Любов, Президент і парадигма космосу

Вона перша вибігає по східцях на веранду, озирається, заклякла в страсі. Що тут діється? Стіл перекинуто, побито посуд, на підлозі папери, розкиданий одяг. І ні душі. Віруні здавило горло.

— Тітко Галю!

Ані шереху, ані звуку. Обходять весь дім. І там суцільна руйнація, шмаття якесь, подерті подушки, все потрощене, понівечене. Віруня тиснеться до Теренса, просить у нього помочі: як же так могло бути? Тут у її далекої родички жив її синок, їхній синочок, їхня кровиночка!.

Враз на терасі загупали важкі кроки, і у дверях виростає старезний дідуган в тільняшці. У руках у нього мисливська рушниця. Обличчя насторожене. Підняв дуло на Віруню. І миттю, впізнавши її, опустив до землі.

— Ти, Вірко? А я думав знову вони... кляті! Тут такого було...

— Татари чи що? — видушує з себе Віруня. — Ми з татарами живемо по-людськи, — супиться дідуган. — їм в долині виділили гарну землю, то вони спустилися туди. А це якась босота кавказька. Чорні як дияволи. І все допитувалися американців. Із Севастополя.

— Виходить, мене шукали, — говорить непоганою російською мовою Теренс. — А чи мого батька.

Віруня допитується, де тітка Галя. Вона жила тут з дитинкою, з немовлятком.

— За дитя не бійся, — каже трохи мовби пишаючись дідуган. — Коли за селом почалася стрілянина, я заховав їх у себе в льоху. Усе перешеретували, перерили, а їх не знайшли. — Дід прислухався. Десь в горах бухнув постріл, ще один, ще... — То ж вони знову хуліганять. Сказали, що поки не знайдуть американця, звідси не підуть. Дуже, кажуть, важний американець! — Дід супиться на Теренса. — Може, це ви, шановний? То я б вам радив хутчіше їхати звідси геть. Бо ці хлопці з Кавказу дуже строгі. Вони у нас уже бували. Народ крадуть і потім требують викуп.

Віруня просить повести її до хлопчика, до її немовлятка, хоче бодай глянути на нього і щоб оцей чоловік глянув, батько ж він йому. За ним з Америки спеціально прилетів. Проте старий твердо стоїть на своєму: до малого не пустить! За малого бандити можуть усе село вирізати. Як міліція з’явиться, отоді хай Вірка й дзвонить до своєї тітки Галі.

Дід показує рушницею на двері. Хутчіше в дорогу! Стрільба он знову почалася. Він тупає вниз по дерев’яних сходах, тримаючи рушницю напереваги. Справжній тобі радянський партизан часів війни.

Машина вже фуркотить під домом, у матроса-водія бліде обличчя, очі налякані. Як тільки посідали, він круто розвернувся на стару дорогу.

Вже коли вихопилися з ліска і спереду заголубіло море, Віруня глянула на панель. Там на виделці лежала трубка радіотелефону.

— Чого ж ти не казав, що у тебе зв’язок з хазяїном! — кинула сердито водієві.

— А ви й не питали, — гукнув водій. І з власної ініціативи взяв слухавку. — Товаришу контр-адмі-рал! Доповідаю... Це я... Саша... уже повертаємося. Тут зовсім погано в горах. Бандити гуляють.

— В якій точці зараз? — відгукнувся контр-адмірал.

— Виходимо на 17 кілометр.

— Норма?

— Не зовсім... в лісі стрільба... кавказці когось шукають...

— Ввімкни радіомаяк. Чуєш? Радіомаяк негайно! Посилаємо за вами вертольоти. Хай Вірочка не хвилюється. І тисни чимдуж! По трасі всі пости будуть сповіщені.

Головна траса вже видна за пагорбами. Віруня озирнулася і в ту ж мить почула ззаду коротку автоматну чергу. Де вони й взялися, вискочили на вантажівці з-за якогось куща, повен кузов у плямистих комбінезонах, погнали чимдуж за «Волгою», сіючи кулями смерть.

