Любов, Президент і парадигма космосу

Зненацька хтось шарпнув човна за бічову. Барон глянув угору і побачив на причалі молодого морського офіцера в синьому кітелі з бойовими нагородами на грудях.

— Слава Богу, що ви повернулися живим і здоровим, — кидає він усміхнено старому баронові Реттігану. — Ходіть до нас, розповідайте, як це вам пощастило вихопитися з того лиха?

— Не було ніякого лиха, — відповідає барон, вибираючись з човна на крутий бетонний причал. Йому до серця оцей милий, з легким смутком у очах офіцер. — Я просто сів у свого човника, і ось я тут.

— А вибух?..

— Не було вибуха.

— Як це не було?.. Пробачте, бароне, це якесь містичне марево, це неймовірно! Вибух повинен був статися, і ми з величезним жалем чекали ударної хвилі, але ні хвилі, ані лінкора...

В барона полізли на лоба очі. Стояв на причалі, як теля перед ворітьми, кліпав віями. Він же якихось чверть години тому зійшов з палуби... даруйте, з клятого лінкора, він досі тішився грандіозним шаленим дивом, казковим небесним чудиськом, коли з космосу опустився над ним чорний круг-веле-тень, і банда терористів впала перед ним на палубі в екстазі релігійного поклоніння й жаху. І тому він, барон Реттіган, не натиснув на кнопку детонатора, не підірвав корабель, не вбив себе і не вбив кавказьких зайд. Нащо ж було вбивати їх? Космос сам став для них суддею і рішенцем.

— Так, це славний Космос звершив свій вирок! — з глухим, втішним сміхом вигукнув капітан-лейтенант Серж. — А ми тут ламаємо голову, чому лінкор, який стояв біля Костянтинівського Равеліну, і погрожував нам вдарити по місту з своїх ядерних систем, зник з обрію.

Старий барон отупіло повертає голову до горизонту. Справді, ніякого лінкора, все голо й пусто. Зникла біда, розтанула, випарувалася.

— Я починаю дещо розуміти, — кривить в доброму усміху губи Серж. — Його величність Космос повторив експеримент, поставлений ним ще в травні 1945 року. Лінкор зник у часовому небутті. Хіба це нереально?

Реттіган подумав:

— Може! Містер капітан-лейтенант, ви маєте рацію.

І тут Серж щосили вдарив себе по колінах руками. Аж свиснув з задоволенням. До нього саме наближався капранг Севастьянов, його друг і начальник. Цей зрозуміє, цей потішиться з ним. Серж в кількох словах змалював ситуацію, власне, переповів те, що скоїлося на лінкорі, яке дивовижне диво там вдарило з небес, себто Космос нагадав про себе і нагадав не просто так, не світлою появою, а прямо впав з небес і ось... немає лінкора!

— Ти хочеш сказати, що наш лінійний корабель по велінню Космоса тепер уже не існує? — наморщив чоло Севастьянов.

— Я навіть певен, що не існує! — махнув рукою Серж і тицьнув нею в бік горизонту. — Не існує ні терористів на ньому, ні ядерних ракет, готових до пуску і удару в бік Севастополя, і ніякого зла, ніякої загрози ядерної війни! Так вирішив Космос! Так вирішив світовий Розум! — проголосив майже урочисто Серж і тут же палко обняв свого друга-ко-мандира. — Отже, поставимо на цьому крапку, капранг-2. Можеш дзвонити своєму синкові, своєму високому, грізному Віктору Степановичу Севастьянову, своєму ніжному й любому контр-адміралові, що Космос, власне, сьогодні, — та що там сьогодні — півгодини тому, довів свою велику волю і свою рішучість діяти. — Помітивши присмерк на обличчі командира, Серж вражено підкинув брови: — Ти що, не радий? Ти не розумієш, яка грандіозна подія відбулася там в морі?

— Стривай, може, й так, — потер собі чоло командир «Салюту». — А що ж буде з ядерними ракетами на борту лінкора? Ти гадаєш, що щезнувши в часовій дірці, як щезли колись ми на «Салюті», терористи не з’являться знову? Через півстоліття, хай через сотні років, через мільйони років?

— Якщо й з’являться, то дарма, — каже Серж. — Тоді світ буде готовий зустріти їх як належить. Ті ракети вже не важитимуть анічогісінько.

