Лялька
Шрифт:
Діставши таку відповідь, Жецький уже не гаяв часу. Він дуже чуло попрощався з Вокульським, забіг у магазин по гроші, потім узяв візника й поїхав до пані Місевичової.
— Я забіг на хвилинку, бо у мене важлива справа! — радісно вигукнув він. — Знаєте, пані, до вас сьогодні ввечері прийде Стах… Мені здається (але кажу вам це під величезним секретом), що Вокульський уже остаточно порвав з Ленцькими…
— Невже? — мовила пані Місевичова, сплеснувши в долоні. — Я майже певен, але… бувайте здорові… Стах зайде сьогодні увечері.
Вокульський справді прийшов увечері, а що найважливіше — став бувати
Одного разу він сказав без ніякого приводу:
— Людина — як той нічний метелик: наосліп рветься до вогню, хоч його й болить і хоч і знає, що згорить у вогні… Проте, — додав він, помовчавши, — так людина робить, поки не опам’ятається. Цим вона й відрізняється од нічного метелика. «Це він говорить про панну Ленцьку!..» — подумала пані Ставська, і серце її забилося швидше.
Іншим разом він розказав їй дивну історію:
— Чув я про двох друзів, один з яких жив в Одесі, а другий в Тобольську. Вони не бачилися кілька років і дуже скучили один за одним. Нарешті тобольський друг, не мігши більше витримати, вирішив зробити одеському сюрприз і без попередження поїхав в Одесу. Але не застав свого одеського друга вдома, бо той, також заскучавши, поїхав у Тобольськ…
Справи перешкодили їм зустрітися, коли вони поверталися назад. Зустрілись друзі лише через кілька років, і знаєте, що тоді виявилось?
Пані Ставська підвела на нього очі.
— Уявіть собі, розшукуючи один одного, вони в один день прибували в Москву, зупинялись в одному й тому самому готелі й жили в сусідніх номерах. Доля часом робить з людьми незвичайні штуки…
— В житті, мабуть, таке не часто трапляється… — прошепотіла пані Ставська.
— Хто його знає!.. Хто його знає!.. — відказав Вокульський.
Він поцілував її в руку й пішов замислений. «З нами так не буде!..» — подумала вона, глибоко схвильована.
Вечорами у Ставської Вокульський якось оживав і навіть трохи їв.
А решту часу він перебував в апатії. Майже не їв, тільки пив багато чаю, не займався справами і не був на квартальному засіданні своєї Спілки, нічого не читав, навіть не думав. Йому здавалось, що якась невідома сила викинула його за борт щоденних справ, надій і прагнень і що життя його подібне до мертвого тягаря, який летить у порожнечі. «Не пущу ж я собі кулю в лоб, — думав він. — Бо коли б я хоч збанкрутував, а так!.. Я зневажав би сам себе, якби мене з цього світу випхнула спідниця… Треба було залишитися в Парижі… Хто його знає, чи я вже сьогодні не мав би в своєму розпорядженні зброї, яка рано чи пізно змете з землі потвор з людськими обличчями».
Жецький, догадуючись, що діється з Вокульським, заходив до нього в будь-який час дня і намагався втягнути в розмову. Але ні погода, ні торгівля, ні політика його не цікавили. Раз тільки він пожвавішав, коли пан Ігнац зауважив, що Мілерова чіпляється до пані Ставської.
— Чого їй треба?
— Може, вона заздрить, що ти буваєш у пані Ставської і платиш їй високу ставку.
— Нічого,
Мілерова заспокоїться, коли я віддам магазин Ставській, а її зроблю касиркою.— Бійся бога, що ти робиш! — вигукнув переляканий Жецький. — Цим ти занапастив би пані Ставську.
Вокульський став ходити по кімнаті.
— Твоя правда. Але як би там не було, коли вже жінки засварилися, то треба їх розділити. Умов Ставську, щоб вона відкрила магазин на своє ім’я, а кошти ми їй знайдемо. Я давно думав про це, а тепер бачу, що далі відкладати не можна.
Пан Ігнац, звичайно, одразу ж побіг до своїх дам і повідомив їм радісну новину.
— Не знаю, чи годиться нам приймати такий подарунок? — сказала збентежена пані Місевичова.
— Який же це подарунок? — вигукнув Жецький. — За кілька років сплатите нам борг, та й край. Як ви вважаєте? — спитав він пані Ставську.
— Я зроблю так, як захоче пан Вокульський. Скаже мені відкрити магазин — відкрию, скаже залишитися у Мілерової — залишусь.
— Але ж, Геленко!.. — зупинила її мати. — Подумай, и яке ти становище себе ставиш, кажучи так?.. Слава богу, що нас ніхто чужий не чує.
На великий жаль пані Місевичової, Ставська нічого не відповіла: матір вражала рішучість дочки, раніш такої лагідної й покірливої.
Одного разу Вокульський, переходячи вулицю, побачив у кареті Вонсовську, вклонився їй і пішов Далі; незабаром його наздогнав слуга.
— Вельможна пані просить вас…
— Що це з вами діється?.. — вигукнула гарненька вдовичка, коли Вокульський підійшов до карети. — Сідайте-но та проїдемось по Алеях.
Він сів, і карета рушила.
— Що це означає?.. — вела далі пані Вонсовська. — Вигляд у вас жахливий, ви вже скоро десять днів як не були у Бельці… Ну, кажіть же що-небудь!..
— Мені нічого казати. Я не хворий і не думаю, щоб панні Ізабеллі потрібні були мої візити.
— А якщо вони потрібні?
— Я ніколи щодо них не помилявся, а тепер — менш, ніж будь-коли.
— Ну, ну, шановний пане… давайте говорити одверто. Ви ревнивий, а це знижує авторитет мужчини в очах жінки. Ви розсердились за Молінарі…
— Помиляєтесь, пані. Я настільки не ревнивий, що зовсім не перешкоджаю панні Ізабеллі вибирати поміж мною і Молінарі. Я розумію, що у нас з ним однакові права.
— О, пане Вокульський, це вже занадто! — обурилась пані Вонсовська. — Що ж виходить: коли один з вас удостоїв честі божествити жінку, то їй уже не можна розмовляти з іншими?.. Не сподівалась я, щоб такий Чоловік, як ви, трактував жінку ніби приспанку в гаремі. Зрештою, чого ви хочете? Коли б навіть Бельця кокетувала з Молінарі, ну, то й що з того? Тривало це один вечір і скінчилось таким погордливим прощанням з боку Бельці, що аж ніяково було дивитись.
Вокульському одразу полегшало.
— Дорога пані, не будемо удавати, що ми не розуміємо одне одного. Ви знаєте, що для закоханого мужчини жінка — святиня, олтар. Правильно чи ні, але так воно є. Отож, коли перший-ліпший авантурник наближається до цієї святині, як до стільця, і поводиться з нею, як із стільцем, а святиня майже захоплена такою поведінкою, то… — ви розумієте?.. — починаєш думати, що той олтар справді — тільки стілець. Я зрозуміло висловився?
Пані Вонсовська відкинулась на подушки сидіння.