Мільйонери з порожніми кишенями

— Вони нізащо не скінчать всього до ранку! — зітхнув Рудик.

— Скінчать! — заперечив Шарлюн. — Це вони загаялись з цегляними підмурками — ті підмурки хоч і старі, а ще міцні. Біля них поморочишся години зо дві. Та й працює зараз лише одна бригада. Скоро впораються з розчисткою — робота піде куди швидше.

Біля півночі Сандрін та Міке побігли додому— трохи поспати. Але вони збудились ніби якимись чарами — саме коли треба. Схопились серед ночі й помчали до хатин. Ряхтливі зорі освітлювали їм шлях.

Проминувши круглу галявину за школою, дівчата зразу завважили: щось змінилося в знаному пінійовому гаї. Шість майже вибудуваних домочків стояли мов казкова декорація — їх незаймано білі стіни відбивали сліпуче світло прожекторів.

Робітники трудилися вже не самі. Щохвилі з містечка та з ближчих осель надходили доброхітні помічники й незагайно бралися до роботи. Найменші будиночки — старої Сезарін та діда Кадюса — вже зведено, чепурні віконця з червоними й зеленими віконницями гляділи на сонну затоку.

Шарлюн з приятелями порядкували в маленьких, майже лялькових кімнатах, де пахло свіжою фарбою — носили клумаки, розставляли меблі, посуд. Восьмеро котів Сезарін уже ганяли, мов навісні, в своїй новесенькій оселі.

— Не вірю, не вірю! — тремтливим голосом прошепотіла стара, обмацуючи долонями стіни. — Невже це все наше?

— Все наше! — відповів Шарлюн, прилаштовуючи в кухонній шафі газову плитку.

Мадмуазель Блан теж була тут. Її усмішки й жарти ще побільшували принадність цієї ночі. Разом з Філіпом та Рудиком вона перенесла сюди із шкільного подвір'я половину гераней і посадила їх перед кожним домочком. Помалу-малу будиночки оживали.

Небо над морем тільки-но зарожевіло, а робітники вже навантажили обидва ваговози інструментом та обгорілими рештками старих халуп. Ваговози поїхали. Слідом за ними порозходились сусіди. Новеньке прегарне сільце—чепурне й ошатне — змінило, мов чарами, цей куток гаю.

Незабаром біля могіканського селища залишились тільки діти з мадмуазель Блан.

— Вже сходить сонце, — сказав Смішко. — Пізно лягати спати. Зостаньмося тут.

— Ходіть усі снідати! — гукнула мадам Ескофьє.

Перші промені сонця осяяли довгий стіл— біля нього, весело розмовляючи, сиділи за кавою двадцять душ.

— Попрацювали добряче, — мовив Шарлюн до мосьє Пастуреля. — А тепер добряче посміємося!

— Я хочу все це побачити! — промимрила Міке — очі їй злипалися.

Жоден з ближчих сусідів могікан не прохопився й словом про події цієї ночі, і мосьє Аморетті зранку був у найкращому гуморі. Сьогодні приїдуть експерти з префектури — і з цими старцями-могіканами буде назавше покінчено.

Близько дев'ятої перед мерією спинилось авто — це прибули з Тулона двоє очікуваних урядовців. Помічник мера належно приготувався до відвідин — поліцейські Кюк та Гарідан, що їх попереджено звечора, чатували біля дверей.

— Ви поїдете за нами велосипедом, — гукнув до них мосьє Аморетті.

Він уліз в авто, і всі покотили до Іспанського Рогу.

Вже напівдорозі, коли вони проминули круглу галявину, мосьє Аморетті глянув у вікно — і його щось кольнуло в серце. Попереду, між густих піній, він не побачив того бридкого ветхого брезенту, що укривав дірявий дах оселі діда Кадюса. Але далі піскувата дорога запетляла, і лише в останню мить перед ними виринуло нове селище — ошатні домочки, білі поруччя, чепурні садочки й квіти у вікнах.

Урядовці, що сиділи спереду, здивовано повернулись до помічника мера:

— Це напевне тут?

— Тут! — розгублено пробурмотів мосьє Аморетті.— Але я не розумію…

Хряпнувши дверцятами, він виліз із авто. У вікнах показалися могікани, за ними — усміхнені дітлахи.

— Здоров, Альфонсе! — сміючись, крикнув дід Кадюс. — Куди це ти налагодився такого гарного ранку?

— О, Альфонсе! Ми дуже раді тебе бачити! — озвався мосьє Пастурель. — Завтра зранку я завітаю до мерії — складемо угоду ще на двадцять років! Бо нам тут дуже подобається.

Урядовці, бачилося, не мали ніякого наміру оглядати селище.

— Ви що, не при собі? — мовили вони до ошелешеного помічника мера. — Ви хочете виселити цих людей та розвалити оці новенькі будиночки? Та тут ще й дітей повно… За кого ви нас маєте? За кровожерних акул? Це найгарніше селище на все узбережжя. Чого ж ви морочите нам голову? Доведеться повідомити про все префекта — вашу роботу перевірить комісія. На все добре!

Вони посідали в авто — і вмить за ними й слід прочах. А мосьє Аморетті й двоє охоронців порядку стояли, мов скам'янівши, перед селищем.

Зрештою помічник мера отямився й напав на поліцейських:

— Ну й телепні, ну й лежні! Невже ви не спромоглися стати їм на заваді — загородити дорогу абощо?

— Хіба ж ми можемо розірватися! — обізвався Кюк. — До того ж ще вчора домочків не було. Їх зведено за ніч! Ви ж такий розумаха, що куди нам до вас, — і то не догледіли…

— Йолопи! Опудала!

І всі троє, лаючись на всю губу, поплентались до містечка, а вслід лунав глумливий сміх могікан та дітлахів. Звинувачуючи один одного, вони завернули на набережну, а тоді — на вулицю Ромпі-Кюу. Мадам Аморетті, зачувши під вікном гомін, подумала, що то Шарлюн з ватагою, — і, тручнувши віконниці, вихлюпнула повну миску води. Люті прокльони враз дали їй знати — цього разу вона попала, та не в того, в кого треба.

Полудень під високими пініями Іспанського Рогу. Зозулик журився, а заразом і радів: портфель з трьома замками — порожній, гроші пішли на добре діло.

— Ліквідуймо рештки й почнімо все заново! — гукнув Шарлюн, і лицарі влад закивали. — Ми тепер знаємо, як здобути мільйон за два-три дні… Навряд чи знайдеться в Порт-Біу хоч десять душ, які могли б сказати те саме!

Рештки скарбу поділено нарівно між могіканами, вкрай збентеженими цією невиданою щедрістю. Та мадмуазель Блан удалося вмовити їх узяти гроші. Дехто навіть зронив над ними сльозу.

Проте завбачливий скарбник приховав кілька банкнот — він хотів учинити бенкет «на всі сто», щоб відсвяткувати входини як подобає. В затінку, від садиби Ескофьє до обійстя Муженів, простяглися три столи, заставлені склом і порцеляною. Мадмуазель Блан принесла дюжину своїх тарілок, шість ножів і вісім келихів на шампанське.

Мадам Ескофьє, майстриня-куховарка, всього наварила й насмажила, а по такій ночі на апетит ніхто поскаржитись не міг. Веселе було це застілля — радість бурхала через вінця. І, ясна річ, розмова повсякчас точилася навколо «хрестового походу на мільйон», і лицарі по-доброму кепкували з самих себе, згадуючи про недавні спитки.