Маха гола

— Доне Рафаелю! Ви для мене, як батько рідний! Хай-но спробує хто зачепити вас — відчикрижу йому і оце, й оте!

У глибині душі потішений такою відданістю, містичний художник, однак, червонів і махав руками, обурюючись із грубої відвертості цього солдафона, який називав своїми іменами соромітні органи, що їх збирався відчикрижити.

Зайшовши до студії, жандарм кидав на підлогу кашкета, віддавав Маріано важку шаблюку, потім, як людина, що добре знає свої обов’язки, діставав із скрині білу вовняну туніку та синій клапоть матерії у вигляді плаща і спритним завченим рухом накидав на себе обидві одежини.

Маріано дивився на перевдягнутого жандарма зачудованим поглядом, але не бачив у всьому цьому нічого смішного. То були чудеса мистецтва; таємниці, відкриті лише таким, як він, хто має щастя жити поруч із великим маестро.

— Готово, Родрігесе? — нетерпляче запитував дон Рафаель.

Смокчучи недокурок, який уже обсмалював йому вуса, Родрігес виструнчувався під синьою лахманиною, що звисала з нього пишними складками, схрещував руки і втуплював свій звірячий погляд у стелю. Маестро потрібна була натура лише для того, щоб намалювати мантію святої діви, досконало зобразити складки небесних шат, з-під яких не проступатиме найменшого натяку на округлості людського тіла. Йому й на думку не спадало взяти за натуру жінку. Це означало б скотитися до грубого матеріалізму, уславити плоть, піддатися гріховній спокусі. Родрігеса з нього досить: художник повинен бути ідеалістом.

Натурник стояв перед живописцем, застигши в благочестивій позі; тіло його було сховане під численними складками ясно-голубої хламиди, з-під якої стриміли тупі носаки солдатських чобіт; задерши вгору потворну приплюснуту голову з густою кучмою сплутаного волосся, жандарм кахикав і пахкав цигаркою, випускаючи клуби диму, але не відривав погляду від стелі і не розмикав величезні ручиська, складені на грудях, мов для палкої молитви.

Маестро та його учень з головою поринали в роботу, в студії западала мертва тиша, і знуджений Родрігес подеколи не витримував мовчанки; спершу він гарчав щось нерозбірливе, потім із того гарчання проривалися окремі слова — і натурник у захваті починав розповідати про свої подвиги за тих героїчних часів, коли він служив у жандармерії і міг «відбити кому завгодно бебехи», а потім скласти протокол, що це на нього вчинено напад. Такі спогади збуджували «пречисту». Величезні ручиська розмикалися, тремтіли від людиновбивчої жаги. Елегантні складки мантії розмаювались, налиті кров’ю очі вже не дивились у височінь — і хрипкий голос захоплено розповідав про грандіозні побоїща, про те, як чоловіків хапали за найчутливіше місце, і вони падали на землю, корчачись від лютого болю, як розстрілювали в’язнів, посилаючись потім на спробу до втечі, а щоб надати оповіді якомога більше блиску, Родрігес гордо бив себе кулаком у груди і розцвічував свою мову слівцями та вигуками, що не лише торкалися найінтимніших людських органів, а й виставляли в соромітному вигляді найперших осіб сонму небесного.

— Родрігесе! Родрігесе! — вигукував нажаханий маестро.

— Слухаюсь, доне Рафаелю!

«Пречиста» пересувала язиком цигарку з одного кутика рота в другий, знову складала руки на грудях, виструнчувалась, аж туніка підсмикувалась угору, відкриваючи панталони з червоними торочками, і знову звертала погляд у височінь; в очах натурника палахкотів екстаз, а на губах застигала щаслива посмішка, ніби на стелі він бачив всі оті звитяжні подвиги, якими щойно похвалявся.

Маріано мучився перед своїм мольбертом. Він міг малювати лише те, що бачив перед собою, і його пензель, відтворивши на полотні ясно-голубу мантію, не знав, як узятися до голови. Марно хлопець кликав на поміч усю свою уяву. Хоч як він старався, на полотні неминуче проступала схожа на жахливу машкару пика Родрігеса.

І учень щиро захоплювався вправністю дона Рафаеля, з-під чийого пензля замість лютої мармизи жандарма з’являлася голова в осяйному німбі і бліде обличчя — по-дитячому безтурботне, гарненьке й ніжне.

Цей фокус здавався хлопцеві найдивовижнішою таємницею мистецтва. Чи ж пощастить йому досягти колись такого чародійного вміння, яким володіє вчитель?

З плином часу різниця між творчою манерою дона Рафаеля та його учня проступала дедалі помітніше. У школі навколо Маріано завжди юрмились інші учні, вихваляючи його малюнки. Для них він був визнаним авторитетом. Декотрі вчителі, вороги маестро, нарікали, що такий незаперечний талант скніє біля цього «святенника-мазія». Дон Рафаель дивом дивувався, бачачи, що витворяє Маріано поза його студією: він малював людей і краєвиди, тобто те, що перед очима, речі, які дихають вульгарністю мирської марноти.

