Лялька

Але навіщо ж він купує той будинок? Навіщо зв’язується з Лепцьким? А може, не купує? Може, це тільки балачки?»

Він так боявся, що Вокульський вгатить у це нерухоме майно дев’яносто тисяч готівки, що цілий день тільки про це й думав. Була хвилина, коли він просто хотів запитати Стаха, але йому забракло відваги. «Стах, — казав він сам собі, — тепер знається тільки з великими папами, а довіряє євреям. Що йому старий Жецький!..»

І він вирішив завтра піти в суд і побачити, чи старий Шлангбаум справді купить будинок Ленцьких, як каже Клейп, і чи наб’є йому ціну аж до дев’яноста тисяч карбованців. Якщо все це справдиться, то, значить, і все інше — правда.

Опівдні в магазин забіг Вокульський і почав випитувати Жецького про вчорашню виставу та про те, чому він утік з першого ряду в восьмий, а альбом передав Россі через Піфке. Але пан Ігнац мав у душі стільки образ та стільки сумнівів щодо свого коханого Стаха, що тільки бурмотів та хмурився.

Вокульський теж замовк і вийшов з магазину з гірким почуттям. «Всі від мене одвертаються, — думав він, — навіть Ігнац…

Навіть він… Але ти мені за все будеш нагородою!..» — додав він уже на вулиці, дивлячись в бік Уяздовських Алей.

Коли Вокульський вийшов, пан Ігнац обережно випитав у службовців, в якому суді та о котрій годині продаються з торгів будинки. Потім він попросив Лісецького заступити його завтра між десятою годиною ранку та другою після півдня і з подвійною старанністю взявся до своїх рахунків. Він машинально (але безпомилково) додавав довжелезні, як вулиця Новий Світ, колонки цифр, а в перервах думав: «Сьогодні змарнував близько години, завтра змарную годин з п’ять, і все через те, що Стах довіряє Шлангбаумам більше, ніж мені… Нащо йому будинок? На якого чорта він зв’язався з тим банкрутом Ленцьким? І що йому припливло до голови швендяти в італійський театр та дарувати дорогі презенти отому приблуді Россі?..»

Не підводячи голови від книги, він просидів за конторкою до шостої години і так заглибився в роботу, що не тільки не приймав з каси грошей, а навіть не бачив і ие чув численних відвідувачів, які товпились і гули в магазині, мов величезний рій бджіл. Не помітив він також одного найменш сподіваного відвідувача, якого службовці вітали голосними вигуками та поцілунками.

Аж коли прибулий став над ним та крикнув йому на вухо: «Пане Ігнаце, це я!» — Жецький ніби прокинувся, підвів голову, брови й очі вгору і побачив Мрачевського.

— Га?.. — спитав пан Ігнац, придивляючись до молодого франта, який засмаг, змужнів, а головне — погладшав.

— Ну, як… що чувати? — питав далі пан Ігнац. — Що в політиці?

— Нічого нового, — відповів Мрачевський. — Конгрес у Берліні робить своє, австрійці заберуть Боснію.

— Ну-ну-ну… жарти, жарти!.. А що чувати про малого Наполеончика?

— Вчиться в Англії в військовій школі й нібито закохався в якусь артистку.

— Отак уже й закохався!.. — насмішкувато повторив пан Ігнац. — А у Францію не повертається?.. Але як поживаєте ви самі? Відкіля ви тут взялися? Ну, розказуйте швидше, — весело вигукнув Жецький, ляскаючи його по плечі. — Коли ж ви приїхали?

— Та це ціла історія! — відповів Мрачевський, сідаючи в крісло. — Ми приїхали сюди з Сузіним об одинадцятій…

Від першої до третьої ми були з ним у Вокульського, а після третьої я забіг на хвилину до матері й на хвилинку до пані Ставської… Розкішна жінка, правда?

— Ставська?.. Ставська?.. — пригадував пан Ігнац, тручи лоба.

— Та ви ж її знаєте. Ота красуня з донькою… Що ото так вам подобалась.

— Ага, та!.. Знаю… Не то що подобалась, — зітхнув Жецький, — я тільки думав, що з неї була б добра дружина для Стаха.