— Можливо, можливо... — пробурмотів Севастьянов. ^– Одного жаль, друже. Жаль, що все так несправедливо.

— Ти про що, командире?

— Про несправедливість часу. Нас не буде, а ці продовжуватимуть життя. Радітимуть сонцю, небу,, морю. Просто усьому світові!

— Давай будемо оптимістами, Вікторе Степановичу, — розвів руками Серж. — По-перше, ми ще тут, а вони в небутті і поза часом. І до того ж ще невідомо, чи вдасться комусь повернути лінкор з цими дикунами, які замірялися почати фактично велику ядерну війну.

В цю мить біля причалу зупинилася маленька машина, і з неї вийшла Віруня. Бігцем перейшла трапом на сторожовий корабель і прилучилася до гурту офіцерів. Гарна, вродлива жінка стояла перед ними з сяючим обличчям.

— Вірунечко, ти наче з балу, — привітав її усмішкою «дідусь» Серж. — Щось я не бачу печалі з приводу деяких трагічних подій.

— А печалі й не буде, — сказала досить фривольним тоном молода жіночка. І тут ж звернулася до барона Реттігана. — Дорогий бароне. Хочу привітати вас. Ваш син буде жити! Він уже живе!

Реттіган аж роззявив рота.

— Ви певні, міс?

— Більше, ніж певна. Все відбулося дуже просто. Коли ми стояли в його палаті біля вікна... ми — це головний лікар і я... і дивилися в бінокль на далекий силует отого клятого лінкора, і потім побачили над ним щось дуже дивне, щось величезне, чорне, наче хмара, і побачили, як лінкор раптово зник із обрію, то я почула за спиною в себе голос Теренса. Дивлюся на нього, а він каже: «Дайте мою одежу». Звичайно, одежі йому не дали, він мусить ще побути на лікарняному режимі, але з вас, бароне, велика пляшка шампанського!

Своє слово докинув і «дідусь» Серж. Змалював подвиг, вчинений старим на лінкорі «Звитяжний», надто сказав, що пан барон готовий був віддати життя за спасіння міста і для того підтягнув до борту грізного лінійного корабля цілий човен з нітротолуолом. Але тепер він має подвійну радість: врятовано його сина і одержано невістку небувалої української вроди!

— Дідуню, прошу тебе: не перехвалюй мене, бо, може, я не сподобаюсь своєму свекру, — манірно накопилила губи Віруня. — То я ж оце приїхала сюди, щоб дізнатися, що сталося з тим лінкором? Бо все так дивно! Тільки він зник з обрію, і одразу ожив мій Теренс! Може, це випадковий збіг обставин?

Їй сказали: не збіг і тим паче не випадковий. Все сталося із суворою закономірністю, згідно із велінням... скажемо так: космічного Розуму. Віруня має знати всесилля його, Віруня була гірким свідком цього всесилля, коли на підгірській дорозі її разом з Теренсом Реттіганом під час спуску з гірської садиби бабусі Леонори наздогнали кавказькі бандити, обсипали вогнем автоматів і смертельно поранили Теренса. Але, на їхнє щастя, дивовижна поява в небі Космічного Брата розігнала і навіть частково знищила банду, після чого Теренса було доставлено у морський шпиталь.

— Але ж до чого тут лінійний корабель, який зник на моїх очах? — здвигнула плечима жінка. — Хіба його зникнення і події на гірській дорозі мають між собою якийсь зв’язок?

— Люба донечко, — зітхнув наче нехотя, а, може, й сам заплутавшись у всіх цих подіях, капітан-лейтенант Серж, — я хотів би, щоб мій друг і мій командир капранг-2 Віктор Степанович запросив нас до себе в каюту. І там я дещо тобі покажу, Віруньо.

Ясна річ, капітан 2-го рангу Віктор Степанович миттю вволив бажання капітан-лейтенанта Сержа, і всі гуртом, також і старий барон, спустилися в скромну каютку командира корабля. Там посідали на канапку, на стільці, Віктор Степанович хутко задьорнув фіранку ілюмінатора, сам сів на круглий стільчик перед столиком, зняв з темно-багряної кулі чорну покривку, поклав на неї руки, довго сидів отак в зосередженні, щось наче вимудровував, чогось чекав і нарешті мовив до багряного предмета глухим, внутрішнім голосом: