Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Їхня яблуня, їхній стіл під яблунею, їхній життєвий світ, у якому реально можливим виявляється вільне служіння волі. Тож невипадково, мабуть, іще за перших років існування ДАКу — 1979-го — одним з улюблених звертань до чаю стала назва напою індуських богів і брахманів — «б о ж е с т в е н н и й с о м а»:

Я — поет, батько — лікар, мати вміло обертає жорна. До багатства ми йдемо різними шляхами, ніби [пастухи] за коровами. Для Індри течіть, о краплі соми! (Рігведа, IX, 112).

3.

В Андрія Деркача, котрий останнім (на сьогодні) прилучився до бахмацької спільноти, є вірш, де виразно окреслено чи не всі істотні моменти побутування чайного ритуалу в історії ДАКу; вірш присвячено трьом «чайним» побратимам:

Володі, Костикові й Миколі

п р и с в я ч у є т ь с я

не відкриваються чакри від чаю а розплющуються очі треті у третіх зайвих вже не біль нас крає а ми його на скибки один одного пригощаєм з'являються дірки у часі ми це передбачали і не дивуємось не милуємось а опікуємось коли заплющуються очі треті півні співають summit-ники стають самітниками спогади про радість перемішалися з файвоклоччям

Читач, певно, звернув увагу на шемку ностальгійну нотку, котра звучить у цьому вірші, як і на те, що автор цієї статті розповідає про чайний ритуал бахмацького ДАКу переважно в минулому часі. Це не випадково. Хоча сам дух чайної традиції невмирущий і як і раніше життєво необхідний для чотирьох «summit-ників», одначе, силою реальних обставин, два піки його самодостатнього побутування припадають на 1977–1981 та 1988–1990 роки, коли надворі так стрімко розвивалися події, які, врешті, довели «імперію зла» до краху. Можливо, не останню роль у цьому зіграли чаювання ДАКу; адже не випадково один старий майстер Дзену зауважив, що «п'ючи чарку зеленого чаю, можеш зупинити війну». Тут варто зазначити, що жоден із бахмацьких естетів не залишився осторонь історичних подій свого часу: Володимир Кашка і Микола Туз стали першозасновниками бахмацького осередку Товариства української мови, я співав власних пісень, виступаючи в складі львівського театру-студії «Не журись!» (який, сподіваюся, таки дещо зробив цей театр для пробудження національної самосвідомості), а Андрій Деркач активно підтримував діяльність напівлегальної ще тоді УАПЦ в Чернігові. Нам рідко випадало зустрітися разом, учотирьох, задля обговорення-осмислення вчорашнього й сьогоднішнього. Згодом особисті обставини спонукали Миколу Туза переїхати на постійне мешкання до Ставрополя, і ця суто географічна відстань стала відчутною перешкодою для живого спілкування в маленькому братстві. Втім, значно краще про це (і не тільки) сказав він сам у вірші:

БРАТЕРСТВО Ходить світло між зірками стежками звичними-звичними, поза вікнами, поза нами, поза фіранками фабричними. Чай грузинський, болгарська «Стюардеса», біля фільтру пальці кольору лимона. Перечитуємо Хіменеса Хуана Рамона. А коли прочиняли кватирку — бо від срібного диму темно — на свою мерехтливу зірку відпустили його Платеро.

Усе це, згадуючи Григорія Грабовича і його міркування щодо розпаду нью-йоркської групи поетів, стосується «колективного голосу або історичного впливу і значення групи. З погляду ж індивідуального досягнення, справжній голос з'являється лише з відокремленням від оточення й колективної чуттєвості групи» (стаття «Голоси української еміґраційної поезії»).

Розвиток і вирішення цієї теми бачимо тут:

О другій збудивсь — дикі гуси кричали і бозна й скільки горілиць лежав. Мов кров з різницького ножа, збігала ніч… Ще з вечора завареного чаю на кухні націдив у склянку. Вже не заснуть тобі до ранку. А мо', й до смерті не Склепить очей… І хто покаже, де тебе пече?.. (Володимир Кашка, «Безсоння восени*).

Ми бачимо тут не просто людину, серед ночі заскочену пограничною буттєвою ситуацією. Багато про що свідчить символ учорашнього чаю, чаю, який холодний і якого мало, — голос поета з документальною точністю фіксує розпад чи розлад невидимої інтеграції, своє випадання з життєвого світу, ще вчора наповненого смислом і духовною єдністю побратимів. Поет свідчить про своє відчайдушне протистояння оцьому випаданню буття з присутності. Ми спостерігаємо, як він прагне відтворили ритуал н а о д и н ц і. Це дуже зворушливий момент. Вистиглий чай, якого мало — це символ втрати, може, й тимчасової, — як відліт осінніх гусей до вирію; але в кожному минущому символі присутнім є споконвічне. Отож ідеться про якусь одвічну втрату, що проглядає в нічній спробі відновити належний лад. Крик, безсоння, рана, кров, смерть, — перелік цих екзистенціалів свідчить про ті глибини, яких сягає втрата, її архетип, який може асоціюватися в культурній пам'яті і з первородним гріхом, і з утратою душі, і, шаром вище, — з утратою незалежності своєї вітчизни чи з руйнацією віджитих форм культу — до яких належав чайний ритуал.