Поважні сеньйори, друзі художника, почали визнавати на учнем певні здібності.

— Вашого рівня, доне Рафаелю, він, звичайно, не досягне ніколи, — казали вони. — Йому бракує благочестя, відчуття ідеального. Намалювати справжній образ йому не до снаги, але як світський живописець — він піде далеко.

Маестро, який любив хлопця за слухняність та моральну незіпсутість, марно намагався повернути його на путь істини. Адже досить Маріано наслідувати в усьому вчителя — і його майбутнє забезпечене. Сина дон Рафаель не має, і свою студію та славу залишить у спадок учневі. Чого ж тобі ще треба, Маріано? Ти ж на власні очі переконався, як смиренний слуга господній може збити собі пензлем достаток! Завдяки своєму ідеальному світобаченню, він, дон Рафаель, придбав собі маєток, та ще й багато земельних угідь (орендарі божественного живописця приходили до нього в студію, і прямо перед святими образами точилися нескінченні суперечки про орендну плату). Щоправда, часи нині безбожні, церква збідніла і не може платити так щедро, як у минулі сторіччя, але замовлення надходять часто, а свята діва в усій своїй небесній чистоті є справою трьох днів… Але юний Реновалес тільки болісно кривився, наче його посилали на муку:

— Не можу, маестро. Мабуть, я зовсім тупий — не вмію вигадувати. Малюю лиш те, що бачу.

І коли на уроках живої натури він побачив голі тіла, то заходився малювати їх із таким шалом, наче допався до найп’янкішого трунку. Дон Рафаель жахався, натрапляючи в закутках свого дому на ескізи, що відтворювали безсоромну наготу з усією відвертістю. Непокоїло його й інше: на малюнках учня він бачив глибину, якої сам не сягав ніколи. Помітив навіть, що шанувальники уже не так палко захоплюються його мистецтвом. Добряги каноніки, як і завжди, були в захваті від його святих дів. Але вже не один замовив свій портрет Маріано, вихваляючи вправність його руки.

Якось дон Рафаель рішуче підступив до учня.

— Ти знаєш, я люблю тебе, як сина, Маріаніто, але зі мною ти тільки марнуєш час. Я нічого не можу тебе навчити. Твоє місце не тут. Гадаю, тобі треба їхати до Мадрида. Там багато таких, як ти.

На той час мати Маріано вже померла. Батько все ще працював у кузні. Кілька дуро, що їх син заробив за портрети і привіз додому, здалися ковалеві справжнім багатством. Він просто не міг повірити, що знаходяться люди, які платять гроші за малювання. Та лист від дона Рафаеля розвіяв його сумніви. Якщо цей розумний і вчений сеньйор радить, щоб син їхав до Мадрида, значить, так треба.

— Що ж, сину, їдь у Мадрид, але поквапся заробляти гроші, бо батько вже старий і не довго зможе допомагати тобі.

І шістнадцятирічний Маріано опинився в Мадриді. Сам як палець, не маючи ні вчителя, ні порадника, окрім своєї любові до живопису, він несамовито віддався роботі. Цілими тижнями просиджував у музеї Прадо, змальовуючи голови з картин Веласкеса. І здавалося йому, що досі він жив, мов сліпий. Працював він і на горищі, яке разом з кількома товаришами винаймав за студію, а ночами писав акварелі. Ці малюнки, а також копії картин, він продавав і сяк-так зводив кінці з кінцями, бо того, що надсилав батько, на прожиття не вистачало.

І ось тепер Реновалес із сумом згадував про ті роки бідності, тяжких злиднів; про зимові ночі, коли він тремтів від холоду на своєму вбогому ліжку, про страшенно несмачні страви, що їх подавали в таверні неподалік від Королівського театру, страви, які готували невідомо з чого; про палкі суперечки в кутку якоїсь кав’ярні, під ворожими поглядами офіціантів, роздратованих тим, що гурт патлатих молодиків захопив кілька столиків, замовивши на все товариство лише три чашечки кави та кілька пляшок води…

Весела юнь легко витримувала всі ці злигодні, а зате — яке пересичення ілюзіями, який розкішний бенкет надій! Що не день — нове відкриття. Реновалес мчав неозорими степами мистецтва, мов дике лоша, бачачи, як попереду відкриваються нові й нові обрії, мчав серед бучного шуму, схожого на передчасну славу. Старі художники казали, що він — єдиний із молодих, «хто подає надії», а товариші оголосили Маріано «чудо-митцем». Охоплені шалом іконоборців, вони протиставляли його невправні картини творінням давніх визнаних майстрів, цих «жалюгідних буржуа від мистецтва» — молодь вважала за свій обов’язок виливати на їхні лисини якомога більше жовчі і в такий спосіб утверджувати переваги нової генерації живописців.