Лялька

— Не повних два, — поправив Вокульський. — Але це капітал не зароблений, а виграний. Я його виграв, кільканадцять разів підряд подвоюючи ставку, як шулер, а моя заслуга полягає тільки в тому, що грав я нефальшованими картами.

— Значить, знов-таки щастя! — вигукнув барон, зриваючи пенсне. — А я, кузене, не маю й на копійку щастя.

Половину майна я програв, а другу з’їли жіночки, а тепер — хоч кулю в лоб!.. Ні, нема в мене щастя, та й край!..

От хоч би й зараз. Я думав, що той йолоп Марушевич збаламутить баронесу… Отоді б я мав спокій удома! Тоді б вона була поблажлива до моїх дрібних гріхів… Та де там!..

Баронеса й не думає мене зраджувати, а того блазня чекають арештантські роти… Будь ласка, засади його туди, бо його шахрайство навіть мені набридло.

Отже, — закінчив він, — ми помирилися. — Додам тільки, що я відвідав усіх знайомих, до яких могли дійти мої необережні слова про коня, і якнайдокладніше пояснив їм, як було діло… Марушевич нехай іде в тюрму — туди йому й дорога, а я на цьому виграю дві тисячі за рік… Був я також у пана Томаша і панни Ізабелли і теж розказав їм про наше непорозуміння… Страх, як той шахрай умів тягнути з мене гроші! Вже рік, як я не маю нічого, а він, однак, ухитрявся позичати у мене. Геніальний пройдисвіт!..

Я певен, що коли його не запроторити на каторжні роботи, то я ніколи його не позбудуся. До побачення, кузене!

Барон пішов. Не минуло й десяти хвилин, як слуга доповів Вокульському, що якийсь пан неодмінно хоче його бачити, але не каже свого прізвища. «Невже Марушевич?» — подумав Вокульський.

І справді, увійшов Марушевич, блідий, з вогнистими очима.

— Добродію! — похмуро промовив він, зачиняючи за собою двері кабінету. — Ви бачите перед собою людину, яка вирішила…

— Що ви вирішили?

— Вирішив покінчити з життям… Це тяжка хвилина, але нічого не вдієш… Честь…

Він трохи помовчав і схвильовано заговорив далі:

— Правда, я міг би спочатку вбити вас — причину мого нещастя…

— О, прошу вас, не церемоньтесь…

— Ви жартуєте, а в мене справді при собі зброя, і я готовий…

— Ну, то випробуйте свою готовність.

— Пане добродію! Так не говорять з людиною, яка стоїть на краю могили. І якщо я сюди прийшов, то тільки для того, щоб довести вам, що, попри всі мої помилки, я маю благородне серце.

— То чого ж ви стоїте на краю могили? — спитав Вокульський.

— Щоб врятувати свою честь, яку ви хочете у мене відібрати.

— О!.. То заховайте добре, пане, цей скарб, — відказав Вокульський і вийняв з шухляди фатальні документи. — Вас турбують оці папери?

— Ви ще й питаєте? Ви знущаєтеся з мого розпачу!

— Знаєте що, пане Марушевич, — мовив Вокульський, переглядаючи папери, — я міг би вам прочитати зараз кілька моралей або деякий час помучити вас непевністю. Але тому, що ми обоє люди дорослі, то…

Він роздер папери на дрібні клапті й віддав їх Марушевичу.

— Візьміть їх собі на пам’ять.

Марушевич упав перед ним навколішки.

— Добродію! — крикнув він. — Ви подарували мені життя!.. Моя вдячність…

— Не будьте смішним, — перебив його Вокульський. — За ваше життя я був цілком спокійний, так само як певний, що рано чи пізно в тюрму ви таки потрапите. Мені просто не хотілось прискорювати вам цю путь.

— О, ви безжалісний! — відказав Марушевич, машинально обтріпуючи штани. — Одне добре слово, один теплий потиск руки міг би навернути мене на нову стежку. Але ви на це нездатні…

— Ну, бувайте здорові, пане Марушевич. Тільки не спробуйте коли-небудь підписатися моїм ім’ям, бо тоді… Ви розумієте?

Марушевич вийшов ображений. «Це задля тебе, задля тебе, кохана, я врятував сьогодні від тюрми одну людину. Страшне то діло — кого-небудь ув’язнити, навіть злодія або наклепника», — подумав Вокульський.

З хвилину в ньому ще точилась боротьба. Він то докоряв собі за те, що не скористався з нагоди звільнити суспільство від негідника, то думав, що діялося б з ним самим, якби його ув’язнили, одірвали від панни Ізабелли на місяці або й на роки. «Який це жах — ніколи її не-бачити… І хто його знає, чи милосердя не є найвищою справедливістю?.. Який я став сентиментальний!»

Розділ тринадцятий TEMPUS FUGIT, AETERNITAS MANET [131]

Хоч справа Марушевича була вирішена віч-на-віч, чутка про неї розійшлась по місту. Вокульський розказав про його відвідини Жецькому і звелів викреслити борг барона з книги. А Марушевич розказав про це баронові, додавши, що тепер уже на нього нема чого сердитись, оскільки борг списано, а він, Марушевич, має намір виправитись.

131

Час минає, вічність незмінна (лат.).

— Я відчуваю, — казав він, зітхаючи, — що був би зовсім інакшим, якби мав хоч три тисячі на рік… Паскудний цей світ, де такі люди, як я, мусять отак поневірятись!..

— Ну, облиш це, Марушевич, — заспокоював його барон. — Я тебе дуже люблю, але ж усім відомо, що ти пройдисвіт.

— А в моє серце ви заглядали? Знаєте, які там почуття?.. О, якби існував такий суд, що вміє читати в душі людини, тоді б ми побачили, хто з нас ліпший: я чи ті, що мене переслідують!..

В результаті цієї пригоди і Жецький, і князь, і кілька графів, що довідались про витівки Марушевича, всі визнали, що Вокульський вчинив шляхетно, але занадто лагідно.

— Це дуже гарний вчинок, — казав князь, — але… не в стилі Вокульського. Мені здавалось, що він в суспільстві становить силу, яка творить добро й карає негідників. Так, як Вокульський з Марушевичем, міг би вчинити якийсь ксьондз… Боюсь, що він втрачає енергію.

Насправді ж Вокульський не втратив енергії, але з багатьох поглядів змінився. Магазином, наприклад, він не займався, навіть відчував до нього відразу, оскільки звання галантерейного купця шкодило йому в очах панни Ізабелли. Натомість він став пильніше займатися справами торговельної спілки з Росією, поскільки вона давала величезні прибутки, отже, й побільшувала багатство, яке він хотів здобути для панни Ізабелли.

З того часу, як він освідчився панні Ізабеллі й дістав згоду, його опанувала якась сентиментальність і жалісливість. Йому здавалось, що він не тільки не зміг би нікому заподіяти кривди, а й сам не зміг би боронитись, якщо, звичайно, це не стосувалось панни Ізабелли. Натомість він відчував непоборну потребу робити людям добро. Крім даровизни Жецькому, він призначив також своїм колишнім продавцям Лісецькому та Клейнові по чотири тисячі карбованців — нібито за те, що заподіяв їм збитків, продавши магазин Шлангбаумові. Призначив також близько дванадцяти тисяч нагороди інкасаторам, швейцарам, посильним та хурманам.