Маха гола

Реновалес заплакав: сльози полилися з його очей — щирі й гарячі, — і він відчув, що вони з Хосефіною тепер зовсім близько одне до одного, що вони майже разом і їх розділяє тільки мармурова плита і тонкий шар ґрунту. Тепер він любив її спокійною і втихомиреною любов’ю, очищеною від земної марноти. О якби він міг зараз зірвати цю біломармурову плиту! Реновалес уже не бачив кладовища; не чув ні пташиного щебету, ні шелесту гілля; мав таке відчуття, ніби його огорнуло хмарою і в густому тумані він бачить лише білу могилу, оцю мармурову плиту, під якою навіки впокоїлося кохане тіло.

Хосефіна прощала його; поставала перед ним такою, якою була в юності, якою залишилася на його малюнках і картинах. Дивилася йому в очі проникливим поглядом — як за часів їхнього кохання. Він чув її голос, що звучав так само по-дитячому дзвінко, як тоді, коли вона сміялася з усяких дрібниць у їхню щасливу пору. Це було воскресіння; небіжчиця стояла перед ним, як жива, мабуть, зіткана з невидимих випарів її життєвої есенції, які ще витали над могилою, ніби сумно прощалися зі своєю матеріальною оболонкою, перш ніж полинути в нескінченність.

Художник розпачливо плакав у тиші, рясні сльози давали йому солодке полегшення; налякані його тужними зітханнями, пташки замовкли. «Хосефіно! Хосефіно!» — ридав він, та відповідала йому тільки луна — володарка цього заставленого лункими плитами кладовища.

Скоряючись нездоланному пориву, митець переступив через обліплений мохом ланцюг, який огороджував могилу. Відчути її зовсім поруч! Подолати коротку відстань, яка розділяє їх! Насміятися над смертю поцілунком воскреслої любові, глибокої вдячності за прощення!..

Маестро упав на білу плиту й обхопив її руками, наче хотів відірвати від землі і забрати з собою. Він гарячково припав устами до того місця, під яким мало бути обличчя мертвої, і став обціловувати твердий мармур, тужливо стогнучи і б’ючись об плиту головою.

Губи відчули доторк напеченого сонцем каменю, і художника аж занудило від присмаку гарячого мармуру та пилюки. Реновалес підхопився на ноги, наче пробудився від сну, наче раптово перед ним виникло кладовище, доти невидиме. Ледь чутний трупний запах залоскотав йому ніздрі.

Він знову бачив могилу такою, як учора, і вже не плакав. Глибоке розчарування осушило сльози, хоча душа його ридала. Жахливе пробудження!.. Хосефіни тут немає — навколо нього лише небуття. Марно шукати минуле у володіннях смерті, у цій холодній землі, в надрах якої кишить хробачня і шумує, розкладаючись, матерія. А він прийшов сюди, женучись за своїми ілюзіями! На оцьому смердючому гної хотів виплекати троянди спогадів!..

Митець виразно уявив під цією важкою брилою мармуру маленький череп із глузливо ощиреними зубами, крихкі кістки, обгорнуті зотлілим лахміттям шкіри, але в душі його нічого не ворухнулося. Що йому до тих жалюгідних останків людського тіла? Хосефіни тут немає. Вона померла насправді, і якщо йому й пощастить коли-небудь із нею побачитись, то не біля її могили.

Він знову заплакав, але без сліз. Нарікав на свою гірку самотину, на те, що не може перемовитися з дружиною жодним словом. А йому ж треба сказати їй так багато!.. Коли б якась чародійна сила оживила її хоч на мить!.. Він благав би в неї прощення, кинувся б їй у ноги і каявся б у тому, що сам себе ошукав, залишаючись за життя байдужим до неї і тішачись облудними й пустими ілюзіями, а тепер ось ридає, спалюваний безумною пристрастю, безнадійно закохавшись у мертву, після того як знехтував живу. Тисячу разів присягнувся б їй у вірності цієї посмертної любові. Тільки б звірити коханій дружині свою змучену душу, а потім він би знову поклав Хосефіну на її вічне ложе і пішов заспокоєний, з чистим сумлінням.