Знову диркнула автоматна черга, цього разу прицільніше, дзенькнуло заднє скло, дзенькнуло вдруге, вже й дірочка від кулі на передньому вітровому, і мотор реве чимдужче, і вітер свище скажено. Водій-матрос дістає десь з-під ніг автомат, однією рукою відтягує затвор, кладе його на коліна.

Сонце зненацька меркне, падає велетенська тінь на весь світ, очі Віруні сліпнуть і вона думає, що це з’явилися рятівні вертольоти. Але чомусь не чути їхнього реву-гуркоту, чомусь небесна тінь стає чорною, і чомусь з небесної чорноти падає на землю пронизливий сліпуче-яскравий промінь.

Віруня встигає озирнутися і бачить, як той промінь впивається з-за хмар у бандитську вантажівку. Ще мить, і вантажівка вибухає жахним полум’ям.

В ту ж секунду небо прояснюється, і Віруня чує позад себе гуркіт вибуху. Від вантажівки немає й сліду, тільки розвихрений смерч вогню, тільки розкидані по дорозі тіла.

У матроса-водія виривається з грудей крик радості. Відкинув дверцята і майже випав на землю. Сміється в корчах, нервові спазми давлять його, шарпають йому тіло. А над ним уже туркочуть бойові вертольоти, один, два, три... Вірунька теж стоїть біля машини, задерши радісно голову, махає рукою, її темно-русяве волоссячко розлітається пасмами від подмухів пропелерів, а, може, просто від щастя. Он уже викинуто з машин драбинки, уже бойові хлопці-матроси спускаються по них донизу. І ціле юрмисько того моряцького вояцтва оточує з усіх боків спалений вантажний автомобіль бандитів, готове вогнем автоматів перекраяти й понищити рештки усього живого і мертвого, щоб і сліду не лишилося від цієї зухвалої банди, від цих скажених гірських зайд.

Вертольоти поволі опускаються на крем’янистий ґрунт, гаснуть їхні гвинти, загасає гуркіт моторів. Двоє чоловіків зістрибують з одного вертольота на землю — один в сірому адміральському вбранні, другий сивоголовий у сталистому цивільному костюмі, в капелюсі, при чорній краватці.

Віруня впізнає контр-адмірала і вже не може стриматись, кидається до нього. Він обнімає її, пестить її волосся. І, трохи відступивши, запитує усіх, чи не цю жінку ви, містер Реттіган, хотіли бачріти? Прошу, познайомтесь!

Реттіган припав губами до віруньчиної руки. Він стільки чув про неї від сина! Спасибі, що допомогли йому під час сердечного нападу! Своїм малярством хлопець останнім часом зовсім підірвав своє здоров’я. Де він? Чи не лишився в лікарні?

Всі йдуть до чорної «Волги», яка трохи боком стоїть на дорозі. Теренс Реттіган, ледь відкинувши назад голову, сидить на задньому сидінні. Перехвилювався, видно, хлопчина, не може як слід привітати свого рідного татуся.

Та батькові то дарма. Він уже нахиляється в машину, уже простягає руки до сина. І враз... з глибини чути його жахний стогін.

— О, май год!.. Тут кров!.. Що з ним сталося. Міс Віро?..

Одного погляду Віруні було досить, щоб вона все збагнула: Теренс був убитий! Куля терориста наздогнала її коханого, і вона, того не знаючи, сиділа з ним, обнімала вже мертвого, була в обіймах з його смертю.

Пауль Реттіган підняв догори очі, і на його потемнілому лиці зблиснули сльози. Сухі, старечі губи видушили болісні слова:

— Це ті, яким я вірив... яких хотів захистити...

Корабель-сторожовик «Салют» врешті пришвартувався біля четвертої площадки. Для нього місце знайшлося. Чому б і ні? Півстоліття тому стояв же він тут, вважався кращим сторожовиком флоту, колошматив підводні човни ворога, проходив через смертельні мінні поля. То ось і тепер йому знайшлося законне місце, хай притулиться до новітніх кораблів-красенів, дарма, що наче вже й забуто про нього за ці довгі роки, і вигляд у нього непарадний, і прапор трохи старомодний. Із тих «застійних» часів.