Маха гола

Слухаючи, як усі вихваляють синові малюнки, батько дуже тішився і червонів, наче хвалили його самого. Звідки могло взятися таке чудо? Адже всі в їхньому роду були люди прості. І коваль згідливо кивав головою, коли сільські власті казали йому, що хлопця треба вивести в люди. Він, звичайно, не знає, що тут можна зробити, але де свята правда — його Маріанільйо не створений клепати залізо, як його батько. Він може стати великою людиною, як скажімо, дон Рафаель, отой сеньйор, що малює святих у головному місті їхньої провінції і там-таки, у просторому будинку, повному всяких картин, навчає дітей малювати, а влітку відпочиває з дружиною та дітьми в їхній долині, де має власний маєток.

Той дон Рафаель був чоловік показний і дуже поважний; такий собі багатодітний святий, на якому навіть сюртук здавався рясою. Говорив він солодко, мов чернець, цідячи Слова крізь кущувату сиву бороду, яка закривала майже все його худе рожеве обличчя, У сільській церкві висіла одна його незвичайно гарна картина: пречиста діва зображена такими ніжними, такими осяйними барвами, що в молільників аж ноги підгинались від хвилювання. До того ж очі образа мали чудесну властивість дивитися на кожного, хто споглядав його, хоч би де він стояв. Справжнє чудо І Просто неймовірно, що таку божественну красу створив той самий сеньйор, який улітку щодня ходить у їхню церкву до заутрені? Один англієць хотів купити картину і пообіцяв за неї стільки золота, скільки вона заважить. Ніхто того англійця ніколи не бачив, але всі лиш саркастично посміхалися, згадуючи його пропозицію. Так вони й віддадуть картину! Нехай ті єретики хоч показяться з усіма своїми мільйонами! Пречиста й далі висітиме в їхній церкві, на заздрість усьому світові, а надто жителям сусідніх сіл.

Коли місцевий священик зробив візит донові Рафаелю, щоб поговорити про ковалевого сина, великий чоловік сказав йому, що вже знає про хист Маріано. Він бачив у селі його малюнки; хлопчина справді здібний, і шкода, що немає кому спрямувати його на добру путь. Після священика прийшов сам коваль зі своїм сином. Обидва аж затремтіли від хвилювання, коли опинились у великій коморі маєтку, де великий художник обладнав собі студію, і побачили зблизька тюбики з фарбами, палітру, пензлі та оті ніжно-блакитні картини, на яких уже проступали рожеві Щічки херувимів і осяяне екстазом обличчя матері божої.

Настав кінець літа, і коваль вирішив зробити так, як порадив йому дон Рафаель, адже добрий сеньйор сам захотів допомогти хлопчикові, щоб той не випустив з рук свого щастя. Кузня дає засоби до прожиття. Тільки й того, що тепер доведеться промахати молотом кілька зайвих років, самому годувати себе до смерті, бо ж не буде кому заступити його біля ковадла. Маріано судилося бути великою людиною, і гріх ставати йому поперек шляху, відмовлятися від допомоги доброго покровителя.

Мати, зовсім квола й недужа, гірко заплакала, немовби подорож до головного міста провінції була мандрівкою на край світу.

— Прощай, сину. Вже я тебе не побачу.

І справді, Маріано більш ніколи не побачив того безкровного обличчя з великими безвиразними очима, що тепер майже цілком стерлося з його пам’яті, обернулось на білу пляму, на якій він марно силкувався розгледіти бодай одну рисочку.

У місті почалося для нього нове життя. Тут він зрозумів, чого прагнули його руки, водячи вуглиною по білих стінах. Тихими вечорами, поки дон Рафаель сперечався з іншими сеньйорами в учительській або підписував у канцелярії папери, хлопець блукав під склепіннями стародавнього монастиря, в якому був провінційний музей, і там він уперше відкрив для себе мистецтво.

Маріано жив у домі свого покровителя і був йому за служника й за учня. Носив листи до сеньйора декана та до кількох каноніків — друзів учителя, з якими той часто прогулювався або запрошував їх до своєї студії. Не раз доводилося йому бувати в приймальнях монастирів, де він передавав крізь густі грати листи дона Рафаеля якимось білим або чорним примарам; приваблені його квітучим виглядом сільського парубійка і знаючи, що він збирається стати художником, черниці надокучали йому розпитуваннями; постійне життя за мурами тільки розпалювало їхню цікавість. Потім почали передавати йому крізь шафу-вертушку пухкі кренделі, зацукровані лимонні часточки або якісь інші вироби монастирської цукерні і на прощання напучували його тоненькими ніжними голосочками, просіяними крізь залізні грати:

— Будь добрий, Маріаніто! Учися, молися богу. Живи по-християнському, і господь допоможе тобі навчитися малювати, як дон Рафаель, — а таких художників, як він, на світі небагато.