Але це неможливо. Мовчанка між ними запала назавжди. Він приречений вічно носити своє каяття в собі, гнутись під його нестерпним тягарем. Хосефіна покинула цей світ, охоплена гнівом і розпачем; вона забула про його кохання і ніколи не знатиме, що воно знову розквітло по її смерті.

Неможливо оглянутися назад; Хосефіна не існує й уже ніколи не існуватиме. Хоч би як він страждав, хоч би як ніжно кликав її безсонними ночами, хоч би й благально дивився на її портрети, нічого цього вона не знатиме. А коли зрештою помре й він, глуха прірва між ними тільки поглибшає. Слова, які він так і не зміг їй сказати, згаснуть разом із ним, обоє вони зотліють у землі, чужісінькі одне одному, і його жахлива помилка розтягнеться на всю вічність, бо вже ніколи вони з Хосефіною не побачаться і не перемовляться, приречені розчинитися в моторошному небутті.

Митець аж закипів гнівом від усвідомлення свого безсилля, Чому доля така невблаганна? Чому так жорстоко й немилосердно глузує вона з людей: зводить їх докупи, а потім розлучає навіки — навіки! — і не дає їм змоги обмінятися бодай одним словом, бодай поглядом прощення?..

Брехня й омана завжди витають довкола людини, вони огортають її наче хмарою, коли вона простує своїм, шляхом крізь порожнечу життя. Брехня й оця могила з її епітафією; тут немає його дружини, у цій ямі лише людські останки, і ніхто не зміг би впізнати, чиї вони.

У розпачі митець підняв голову і втупився в чистий осяйний простір. Пхе, небо! Ще одна брехня, тільки й усього. Ота прозора голубінь, змережана золотими променями та примхливими візерунками білих хмарин — це всього-на-всього тонесенька плівка, ілюзія нашого зору. А за цією оманливою павутиною, що обснувала землю, розпростерлося справжнє небо, неосяжний простір, затоплений чорною непроглядною темрявою, де сяють вогненні краплі безлічі світів, ці лампади вічності, у світлі яких живуть інші рої ефемерних мислячих атомів, що теж, мабуть, тішать себе вигадками про безсмертя душі.

Усе це омана, і смерть безжально її розвіює, перехоплюючи людину на вимощеному ілюзіями шляху і скидаючи її в провалля з тією самою байдужістю, з якою він зараз чавить ногами вервечки мурашок, що сновигають у всіяній кістками траві.

Реновалес відчув, що треба звідси тікати. Чого він тут це бачив, у цьому тоскному й безлюдному куточку? Він піде й більш ніколи сюди не повернеться. Але йому схотілося вирвати тут якусь квіточку або хоча б травинку, щоб узяти із собою на спомин. Ні, Хосефіни тут, звичайно, нема, це він знає напевне; але його охопило бажання, яке відчуває кожен закоханий: мати при собі якусь дрібничку, що її торкалась кохана жінка.

У ногах могили густо росли польові квіти, але він вирвав кілька ще нерозпуклих під самим хрестом. Адже вони, можливо, дістають корінням обличчя мертвої і в цих пелюстках є щось від її очей, від її уст.

І Реновалес повернувся додому — сумний, розчарований, без жодної думки у голові й зі смертю в душі.

Але щойно митець переступив поріг своєї оселі, як кохана небіжчиця вийшла йому назустріч; він побачив її зовсім поруч, вона всміхалася йому з портретів, стояла на повен зріст на великих картинах. Реновалес відчув, як його овіяло духом спогадів — невловні пахощі минулого струміли скрізь. Там, за містом, на цвинтарному пагорбі, залишилася жалюгідна оболонка його дружини, тлінна кора. Він туди більше не піде. Навіщо? Адже Хосефіна тут, навколо нього. Те, що лишилось від неї на цьому світі, зберігається в стінах дому, як зберігається запах парфумів у розбитому флаконі… А втім, вона навіть не в домі, а в ньому самому, як оті мандрівні душі з казок, що оселяються в чужому тілі. Недарма прожили вони стільки років разом, поєднані спершу коханням, а потім — звичкою. Їхні тіла спліталися в обіймах, притуляючись одне до одного, разом провалювались у сон. Небіжчиця забрала з собою в могилу частку художникового життя, і він постійно відчував, як йому бракує цього тіла, що було поєднане з його тілом, а тепер розтануло в небутті.