Лялька

Помітив він і ще багато чого іншого. Коли на прекрасному обличчі панни Ізабелли позначався найвищий захват, Вокульський підіймав руку і гладив себе по голові. І тоді, немов по. команді, на балконі й на гальорці зривалася буря оплесків і верескливі вигуки: «Браво, браво, Россі!» Панові Ігнацу навіть здавалось, що в цьому хорі він чує охриплий голос інкасатора Обермана, який першим починав горлати й останнім замовкав. «Що воно за чорт! — думав він. — Невже Вокульський диригує клакою?»

Проте він одразу відкинув це несправедливе підозріння.

Россі. таки грав чудово, і всі аплодували йому з однаковим запалом. Але найбільше галасував життєрадісний фабрикант пірників, пан Піфке, який після третьої дії, згідно з умовою, з великою домною підніс Россі альбом.

Великий актор навіть не кивнув головою Піфке, зате низько уклонився до ложі, в якій сиділа панна Ізабелла, — а може, тільки в той бік. «Це мені привиділось, — думав пан Ігнац, виходячи з театру. — Не настільки ж уже дурний мій Стах!..»

Кінець кінцем пан Ігнац був задоволений тим, що побував у театрі. Гра Россі йому сподобалась; деякі сцени, як от убивство короля Дункана або з’явлення духу Банко, справили на нього сильне враження, а боротьба Макбета на рапірах зовсім зачарувала його.

Отож, виходячи з театру, він уже не нарікав на Вокульського, навпаки, став підозрівати, що його коханий Стах навмисне вигадав оту комедію з врученням Россі подарунка, щоб зробити йому, панові Ігнацу, приємність. «Шановний Стах знає, що я тільки з примусу міг піти в італійський театр… Ну, й добре вийшло. Той хлюст здорово грає, треба буде подивитися його ще в одній виставі…

Кінець кінцем, — додав він, подумавши, — коли чоловік має стільки грошей, скільки Стах, то може робити подарунки акторам. Як на мене, то я краще подарував би щось гарненькій актрисі, але… я людина іншої доби, мене навіть називають бонапартистом і романтиком…»

Так він собі думав і стиха бурчав, але непокоїла його інша думка, яку він хотів притамувати.

Чому Стах так пильно придивлявся до тієї ложі, в якій сиділи графиня, пан Ленцький і панна Ленцька? Невже?..

Та ні!.. Вокульський досить розумний для того, щоб зрозуміти, що з того нічого не може вийти… Кожна дитина могла б зрозуміти, що та панна взагалі холодна, як крижина, зараз шалеліє за тим Россі. Як вона на нього дивилась! Часом просто непристойно, і то де? — в театрі, перед очима у тисячі людей!.. Ні, це дурниця. Недарма мене називають романтиком…»

Він знову намагався думати про що-небудь інше. Незважаючи на ніч, він пішов навіть у ресторацію, де грали троїсті музики — скрипка, рояль і арфа. Пан Ігнац з’їв порцію печені з картоплею і капустою, випив один кухоль пива, потім другий, потім третій і четвертий… і навіть сьомий. Йому зробилось так весело, що він ткнув арфістці в жменю два срібняки й почав тихенько підспівувати. А потім йому спало на думку, що він неодмінно повинен відрекомендуватись чотирьом німцям, які за столом у кутку їли грудинку з горохом. «Але чого б це я мав їм рекомендуватись?.. Нехай вони мені відрекомендуються», — думав пан Ігнац.

І його одразу опанувала думка, що ці люди неодмінно повинні відрекомендуватися, по-перше, як старшому віком, по-друге, як колишньому офіцерові угорської піхоти, що давала доброго духу німцям. Він уже навіть гукнув на офіціантку, щоб послати її до тих чотирьох панів, котрі їли грудинку з горохом, коли раптом троїсті музики, що складалися з скрипки, рояля й арфи, заграли… «Марсельєзу».

