Маха гола

Він, що досі так зневажав «практичне» мистецтво, тобто малювання картин на продаж, і ганив за це товаришів, тепер став їх наслідувати, але з тим шалом, з яким заходжувався коло будь-якого діла. Не в одній студії знялися крики протесту проти цього невтомного конкурента, що одразу понизив ціни. Він уклав угоду терміном на рік з одним гендлярем-євреєм — із тих, що вивозили твори живопису за кордон, — зобов’язавшись малювати картини тільки для нього, за певну поштучну плату. Реновалес працював з ранку до вечора, змінював сюжети, якщо цього вимагав його повірений. «Годі малювати чочаро, тепер беріться за маврів». Потім і маври падали на ринку в ціні, і на полотнах Реновалеса з’являлися хвацькі мушкетери, що весело схрещували шпаги в дуелях, рожеві пастушки в стилі Ватто * або дами з напудреним волоссям, які під музику цитр * сідали в позолочену гондолу. Щоб освіжити асортимент, він часом малював якусь сцену в храмі, — пишну процесію людей у гаптованих ризах із золотими кадилами, — або вакханалію, відтворюючи по пам’яті, без натури, пишні округлості бурштинових тіл Тіціана. Коли каталог вичерпувався, знову входили в моду чочаро, і Реновалес заходжувався коло них. Художник мав напрочуд легку до роботи руку, малював по дві картини на тиждень. Щоб заохотити свого живописця до праці, повірений часто приходив до нього ввечері і з ентузіазмом людини, що міряє мистецтво на години й квадратні п’яді, милувався, як легко бігає по полотну пензель. Потім ділився з художником радісними новинами.

Остання з Реновалесових «Вакханалій» висить в одному шикарному нью-йоркському барі. Його «Процесія в Абруццах» прикрашає палац багатого російського вельможі. А картину, на якій перевдягнені в пастушок маркізи танцюють на вкритому фіалками лузі, придбав один франкфуртський єврей, барон і великий банкір… Гендляр радісно потирав руки і розмовляв з митцем з відтінком поблажливості. Ім’я Реновалеса стає, завдяки йому, відомим, і він не заспокоїться, поки не доб’ється для свого художника всесвітньої слави. Його колеги за кордоном уже просять у листах, щоб він надсилав їм тільки полотна «сеньйора Реновалеса», бо саме на них найбільший попит на ринку. Але Маріано, тяжко страждаючи від приниження свого таланту, грубо перебивав єврея. Усе те, що він тепер малює, — бридота. Якби мистецтво було таким, він би краще довбав каміння де-небудь на будівництві шляху.

Але його обурення проти гендлярського живопису розвіювалось, коли він бачив, як розкошує Хосефіна в їхньому будиночку, що ставав дедалі гарнішим і затишнішим, перетворювався на кубельце, гідне його кохання. У цій оселі вона почувала себе щасливою, завжди мала до своїх послуг власну карету, мала повну волю щодо вбрання та прикрас. Нічого не бракувало Реновалесовій дружині; навіть добряга Котонер був у неї на побігеньках, завжди готовий дати пораду чи виконати будь-яку її забаганку; ночував він у бідняцькому передмісті, в комірчині, що правила йому за студію, а вдень невідступно був коло молодого подружжя. Хосефіна стала господинею грошей; ніколи досі не бачила вона по стільки банкнотів разом. Коли Реновалес подавав їй жмут лір, отриманих від повіреного, вона весело вигукувала: «Гроші, грошенята!» — і бігла ховати їх з милою гримаскою ощадливої господині… щоб уже завтра дістати їх зі схованки й розтринькати з дитячою безтурботністю. Цей живопис просто чудо. Її знаменитий батько — хоч би що там казала мати — ніколи не мав стільки грошей, мандруючи світом, від котильйону до котильйону, та представляючи своїх королів.

Поки Реновалес працював у студії, Хосефіна прогулювалася бульваром Пінчо, вітаючись із свого ландо з дружинами незліченних послів, з представленими їй у якомусь салоні мандрівницями-аристократками, що були проїздом у Римі, та з цілою хмарою дипломатів, акредитованих при двох дворах: Ватикані і Квіріналі *.