Тому парадоксальним чином вірш Кашки звучить як велике «так», сказане цій ночі і цьому випробованню: якраз те, що з душевного сум'яття, тривоги й самотності, на кухні постає в і р ш, і є свідченням тієї реальної перемоги, яку здобуває поет. Сам вірш і є подоланням хаосу. Буття конкретного вірша — це подолання абстрактної, гостро відчутої загрози не-буття. Отже, новий ритуал можливий і наодинці:

Я ще раз вип'ю крижаного чаю, дослухаю себе і вимкну маг. Поему Чубая перечитаю, передивлюсь колекцію комах. Липнева злива виліпить на сході худеньку постать дівчинки-жони. Чай закінчився, а Грицько — в труні, і пісенька остання — про Чорнобиль. І тільки Ти лишилася мені, та ще комахи із уважними очима, що розглядають шрами на чолі, а потім пересмикують плечима. (Костянтин Москалець, «Дзеркало № 536».)

…І ще одна суттєва деталь. Використану заварку ДАК ніколи не викидає до сміття. Її витрушують на квітник. Використана свята трава повертається в землю. Вона дуже добре підживлює квіти. Цей мертвий чай воскресає в палахкотінні троянд і білосніжній чистоті хризантем. Давні японці теж не викидали на смітник квітів, які відслужили ікебану: їм влаштовували похорон і також ховали в землю.

І так щороку! — Вдобрюють землю під сакурою рештки квітів. (Мацуо Басьо; переклад Геннадія Туркова)

Різноманітні форми мовчання

Читаючи такого герметичного поета як Михайло Григорів, мусиш не раз зупинятися, запитуючи себе: щ'o я читаю? Або: щ'o він пише, видобуваючи зі свідомості й роблячи зримими слова «непокритого племені слів»? Може, він має щось повідомити? Кому? І задля чого? Абсурд, усвідомлюючи існування якого, поет повідомляє про це словами. Але повідомляти про власне усвідомлення абсурду — це вже знаходити своє місце. Поет перебуває не лише в стані письма, так само, як його евентуальний читач — у стані читання; поет має ще й своє місце, де «ятриться з орієнтира і обчислено вигнання послань». Це місце, де усвідомлюється неможливість сказати щось хоча б одне, що не було б мовою. Адже не тільки кожна людина, а й сам поет складається з мови. Туга, яка виснажує поета на його місці — це туга дзеркала за тим, що віддзеркалюється в ньому самому, потреба зректися гладенької природи скла — «лише мандруючі глибини / і їх не нанести на скло /перетікають себе», — без усвідомлення того, що тим самим поет зречеться власної самості, тобто перестане бути. Неможливо зоб'єктивізувати себе самого, одночасно бути дзеркалом і тим, що віддзеркалюється від нього. Поступово зростаючи, усвідомлення цього вгамовує тугу й породжує смиренність, яка говорить, що туга за безмовністю чину — це гостра потреба смерті, це небуття, приховане в бутті, відсутність меона у присутності ейдоса, що рівномірно спалахує і гасне у своїх виявах. «Хто позначатиме синє мовчання — смерть перед вогнищем?» — запитує поет. Адже виявити абсурд або небуття можна, — це можна зробити за посередництвом жесту, міміки, того ж таки «синього мовчання»; але зробити це можна тільки розуміючи, — розуміючи не абсурд або небуття, бо вони незбагненні, — але їхню зверненість до тебе, наперед витлумачивши мовою слів те, що критиметься в тексті, жесті й мовчанні.

Втім, чи справді це хотів сказати поет, кажучи те, що сказав, і говорячи далі? Чи, може, це просто невротична потреба письма, потреба створити ілюзію бодай якого-небудь сенсу й ладу в абсурдному, малопридатному світі? Різновид самозахисту, таке собі духовне карате абсурдної людини? Письмо — єдине ремесло, яким володіє поет, читання або тлумачення — його зворотний бік. Цей невроз, — якщо це він, — до біса нав'язливий. Стережеш його, бережеш, кутаєш і доглядаєш, ніби справжню рану. Або дитину. Втім, він і є раною. І дитиною також. Але чи можна все життя прожити пораненим, стікаючи на папір кров'ю, без жодної надії на порятунок, на зцілення, зі щоденним очікуванням і виявлянням смерті? Чи можна все життя народжувати одну й ту саму дитину? Все це н е м и с л и м о. Легше піти й повіситися, ніж спокійно розмислити і знайти бодай побіжні відповіді на запитання. Але поет не хоче вішатися. Нехай вішаються поетові вороги. Отож, вішатися не хоче, мислити не вміє. Заробляти на хліб, щоб жити далі, поет не хоче і не вміє, бо не знає передумов гри й передумов самого життя, які б дозволяли жити далі, грати чесно й безпомилково, заробляти на життя й на можливість дальшої гри, сприймаючи їх як естетичний, скажімо, феномен, як спокуту гріхів, подорож тощо. «І погоня дзеркал — мовби рана непокритого племені слів», — каже поет.

Буття не надається до обчислювальної побудови. Воно просто грає, тече або росте. Безумовно, існують певні буттєві закономірності, але вони непізнавані й непідвладні поетові. Він може тільки вирощувати буття — «я підтримую свічку кожної миті — кущик білої терплячости», ~ плекати його в зосередженості уваги й свободі від усіх відмінних речей, сподіваючись на погоду та врожай. Буття — це дитина поета. Одна й та ж сама. Тільки плекання і захист її залежать від поета, тільки тут він має подобу відповіді, відтак, тут його відповідальність. І ми читаємо у Григоріва:

пригадай, синя потвора переймала обличчя дітей, ішла крізь трави й беззмерхле світання злив уразити відвагу, що світилася з серця гомоном непрогорнених птахів… тоді сховав я лагідну дитину — притулок ранку без вологи зброї

Або, в іншому місці:

і всяка заснована мить (в знаряддях цілокупного сну) перекрадає хвилю смерті