Пан Ігнац пригадав Угорщину, піхоту, Августа Каца і, відчуваючи, що на очі йому набігають сльози і що він от-от розплачеться, схопив свого циліндра, який був у моді перед франко-прусською війною, кинув на стіл карбованця й вибіг з ресторації.

Коли на вулиці його обвіяло свіже повітря, він сперся на газовий стовп і запитав сам себе:

— Хай тобі чорт, невже я п’яний? Ще б пак! Аж сім кухлів…

Він рушив додому, намагаючись іти якнайпряміше, але й перше в житті впевнився, що варшавські тротуари дужо нерівні: через кожен десяток кроків йому доводилось звертати то під стіни, то в бік бруку. Потім (щоб переконати самого себе, що його розумові здібності залишились в цілковитому порядку) він почав рахувати зірки на небі.

— Раз… два… три… сім… сім… А що таке сім? Ага, сім кухлів пива… Невже й справді я їх випив? Нащо Стах послав мене в театр?..

Додому він потрапив щасливо й одразу знайшов дзвінок.

Проте, подзвонивши двірникові аж сім разів, відчув, що мусить прихилитись до стіни, і силкувався полічити (без ніякої потреби, просто так), через скільки хвилин двірник йому відчинить? Для цього він дістав годинника з секундною стрілкою і побачив, що вже пів на другу.

— От чортів двірник! — бурчав він. — Мені о шостій ранку вставати, а він до иів на другу тримає мене на вулиці…

На щастя, двірник одразу відчинив хвіртку, і пан Ігнац певним кроком, навіть дуясе певним, можна сказати — надзвичайно певним, пройшов через усе підворіття, відчуваючи, що циліндр його трохи з’їхав набакир, але тільки трошечки. Потім, без ніякого клопоту знайшовши свої двері, він кілька разів даремно намагався встромити ключа в замкову дірку. Він виразно відчував під пальцями дірку, з усієї сили стискав ключа, але потрапити не міг.

— Невже я й справді?..

Саме в цю мить двері відчинились, і одноокий пудель Ір, не встаючи з підстілки, кілька разів гавкнув:

— Так!.. Так!..

— Замовчи ти, чортова свиня! — буркнув пан Ігнац і, це світячи світла, роздягнувся й ліг.

Його мучили жахливі сни. Снилось йому, а може, ввижалося, що він і досі в театрі, бачить Вокульського з широко розплющеними очима, втупленими в одну ложу. В тій ложі сидять графиня, пай Ленцький і панна Ізабелла.

Жецькому здається, що Вокульський дивиться на панну Ізабеллу.

— Неймовірно! — прошепотів він. — Не такий же дурний мій Стах!..

Тим часом (все це уві сні) панна Ізабелла встала з крісла і вийшла з ложі, а Вокульський за нею, не зводячи з неї очей, як загіпнотизований. Панна Ізабелла вийшла з театру і легким кроком вибігла на вежу ратуші, а Вокульський — за нею, так само не спускаючи з неї очей. Потім панна Ізабелла, підскочивши, як птиця, перелетіла з ратушної вежі на дах театру, а Вокульський хотів летіти за нею, але зірвався з десятиповерхової висоти на землю.

— Єзус! Марія!.. — застогнав Жецький, зриваючись з ліжка.

— Так! Так! — озвався крізь сон Ір.

— Ну, видно, я таки зовсім п’яний, — пробурмотів пан Ігнац, лягаючи знову й нетерпляче натягаючи ковдру на своє тремтяче тіло.

Кілька хвилин він лежав з розплющеними очима, і йому знов привиділось, ніби він у театрі: якраз скінчилась третя дія, і фабрикант Піфке мав піднести Россі альбом з краєвидами Варшави та її красунями. Пан Ігнац напружує зір (адже Піфке заступає його) і з жахом бачить, що безсовісний Піфке замість коштовного альбома подає італійцеві якийсь пакунок, завинутий у папір і недбало обв’язаний шпагатом.