Завдяки дружині, художник опинився у найвишуканішому світському товаристві. Небогу маркіза де Тарфе, незмінного міністра закордонних справ Іспанії, приймали як свою у вищому римському світі, найдипломатичнішому в Європі. У жодному з двох іспанських посольств не відбувалося банкету, де не були б присутні «славетний художник Реновалес зі своєю елегантною дружиною», а невдовзі проміння їхньої слави досягло й інших посольств, і їх стали запрошувати всюди. Мало яка ніч обходилася без балу або прийому. А що всі дипломатичні місії були тут подвійні — одні при королі Італії, другі — при Ватикані, — банкети та вечірки відбувалися ще частіше. Цей роздвоєний світ сходився докупи майже щоночі і знаходив досить розваг і втіхи в своєму колі.

Коли Реновалес, стомлений після дня роботи, приходив на смерканні додому, Хосефіна вже чекала на нього, майже вдягнена, а Котонер допомагав йому вбратись у вечірній костюм.

— А орден! — вигукувала Хосефіна, побачивши, що чоловік уже у фраці. — Як ти можеш, любий, забувати про орден? Там же всі щось чіпляють на себе, хіба не знаєш?

Котонер похапцем шукав орден — великий хрест, яким іспанський уряд нагородив Реновалеса за його картину, — і митець із широкою стрічкою через білу маніжку та блискучим хрестом на фраці виходив з дружиною, щоб згаяти вечір серед дипломатів, аристократів-мандрівників та кардинальських племінників.

Інші художники нетямилися від заздрощів, чуючи, як часто приходять до Реновалеса в студію іспанські посли, консул та дипломати, акредитовані при Ватикані. Колеги не визнавали його таланту, запевняли, що всіма цими почестями він зобов’язаний високому походженню Хосефіни. Обзивали його світським хлюстом і підлесником, твердили, що одружився він лише заради кар’єри.

Одним із тих, хто часто навідувався в студію Реновалеса, був падре Рековеро, прокуратор дуже могутнього в Іспанії чернечого ордену, такий собі посол у каптурі, що мав великий вплив при папському дворі. А коли святий отець не сидів у студії, художник був певен, що той у нього вдома, вислуховує якесь прохання Хосефіни — вона дуже пишалася дружбою із цим впливовим ченцем, веселим і вишукано елегантним під своєю грубою рясою. Реновалесова дружина завжди мала до нього справи; мадридські подруги не давали їй перепочинку зі своїми нескінченними дорученнями.

Вдова де Торреальта, як могла, сприяла славі дочки та зятя, розповідаючи всім знайомим, що її Хосефіна займає в Римі дуже високе становище. Маріаніто, казала вона, заробляє мільйони; її донька у великій дружбі із самим папою; в їхньому домі завжди повно кардиналів, а найсвятіший отець лише тому не зробив їм візиту, що нікуди, сердега, не виїздить із Ватикану. І дружина художника мало не щодня посилала до Мадрида або чотки, які полежали на гробниці святого Петра, або реліквії з римських катакомб. Раз у раз вона просила падре Рековеро дістати дозвіл на якесь одруження, ускладнене тими чи тими формальностями, не нехтувала й іншими проханнями мадридських дам, близьких подруг своєї матері. Пишні церемонії римської церкви захоплювали її своєю яскравою театральністю, і вона була дуже вдячна добродушному ченцеві за те, що той ніколи не забував про неї і завжди приберігав зручне місце. Без Хосефіни не відбувалося жодного прийому прочан у соборі святого Петра, коли серед пишних віял урочисто з’являвся на ношах сам папа. Іншим разом добрий отець таємниче повідомляв, що завтра співатиме Паллестрі, знаменитий кастрат папської капели, й іспанка схоплювалася з постелі ще й на світ не благословлялось, залишаючи чоловіка в ліжку, щоб послухати невимовно ніжний голос ченця-євнуха, чиє безбороде обличчя красувалося на вітринах крамниць поміж портретами балерин та модних тенорів.

Реновалес добродушно підсміювався з незліченних турбот та пустих розваг своєї дружини. Сердешна! Нехай собі радіє, нехай тішиться життям: заради цього він і працює. Щоправда, супроводжувати її Маріано міг лише на вечірні раути. Удень він доручав Хосефіну вірному Котонерові, який був при ній невідлучно, мов родрігон [10] , носив їй пакунки — коли вона вибиралася до крамниць, виконував обов’язки управителя дому, а інколи й кухаря.

Реновалес познайомився з ним під час свого першого перебування в Римі. Це був його найкращий друг. Старший на десять років, Котонер ставився до молодого художника як захоплений, відданий учень, і любив його як молодшого брата. Весь Рим знав Котонера, підсміювався з його картин — щоправда, малював той лише вряди-годи — і любив цього художника за доброту й послужливість, за веселу гідність, з якою він провадив своє паразитичне життя. Коли наставало літо, сеньйор Котонер — невеличкий, огрядний, лисий, трохи капловухий, чимось схожий на безтурботного й добродушного фавна — завжди знаходив притулок у замку якогось кардинала в околицях Рима. Взимку його щодня бачили на Корсо. Закутаний у свою зеленясту крилатку, рукави якої метлялися, мов кажанячі крила, він був тут дуже популярний. Починав Котонер у себе на батьківщині як пейзажист, але йому захотілося малювати людей, зрівнятися з великими майстрами, і він приїхав до Рима в супроводі єпископа своєї провінції, який вважав його титаном живопису. Відтоді так і залишився в цьому великому місті, досягши неабияких успіхів. Він знав імена й біографії всіх художників; ніхто не міг зрівнятися з ним умінням жити в Римі ощадливо, ніхто не знав так, як він, де можна купити ту чи ту річ найдешевше. Не було іспанця, якому Котонер не зробив би візиту, коли той приїздив до Рима. Діти відомих художників ставились до нього майже як до няньки, бо кожного він не раз заколисував на руках. Щороку він виступав у ролі Санчо Панси в кавалькаді Дон-Кіхота — у його житті це щоразу була велика й тріумфальна подія. Сюжет Котонерових картин був завжди однаковий: портрет папи. Він виготовляв їх у трьох різних розмірах і складав у комірчині, що була йому і за студію, і за спальню. Його друзі кардинали, яким він часто робив візити, жаліли povero signore Cotoner [11] і за кілька лір купували в нього портрети найсвятішого отця, завжди страхітливо потворні, щоб потім подарувати їх якій-небудь сільській церкві, де картина викликала щире захоплення, бо ж намальовано її в самому Римі і не ким-небудь, а художником — приятелем його превелебності.

10

Родрігон — старий слуга, що супроводжує даму.

11

Бідолашного синьйора Котонера (італ.).

Кожна така купівля була великою радістю для Котонера; він заходив у студію Реновалеса з високо піднесеною головою й удавано скромною усмішкою на устах.

— Щойно продав картину, хлопче. Папу… Отого великого… Що два метри заввишки.

І з раптовим спалахом віри у свій хист починав розмову про майбутнє. Інші жадають призів, тріумфів на виставках; його прагнення куди скромніші. Він буде цілком задоволений, коли йому пощастить угадати, хто стане папою, як помре папа нинішній, і намалювати заздалегідь десятки його портретів. Ото був би тріумф — викинути цей товар на ринок уже на другий день після конклаву! І Котонер, який чудово знав кожного з кардиналів, перебирав подумки весь священний колегіум, з упертістю азартного гравця сушив собі голову, кому ж із п’яти чи шести претендентів на святий престол пощастить домогтися тіари.

Він жив на подачки високих священнослужителів, але до релігії був байдужий — ніби спілкування з церковною верхівкою знищило у ньому всяку віру. Дідуган у білих ризах та високе панство в червоних мантіях навіювали йому пошану тільки тому, що були багаті і давали йому можливість провадити свій жалюгідний портретний промисел. Котонер боготворив лише Реновалеса. Буваючи в студіях інших художників, він вислуховував дошкульні жарти на свою адресу з незворушною посмішкою людини, яка звикла все терпіти; але нехай ніхто не сміє говорити погане про Маріано, засумніватись у його хисті. Вія вважав, що Реновалес здатен створювати тільки шедеври, і в своєму сліпому поклонінні щиро захоплювався картинами, які сходили що два-три дні з другового мольберта для єврея-повіреного.

Подеколи Хосефіна, завжди несподівано, навідувала чоловіка в студії; Реновалес малював, вона гомоніла з ним, хвалила полотна, що подобалися їй гарним сюжетом. Під час таких візитів вона любила, щоб чоловік був сам і малював з уяви, маючи перед собою лише якусь одежину, напнуту на манекен. Хосефіна відчувала огиду до живої натури, і марно переконував її Реновалес, що без цього годі обійтися. Її чоловік має досить хисту, щоб малювати гарні картини, не дивлячись на якихось брутальних селюків, а надто жінок, отих розпатланих самиць з очима, як жарини, і зубами, як у вовчиць — у тиші й самоті студії вони здавалися їй страхітливими. Реновалес сміявся. Яка ж вона дурненька! Ревнивиця! Чи ж він здатен, коли малює, думати про щось інше, окрім мистецтва!..