав дім з доручення Кшешовської.

— Кінець кінцем у нас є сервіз… срібло… — ламаючи руки, вигукнула панна Ізабелла.

Графиня кілька разів поцілувала її.

— Дорога, кохана дитино;— говорила вона, схлипуючи, — і це мені доводиться ранити твоє серце!.. Слухай же…

У батька є ще борги по векселях на кілька тисяч карбованців, і от ті векселі… розумієш… ті векселі хтось поскуповував… кілька днів тому, в кінці березня. Я гадаю, що це зробила Кшешовська…

— Яка гидота! — прошепотіла панна Ізабелла. — Але бог з нею… На сплату кількох тисяч карбованців вистачить мого сервізу та срібла.

— Безперечно, вони коштують більше, але хто тепер купить такі дорогі речі?

— В усякому разі, спробую, — схвильовано сказала панна Ізабелла. — Попрошу пані Мелітон, вона мені це влаштує…

— Але подумай, чи не шкода таких пракрасних фамільних речей?

Панна Ізабелла розсміялась.

— Ах, тьотю… виходить, я повинна вагатись, що продавати — себе чи сервіз?.. Бо на те, щоб у нас забрали меблі, я ніколи не погоджусь… Ах, ота Кшешовська! Скуповувати векселі… яка гидота!

— Ну, може, то й не вона.

— Значить, знайшовся якийсь новий ворог, ще гірший за неї.

— Може, це зробила тітка Гонората, — заспокоювала її графиня, — відкіля я знаю? Може, вона хоче допомогти Томашеві, а разом з тим дати йому відчути небезпеку. Ну, бувай здорова, кохана дитино, adieu [21] .

На цьому закінчилась розмова польською мовою, так густо пересипана французькими фразами, що була схожа на подзьобане віспою обличчя.

Розділ шостий ЯКИМ ЧИНОМ НА СТАРОМУ ОБРІЇ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ НОВІ ЛЮДИ

21

До побачення (франц.).

Початок квітня — перехідна пора між зимою і весною. Снігу вже нема, але зелень іще не з’явилась; дерева чорні, газони сірі, і небо сіре: воно схоже на мармур, помережаний срібними та золотавими прожилками.

Близько п’яти годин вечора. Панна Ізабелла сидить у своєму будуарі й, читає останній роман Золя «Une page d’amour» [22] . Читає неуважно, щохвилини підводить очі, поглядає в вікно й несвідомо відзначає, що гілля дерев чорне, а небо сіре. Знов читає, роздивляється по кабінету й напівсвідомо думає, що її оббиті голубою матерією меблі та голубий халатик немов посіріли, а фестони білої фіранки схожі на крижані бурульки. Потім забуває, про що тільки-но думала, й питає сама себе: «Про що я думала?.. Ага, про великоднє збирання пожертв…» І раптом у неї виникає бажання проїхатись в кареті й одночасно обурення проти неба — за те, що воно таке сіре і що золотаві прожилки на ньому такі вузькі… Знемагає її якийсь невиразний неспокій, якесь дожидання, але вона непевна, чого жде: чи того, щоб розійшлись хмари, чи щоб увійшов лакей і вручив їй запрошення на великодні пожертви? Вже так мало залишилось часу, а її не запрошують.

22

«Сторінка кохання» (франц.).