Реновалес не міг без усміху згадувати про ту дитячу наївність, з якою він захоплювався своїм учителем, вважаючи його найгеніальнішим у світі художником!.. На уроках у школі образотворчих мистецтв він щоранку обурювався з поведінки товаришів, отих шибеників, що повиростали на вулицях. Як тільки вчитель відвертався, ці діти ремісників жбурляли одне в одного хлібною м’якушкою для стирання малюнків, глузували з дона Рафаеля, обзивали його «святенником» та «єзуїтом».

Вечори Маріано просиджував у студії, поруч з учителем. Як хвилювався він, коли дон Рафаель уперше дав йому в руки палітру і дозволив перемалювати на старе полотно маленького святого Іоанна, якого щойно закінчив на замовлення однієї релігійної громади!.. Поки хлопчик трудився з перекривленим від напруги обличчям, учитель, не відриваючись від полотна, по якому легко ковзав його божественний пензель, напучував учня на добрий розум.

Живопис має бути релігійним. Найперші в світі картини надихалися вірою в бога; життя без релігії неодмінно заводить людину в болото огидного матеріалізму та гріховних спокус. Живопис повинен бути ідеальним, відтворювати лише прекрасне. Малювати речі слід такими, якими вони мусять бути, а не такими, які вони є насправді. Треба дивитися вгору, на небо, бо лише там справжнє життя, а не тут, на землі, падолі сліз. Маріано мусить приборкати свої інстинкти, це йому радить він, його вчитель. Мусить перебороти в собі бажання малювати неприкрашену дійсність, зображувати людей, тварин і краєвиди такими, як вони постають перед його очима, у всій їхній грубій матеріальності.

Він повинен навчитися бачити все в ідеальному світлі. Багато художників були мало не святими: тому і тільки тому їм щастило надати небесної краси обличчям своїх мадонн. І бідолашний Маріано силкувався навчитись «ідеалізму», перейняти хоч крихту того блаженного й лагідного смирення, яким аж променився його вчитель.

З плином часу Маріано все детальніше знайомився з методами, якими користувався дон Рафаель, створюючи свої шедеври, що викликали вигуки захвату в його друзів-каноніків та в багатьох сеньйор-замовниць. Коли великий живописець збирався почати одну із своїх «Пречистих», що помалу заповнювали церкви та монастирі їхньої провінції, він підводився дуже рано, сповідався, причащався і лише потім приходив у студію. Завдяки цьому, він відчував приплив духовної сили та смиренного натхнення, і якщо в процесі роботи його охоплювала зневіра, він знову вдавався до цих надійних ліків.

А ще художник має берегти невинність. У п’ятдесят років дон Рафаель дав обітницю цноти. Трохи запізно, звичайно, і не можна сказати, що раніше він не знав про цей, такий певний засіб досягти високого ідеалізму в божественному живопису. Просто його дружина передчасно постаріла від численних пологів. Виснажена надокучливою вірністю та доброчесністю маестро, вона могла тепер бути йому тільки подругою, з якою вони часто молилися разом увечері, перебираючи чотки та співаючи гімни святій трійці. Було в дона Рафаеля кілька дочок, що гнітили його сумління, нагадуючи про ганебні поступки ницому матеріалізмові; але декотрі з них уже постриглися в черниці, інші теж збиралися піти тією самою дорогою, й душа Художника очищалася, ставала все ідеальнішою, в міру Того, як ці живі докази його аморальності зникали з дому й ховались по монастирях, де підтримували славу батька як геніального живописця.

Іноді, малюючи Пречисту, — а всі вони були у нього однаковісінькі, наче він штампував їх під трафарет — великий художник починав вагатись. У таких випадках він відкладав пензля і таємниче казав учневі:

— Маріаніто, завтра повідомиш «сеньйорів», щоб не приходили. У нас буде натура.

І студію закривали для священнослужителів та інших поважних друзів художника. Ступаючи карбованим солдатським кроком, приходив Родрігес, муніципальний жандарм. З-під жорстких, мов жмутики дроту, вусів стримів недопалок цигарки, рука лежала на ефесі шаблі. Його вигнали з жандармерії за жорстокість та пияцтво й, опинившись без роботи, він, невідомо яким дивом, став натурником дона Рафаеля. Благочестивий живописець, який трохи побоювався цього чолов’яги, під тиском його надокучливих прохань виклопотав для нього посаду муніципального жандарма, і Родрігес користався тепер з кожної нагоди, щоб висловити собачу відданість і вдячність маестро; він дружньо поплескував його по плечу своїм величезним ручиськом і дихав йому в обличчя тютюновим димом та горілчаним перегаром: