Лялька

Адже те саме щоденно в театрах влаштовують машиністи сцени, проте навіть слабонервні дами цього не лякаються.

Цей світ безнастанної весни, в якому шелестіли шовки, росло тільки різьблене дерево, а глина вкривалася художніми малюнками, цей світ був населений особливими людьми. Це були князі і княгині, графи і графині, а також родовита й дуже багата шляхта. Були там ще заміжні дами й жонаті панове в ролі господинь та господарів дому, матрони, що уособлювали вишукані манери та добрі звичаї, старі пани, які сиділи за столом на почесному місці, зводили молодь, благословляли її і грали в карти. Були також епіскопи — втілення бога на землі, сановники, присутність яких охороняла світ від соціальних заворушень та землетрусів, нарешті, були діти, маленькі херувими, послані на землю для того, щоб старші могли влаштовувати дитячі бали.

Серед постійної людності зачарованого світу час від часу з’являвся простий смертний, якому на крилах слави щастило піднестись аж до вершин Олімпу. Звичайно це був який-небудь інженер, котрий єднав океани або просвердлював чи будував Альпи. Траплявся інколи капітан, який у бою з дикунами втратив весь свій загін, а сам, весь поранений, врятувався лише завдяки коханню негритянської принцеси. Траплявся й мандрівник, що нібито відкрив якусь нову частину світу, зазнав аварії, опинився на безлюдному острові і, мабуть, скуштував людського м’яса.

Бували там, нарешті, уславлені художники, а особливо поети, які в альбомах графинь писали гарні вірші, могли безнадійно закохуватись і увічнювати чари своїх недоступних богинь спочатку в газетах, а потім у томиках віршів, надрукованих на веленевому папері.

Всі ці люди, серед яких обережно просувались ліврейні лакеї, компаньйонки, бідні кузини й кузени, що прагнули високих посад, всі ці люди справляли безнастанне свято.

Після полудня вони складали та віддавали одне одному візити або їздили по магазинах. Надвечір починали розважатись — до обіду, під час обіду й після обіду. Потім їхали на концерт або в театр, щоб побачити там інший штучний світ, де герої рідко коли їздять і працюють, зате весь час самі з собою розмовляють, де жіноча невірність призводить до великих катастроф і де полюбовник, убитий чоловіком в п’ятій дії, другого дня воскресає в першій дії, щоб чинити ті самі помилки й говорити самому з собою в присутності інших людей, які його чомусь не чують. Після театру вони знову збиралися в салонах, де слуги розносили холодні й гарячі напої, найняті артисти співали, молоді дами слухали оповідань порубаного капітана про кохання негритянської принцеси, панни розмовляли з поемами про споріднення душ, літні панове викладали інженерам свої погляди на інженерну науку, а дами середнього віку з допомогою недомовок та палких поглядів боролися між собою за мандрівника, який скуштував людського м’яса. Потім сідали вечеряти, де роти жували, шлунки перетравлювали, а черевики під столом розмовляли про почуття крижаних сердець та мрії тверезих голів. Після цього роз’їжджалися, щоб у справжньому сні набратись сили для сну життя.

Поза цим казковим був ще інший світ — справжній.

Про його існування панна Ізабелла знала й навіть любила спостерігати з вікна карети, з вагона або з власної квартири. В цих рамках і на такій відстані він здавався їй мальовничим і навіть симпатичним. Вона бачила плугатарів, що неквапно орали землю; великі вози, запряжені худющими шкапами; рознощиків фруктів та городини, старика, який дробив каміння на соші; посильних, які кудись поспішали; гарних і настирливих дівчат, які продавали квіти; родину, що складалася з батька, огрядної матері і чотирьох дітей, які парами тримались за руки; франта з міщан, що їхав бричкою, якось смішно розлігшись на ній; інколи — похорон. І вона казала собі, що той, другий світ, хоч і нижчий, але непоганий, він навіть кращий за жанрові картини, бо рухається і щохвилини змінюється.

І ще знала панна Ізабелла, що, як квіти ростуть в оранжереї, а виноград на винограднику, так у тому нижчому світі ростуть потрібні їй речі. Відтіля походять її вірні Миколай і Ганнуся, там роблять крісла, фарфор, кришталь і фіранки, там народжуються натирачі підлог, шпалерники, садівники та кравчині. Бувши якось у магазині, вона захотіла подивитись на швацьку майстерню, і їй дуже цікаво було спостерігати, як десятки кравчинь кроїли, зшивали та укладали на манекенах зборки одежі. Вона була певна, що робить їм велику приємність, бо ті кравчині, що брали з неї мірку або приміряли сукню, завжди усміхалися і піклувалися про те, щоб убрання на ній гарно лежало.

І ще панна Ізабелла знала, що на тім, звичайнім світі є нещасні люди, Через те кожному старцеві, який траплявся їй на очі, вона казала давати по кілька злотих. Одного разу, зустрівши виснажену матір з жовтою, як віск, дитиною на руках, вона віддала їй браслет, а брудних дітей-жебраків обдаровувала цукерками й цілувала з побожним почуттям. Їй здавалось, що в котромусь із цих нещасних, а може, і в кожному, втілився Христос і заступив їй дорогу, аби дати можливість вчинити добре діло.

Взагалі до людей з нижчого світу вона мала зичливе серце. Їй спадали на думку слова з святого письма: «В поті чола здобуватимеш хліб свій». Мабуть, ці люди вчинили якийсь тяжкий гріх, коли їх засуджено на працю, але ж такі, як вона, ангели не могли не вболівати над їхньою долею. Такі, як вона, — для кого найбільшою працею було доторкнутись до електричного дзвінка або віддати наказ.

Раз тільки нижчий світ справив на неї величезне враження. Якось у Франції панна Ізабелла відвідала металургійний завод. З’їжджаючи з гори, вона побачила серед лісів та лук, під ясно-синім небом, унизу долину, повну клубів чорного диму та білої пари, й почула глухий гуркіт, скрегіт та пахкання машин. Потім вона оглядала печі, які нагадували вежі середньовічних замків і дихали полум’ям; могутні колеса, що оберталися з блискавичною швидкістю; величезні металеві конструкції, що пересувалися самі собою по рейках; струмені розжареного, аж білого металу і, схожих на бронзові статуї, напівголих робітників з похмурим поглядом очей. А понад усім цим — кривава заграва, гудіння коліс, стогін міхів, грюкіт молотів і нетерплячі зітхання котлів, а під ногами дрижання зляканої землі.

Тоді їй здалося, що з вершин щасливого Олімпу вона спустилася в безнадійну прірву Вулкана [18] , де циклопи кують блискавки, які можуть розтрощити, самий Олімп. Їй пригадалася легенда про повсталих велетнів, про загибель юго прекрасного світу, в якому вона існувала, і вперше в житті її, богиню, перед якою схилялись маршалки й сенатори, пойняла тривога.

— Це страшні люди, папа, — шепнула вона.

Батько мовчав, тільки міцніше притиснув до себе її руку.

18

Вулкан — в римській міфології бог вогню та покровитель ковальства.

— Але жінкам вони нічого лихого не зроблять?

— Так, навіть вони, — відповів пан Томаш.

В цю хвилину панні Ізабеллі стало соромно, що вона турбувалася тільки про жінок. І вона поквапно додала:

— А коли нам, то й вам не зроблять нічого лихого…

Пан Томаш усміхнувся і похитав головою. В ті часи багато говорилось про недалекий кінець старого світу, а пан Томаш їлибоко це відчував, бо йому все трудніше було витягати гроші від своїх управителів.

Після відвідин заводу в житті панни Ізабелли почався важливий період. З містичним почуттям читала вона поезії свого далекого родича Зигмунта [19] і їй здавалося, що саме на цьому заводі вона побачила ілюстрації до його «Небожественної комедії». Відтоді часто в сутінки їй ввижалось, що на залитій сонячним світлом горі, звідкіля з’їжджав до заводу її екіпаж, знаходились «Окопи святої тройці», а в долині, повитій димами та парою, був табір повсталих бідняків, готових в будь-яку хвилину рушити на штурм її прекрасного світу і зруйнувати його.

19

Зигмунт Красінський (1812–1859) — польський поет, автор поеми «Небожественна комедія», в якій він змалював Окопи святої тройці (фортеця в тім місці, де Збруч впливає до Дністра) як останню фортецю, де аристократи боронили феодальні порядки.

Аж тепер вона зрозуміла, як палко любить свою духовну батьківщину, де кришталеві люстри замінюють сонце, килими — землю, а статуї та колони — дерева. Ту, другу батьківщину, котра єднає аристократію всіх народів, розкіш усіх часів і найвищі досягнення цивілізації.

І все це мало б зруйнуватись, загинути або розсипатись на порох!.. Мали б загинути юнаки-рицарі, які з таким почуттям співають, так гарно танцюють, з усмішкою на устах б’ються на поєдинках, серед глибокого озера скачуть у воду за впущеною квіткою? Мали б загинути милі подруги, які приділяли їй стільки ласки, або, сидячи коло її ніг, звіряли їй стільки дрібних таємниць, а розлучившися з нею, писали їй довжелезні листи, де зворушливі почуття єдналися з сумнівною орфографією?

А ті добрі слуги, які поводяться з своїми панами так, немов присягнули любити їх, бути вірними і слухняними до смерті? А модистки, які завжди вітають її з усміхом і так пам’ятають про найдрібніші деталі її туалету, так докладно знають про її перемоги? А прекрасні коні, що їхній прудкості могла б позаздрити ластівка? А собаки, розумні й віддані, як люди? А парки, в яких людська рука створила пагорки і штучні струмки, надала чудової форми деревам?.. І все це мало б колись зникнути?..

Від цих думок у панни Ізабелли на обличчі з’явився новий вираз — лагідного смутку, який робив її ще прекраснішою. Про неї казали, що вона вже зовсім на порі.