— Отаке скажете! — зареготав Мрачевський. — Та у неї ж є чоловік…

— Чоловік…

— Звичайно. І прізвище всім відоме. Чотири роки тому бідолаха втік за кордон, бо його обвинуватили в убивстві якоїсь…

— Ага, пам’ятаю!.. То це він? Чого ж він не повернувся? Адже виявилось, що він не винен?..

— Звісно, що не винен, — підхопив Мрачевський. — Але відтоді, як він гайнув в Америку, і по сьогоднішній день про нього ні чутки, ні звістки. Мабуть, неборака, десь врізав дуба, а жінка зосталася ні дівкою, ні вдовою… Жахлива доля! Утримувати сім’ю вишиванням, грою на роялі та уроками англійської мови… працювати цілий день, як віл, та ще й не мати чоловіка… Бідні ці жінки! Ми б з вами, пане Ігнаце, так довго не витримали цнотливого життя, еге ж?.. Ну, старий з глузду з’їхав.

— Хто з глузду з’їхав?

— Та хто ж, як не Вокульський! — відповів Мрачевський. — Сузін їде в Париж і хоче неодмінно взяти з собою Вокульсьйого, бо має там купувати величезні партії якихось товарів. І нашому старому це не коштувало б ні копійки, а жив би він, як князь, бо Сузін чим далі від жінки, тим ширше розпускає кишеню… Ех! Та ще й заробив би тисяч з десять.

— Стах… тобто наш хазяїн заробив би тисяч з десять? — спитав Жецький.

— Та він же. Але що ж ти зробиш, коли він так одурів…

— Ну, ну, пане Мрачевський! — суворо остеріг його пан Ігнац.

— Слово честі, одурів. Бо я ж знаю, що він однак через якийсь тиждень поїде на виставку в Париж…

— Так.

— То чого ж йому не їхати з Сузіним, нічого не тративши, та ще й заробити?.. Цілих дві години благав його Сузін: «Їдь зі мною, Станіславе Петровичу», просив, кланявся, а Вокульському хоч би що: ні та й ні! Каже, що у нього тут є якісь справи…

— Ну, є…

— Авжеж, є, — перекривив його Мрачевський. — Найперша справа для нього — не сердити Сузіна, який допоміг йому нажити капітал, а тепер дає величезний кредит і не раз казав мені, що не заспокоїться доти, поки Станіслав Петрович не наживе хоч мільйон карбованців… І такому другові відмовити в такій дрібній послузі, яка, зрештою, ще й добре оплачується! — обурювався Мрачевський.

Пан Ігнац хотів був щось сказати, але вмить опам’ятався. Він мало не пробовкався, що Вокульський купує у Ленцького будинок і підносить дорогі презенти Россі.

До конторки підійшли Клейн і Лісецький. Побачивши, що вони не зайняті, Мрачевський почав говорити з ними, а пан Ігнац знову залишився сам над своєю книгою. «Нещастя! — думав він. — Чому Стах не хоче їхати в Париж, та ще й підбурює сам проти себе Сузіна? Який злий дух злигав його з тими Ленцькими?.. Невже?.. Але ж не настільки він дурний, щоб… А взагалі, шкода цієї подорожі й десяти тисяч карбованців… Боже мій! Як змінюються люди!..»

Він схилив голову і, водячи пальцем згори вниз або знизу вгору, далі підсумовував колонки цифр, довгі, як Новий Світ і Краківське Передмістя. Він підсумовував безпомилково, навіть стиха мурчав, і в той же час думав про те, що його Стах якимось фатальним чином скочується по похилій площині. «Дуже шкода, — шепотів йому якийсь голос з самої глибини душі. — Дуже шкода!.. Стах вклепався в велику авантюру… І, напевне, в політичну авантюру, бо такий чоловік, як він, не дурітиме через жінку, хоч би то була навіть сама панна… Ах, чорт! Помилився… Він одмовляється, гордує десятьма тисячами карбованців, він, хто вісім років тому мусив позичати у мене по десять карбованців щомісяця, аби якось дожити до плати… А тепер кидає в болото десять тисяч карбованців, вгачує в будинок дев’яносто тисяч, робить акторам презенти по півсотні карбованців… їй же богу, нічогісінько не розумію! І це нібито позитивіст, людина, яка реально мислить. Мене називають старим романтиком, проте я таких дурниць не робив би… А втім, якщо він заліз у політику…»