Лялька

В цю ж мить до Жецького підійшов усміхнений Земба.

— Ви вже йдете з магазину, пане Зембо? Без чверті сім? — спитав здивований пан Ігнац, широко розплющивши очі.

— Я несу Россі квіти, — чемно сказав пан Земба і ще приємніше усміхнувся.

Жецький ухопився обома руками за голову.

— Подуріли всі з тим театром! — крикнув він. — Може, ви ще й мене туди потягнете?.. Але зі мною вам не вдасться!..

Передчуваючи, що Вокульський от-от почне намовляти й його, пан Ігнац склав собі в думці промову, в якій мав сказати, що не тільки не піде на італійців, а й його, Вокульського, віднадить отакими приблизно словами:

— Облиш ти ці дурниці!.. — І так далі.

Тим часом Вокульський, замість намовляти його, прийшов одного разу в магазин о шостій і, заставши Жецького над рахунками, сказав:

— Дорогий Ігнаце, сьогодні Россі грає Макбета. Сядь, будь ласка, в першому ряду партеру (ось тобі квиток) і після третьої дії подай йому оцей альбом…

1 без ніяких церемоній та дальших пояснень вручив панові Ігнацові альбом з краєвидами Варшави та портретами варшав’янок, який коштував щонайменше п’ятдесят карбованців!..

Пан Ігнац відчув себе глибоко ображеним. Він устав із свого крісла, насупив брови і вже був роззявив рота, щоб висловити своє обурення, але Вокульський раптом вийшов з магазину, навіть не глянувши на нього.

І, звичайно, панові Ігнацові довелося піти в театр, щоб не завдавати прикрості Стахові.

В театрі з паном Ігнацом стався цілий ряд несподіванок.

Насамперед він потрапив на сходи, що вели на гальорку, де він бував за своїх давніх добрих часів. Там капельдинер вказав йому, що у нього квиток в перший ряд партеру, і глянув на нього таким поглядом, який свідчив, що темно-зелений сюртук пана Жецького, альбом під пахвою і навіть фізіономія ala Наполеон III здалися йому дуже підозрілими.

Засоромлений пан Ігнац пройшов у головний вестибюль, притискаючи ліктем альбом і кланяючись усім дамам, коло яких мав честь проходити. Така незвичайна для варшавської публіки чемність уже в вестибюлі привернула загальну увагу. Всі стали питати одне одного: хто це? І хоч його ніхто не впізнав, проте всі одразу помітили, що циліндр пана Ігнаца був модним років з десять тому, галстук — п’ять, а темно-зелений сюртук та вузенькі картаті штани походили ще з давнішньої доби. Всі вважали його за іноземця; аж коли він запитав швейцара, кудою пройти в перший ряд, навколо залунав сміх.

— Мабуть, якийсь шляхтич з Волині, — догадувались франти. — Але що у нього під пахвою?

— Може, пиріг з капустою або гумова подушка…

Обшмаганий глузуванням, облитий холодним потом, пан Ігнац дістався нарешті до свого рятівного крісла. Був початок восьмої години, і глядачі тільки-но почали сходитись: вони зрідка заходили в партер і, не скидаючи капелюхів, сідали на свої місця. Ложі ще були порожні, тільки на балконах чорніли люди, а на гальорці вже лаялись і гукали поліцію.

— Наскільки я розумію, публіка нудьгувати не буде, — з вимушеною усмішкою сказав пан Ігнац, сідаючи в першому ряду.

Спочатку він припав очима до дірки в правій половині завіси й заприсягся не зводити їх з неї. Але через якийсь час хвилювання його вщухло, і він так обісмілився, що навіть почав озиратися навколо. Зал здався йому невеликим і брудним, він замислився над причиною цих змін і аж тоді пригадав, що останній раз був у театрі на «Гальці» з участю Добрського років з шістнадцять тому…

Тим часом публіка заповнювала зал, і пан Ігнац, побачивши в ложах чарівних дам, зовсім підбадьорився. Він навіть вийняв з кишені невеликого бінокля і почав розглядати публіку, але при цьому зробив невеселе відкриття: його теж розглядали — з задніх рядів партеру, з амфітеатра, навіть з лож… Коли ж він переключив свою увагу з зору на слух, то почув, що круг нього літають, як оси, такі фрази:

— Що воно за оригінал?..

— Якийсь з провінції.

— Але де він доп’яв такого сюртука?..

— Ви тільки подивіться на його брелоки коло ланцюжка! Кумедія!

— Або хто тепер носить таку зачіску!..

Ще трохи, і пан Ігнац покинув би свій альбом і циліндр і втік би з театру. На щастя, він побачив у восьмому ряду знайомого фабриканта пірників, який у відповідь на поклін папа Ігнаца залишив своє місце і прийшов у перший ряд.

— Ради бога, пане Піфке, — пошепки став благати спітнілий пан Ігнац. — Сідайте на моє місце, а я сяду на ваше…

— З великою охотою! — голосно відповів рум’яний фабрикант. — А що, вам тут погано?.. Прекрасне місце!..

— Чудове. Але я хотів би сидіти далі… Тут душно…

— Там теж, але я можу пересісти. А що це у вас за пакет?

Аж тепер Жецький пригадав про свій обов’язок.

— Та знаєте, дорогий пане Піфке… Один поклонник оцього… оцього Россі…

— О, хто ж не поклонник Россі! — відповів Піфке. — У мене є лібретто «Макбета», хочете?

— Дякую. Але… той поклонник, знаєте, купив у нас коштовний альбом і просив після третьої дії вручити його Россі…

— Я це зроблю з великою приємністю! — вигукнув гладкий Піфке, вмощуючись у кріслі Жецького.

Пан Ігнац пережив ще кілька дуже неприємних хвилин.

Насамперед він мусив обійти весь перший ряд, де франти з іронічною усмішкою поглядали на його сюртук, галстук та оксамитну жилетку. Потім він став пробиратись на своє місце в восьмому ряду, де на його вбрання, правда, дивились без іронії, але йому весь час довелося доторкатись до колін дам-глядачок…

— Тисяча пробачень, — засоромлено бурмотів пан Ігнац. — Тут так тісно…

— Ви могли б не вживати таких двозначних слів, — озвалася одна з дам, але в її трохи підмальованих очах пан Ігнац не побачив гніву за свій вчинок. Проте він був такий збентежений, що охоче пішов би висповідався, аби очистити свою душу від отих доторкань до колін…

Нарешті він знайшов свого стільця і з полегкістю зітхнув.

Тут на нього принаймні не звертали уваги, по-перше, тому, що місце було скромне, а по-друге тому, що почалась вистава.

Спочатку гра артистів не цікавила пана Ігнаца, отож він поглядав на всі боки і помітив Вокульського. Той сидів у четвертому ряду й дивився зовсім не на Россі, а на ложу, яку займали панна Ізабелла, пан Томаш і графиня. Жецький кілька разів у житті бачив загіпнотизованих людей, і йому здалося, що та ложа гіпнотизує Вокульського. Він сидів нерухомо, немов сонний, але з широко розплющеними очима.

Хто ж би то міг так заворожити Вокульського? Пан Ігнац неспроможний був догадатись. Та він помітив інше: коли Россі не було на сцені, панна Ізабелла байдуже розглядала зал або розмовляла з тіткою, але як тільки Макбет Россі з’являвся, вона до половини закривала обличчя віялом і просто впиналася в актора своїми прекрасними замріяними очима. Часом віяло з білого пір’я опадало на коліна панни Ізабелли, і тоді Жецький спостерігав на її обличчі той самий загіпнотизований вираз, який так здивував його в Вокульському.