Вона знову починає читати роман — той розділ, де пан Рамбо одної зоряної ночі лагодить маленькій Жанні поламану ляльку, де Елен плаче від незбагненного жалю, а абат Жув радить їй вийти заміж. Панна Ізабелла відчула цей жаль, і хто його знає, якби в цю хвилину на небі замість хмар з’явились зорі, чи не розплакалась би вона так, як Елен. Адже до великодня залишається кілька днів, а її не запрошують. Запросять, звичайно, це вона знає, але чого вони зволікають?.. «Часто буває, що жінки, які, здавалось би, так гаряче вірять в бога, — просто нещасливі істоти, що опинились в полоні жаги. Вони йдуть до церкви для того, щоб обожнювати мужчину, якого люблять», — каже абат Жув. «Добрий абат, як він хотів заспокоїти нещасну Елен!»— думає панна Ізабелла й раптом відкидає книжку. Абат Жув нагадав їй? що вона вже місяців зо два вишивав стрічку для церковного дзвінка й ніяк не може її закінчити. Вона встає з крісла і присуває до вікна столик з п’яльцями, із скринькою різнобарвних шовкових ниток, з барвистим узором; розгортає стрічку й починає старанно вишивати на ній хрести і троянди. Під впливом роботи в серці її починає пробуджуватись надія. Хто так, як вона, служить церкві, того не можуть забути при влаштуванні великодніх пожертв. Вона підбирає шовки, заволікає нитку в голку й запопадливо шиє. Погляд її перебігає від взірця до вишивання, рука то підіймається, то опускається, а в голові вже снується думка про вбрання до гробу господнього та про туалет на Великдень. Це питання незабаром заполоняє всю її увагу, затуманює очі й затримує руку. Сукня, капелюх, накидка й парасолька — все мусить бути нове, а часу так мало, і нічого ще не тільки не замовлено, а навіть не вибрано!..

Тут вона пригадує, що її столове срібло та сервіз вже у ювеліра, що знайшовся якийсь покупець і що не сьогодні, то завтра все буде продано. Панна Ізабелла відчуває, як у неї стискається серце: їй жаль сервізу і срібла, але на думку про великодні пожертви й туалет їй стає легше.

Туалет можна замовити щонайкращий, але який?..

Вона відсуває п’яльці, і з столика, на якому лежать Шекспір, Данте, альбом європейських знаменитостей та кілька листів, бере «Le Moniteur de la Mode» [23] і якнайпильніше починає його переглядати. Ось обідня сукня; ось весняні убори для молодих і старших панянок, для молодих і старших дам, для їхніх матерів; ось сукня для візиту, для прогулянки, вечірня; шість нових фасонів капелюшів, з десять зразків матеріалів, кілька десятків барв… Боже мій, що ж вибрати?.. Неможливо вибирати, не порадившись з панною Флорентіною та з кравчинею з модного магазину…

23

Паризький журнал мод.

Панна Ізабелла з досадою відкидає «Вісник моди» й умощується напівлежачи на шезлонгу. Молитовно сплівши поставлені на бильця руки та обпершись на них головою, вона замріяно дивиться в небо. Великодні пожертви, новий туалет, хмари на небі — все це мішається в її уяві, а десь у підсвідомості бринить жаль за сервізом і лоскоче легкий сором за те, що вона його продає. «Ах, все одно!» — каже вона сама до себе, і знов їй хочеться, щоб хмари розійшлись хоч на хвилину. Але хмари згущуються, а в серці її все дужчає почуття жалю, сорому і тривоги. Погляд її падає на столик біля шезлонга, на якому лежить молитовник в оправі з слонової кості. Панна Ізабелла бере молитовник і, повільно перегортаючи сторінки, шукає молитву «Acte de resignation» [24] , а знайшовши, починає читати: «Que votre nom soit beni a jamais, bien qui vous avez voulu m’eprouver par cette peine» [25] . В міру того, як вона читає, сіре небо прояснюється, а з останніми словами: «…Et d’attendre en paix votre divin secours…» [26] — хмари розходяться й показується клапоть чистого синього неба, будуар панни Ізабелли наповнюється світлом, а її душа спокоєм. Тепер вона певна, що молитва її дійшла до бога і під час великодніх пожертв вона матиме найкращий туалет і найаристократичніший костьол.

24

Покаянна молитва (франц.).

25

Хай буде благословенне ім'я твоє на віки вічні, дай мені, господи, сили в випробуванні (франц.).

26

Пошли мені миру в дожиданні твоєї божественної помочі. (Франц.)