Мільйонери з порожніми кишенями

За десертом кожен осідлав свого коника. Дід Кадюс, звичайно, повідав про загибель «Невгамовного». В його устах корабель побільшав аж так, що самі його уламки мусили б захарастити геть усю затоку Порт-Біу!

Тітена вмовлено продекламувати одинадцять слів своєї другої маленької ролі. Зашарівшися по самісінькі вуха й ґречно повернувшись до дам, він сповістив про послання мессіра Ліонела Антремона. Шарлюн ствердив послання таким гучним «і-а!», що його, певно, почули аж на набережній.

Мосьє Пастурель веселився з усіма — йому вже не було чим журитися. Втім, коли підняли перший келих — за старшин цієї громади, — він зненацька вигукнув:

— Невже я так і заберу з собою в могилу свою найтяжчу турботу! Стонадцять тисяч чортів йому в печінку! Я хочу знати, хто підпалив пінійовий гай?

Нестямний сміх, який знявся по цих словах, видався ніжним леготом порівняно зі шквалом, що схопився по відповіді:

— Підпалив його Шпиндель! — вигукнув Філіп Віаль, зірвавшись на рівні ноги.

Від Філіпа притьмом зажадали пояснень. Ось що він розказав:

— Того дня, коли ви, — обернувся він до Шарлюна, — востаннє полювали оленя, — я волочився за вами, хоч ви про те й гадки не мали. Шпиндель дременув до селища, і ви намірились обложити його в пінійовому гаї. Я загубив ваш слід і повернув праворуч, на головну алею. Шпиндель стояв на перехресті й щось жував. Я глянув — і на мені шкіра отерпла: то була довга зчорніла галузка, яка скраю курилася…

— Не може бути! — вигукнув Шарлюн. — Де ж він її взяв?

— Гадаю, що на ближчій віллі незадовго перед тим пекли морського вовка по-тутешньому — себто завинувши в сухий кріп. Коли риба спеклася, вогонь погасили, а в'язку поклали на підвіконня чи десь біля порога, Шпиндель саме пробігав повз, а що цій бісовій тварині все смакує,— він пхнув писок у в'язку й хапнув найдовшу галузку. Я хотів був її забрати. Та де там — він знавіснів і погнав за мною до пінійового гаю. Небавом зайнявся підлісок, а тоді — й хатини.

— То Шпиндель мусив би тут сидіти на почесному місці! — захоплено вигукнув Шарлюн. — Аби не він — не було б нового могіканського селища! Піднімемо келиха за Шпинделя!

Мадмуазель Блан майже не втручалася до розмови, лиш усміхалась, радіючи з цих веселощів, що поєднали самітніх старих і чудових дітей, яким вона була за вчительку.

Проте до її радості долучався й смуток. Одчайдушний Шарлюн забився об заклад — і виграв, але грі вже настав кінець! Ще недавно Міке сказала: «Ніколи в житті я більше не побачу такої краси!». В цих простих словах відбився й безмежний жаль за минущою красою, і мрії дівчинки, яка переживала золоті свої літа, й жадання, щоб ці літа ніколи не минали.

— Ні! Не треба ніколи ні за чим жаліти! — мовила подумки мадмуазель Блан. — О кожній порі життя, за кожної оказії, навіть у найтяжчих спитках дзиґар часу відбиває у вірних серцях кращі години з минулого!