Маха гола
Шрифт:
Він не впізнав Хосефіни, а тим часом це полотно — найкращий її портрет, найточніший з усіх.
Реновалес носить її в душі; напружує уяву, і вона постає перед ним як жива. Отож ніхто не знає її краще, ніж він. Інші про неї забули. А він бачить її такою… значить, такою вона й була.
IV
Одного вечора графиня де Альберка таки проникла в студію маестро.
Слуга побачив, що, як і завжди, вона під’їхала каретою, пройшла через сад, піднялася сходами і зайшла до вітальні, збуджена і рішуча. Видно було, що сьогодні вона твердо вирішила дістатися до мети. Слуга спробував шанобливо її затримати і перепинив їй шлях, не даючи звернути вбік і обминути себе. Сеньйор працює! Сеньйор сьогодні не приймає! Йому, слузі, суворо наказано нікого не впускати, нікого!..
— Ану, дайте мені пройти, чоловіче.
І такі владні нотки прозвучали в голосі цієї дами, гордовитої і розгніваної, що бідолашний служник весь затремтів і зрозумів, що сьогодні йому доведеться-таки відступити перед цим натиском пишних шлейфів та міцних парфумів. Обминаючи слугу, прекрасна сеньйора наскочила на столик, прикрашений італійською мозаїкою, і її погляд несамохіть ковзнув на дно античної вази.
Це тривало одну лише мить, але досить, щоб вона встигла помітити своїм гострим жіночим зором сині конвертики з білою закрайкою, які стриміли з купи візитних карток, помітити, що вони нерозклеєні. То он воно що!.. Її біле обличчя побіліло ще дужче, аж позеленіло, і дама рушила вперед з такою рішучістю й гнівом, що слуга не зміг її спинити і залишився в неї за спиною — розгублений, збентежений і наляканий. Ох і перепаде ж йому від хазяїна!
Почувши лункий перестук підборів по дерев’яному паркету та шарудіння шлейфів, Реновалес підступив до дверей, і саме в ту мить графиня прочинила їх і з театральною ефектністю зайшла до студії.
— Це я.
— Ви!.. Ти!..
Від несподіванки маестро промурмотів щось нерозбірливе. Ця зустріч бентежила і лякала його.
— Сідай, — холодно мовив він.
Графиня опустилася на диван, а митець залишився перед нею стояти.
Вони переглянулися, мов чужі, ніби не впізнали одне одного по кількох тижнях розлуки, які здавалися Реновалесу роками.
Він дивився на графиню холодно й байдуже, не відчуваючи до неї найменшого потягу, дивився як на незвану гостю, що її треба якнайскоріше спекатись. Він не пам’ятав, щоб коли бачив її такою: бліда, аж зелена, з перекошеним обличчям і гнівно стиснутими губами, очі палають, ніс загнувся, мало не торкаючись кінчиком верхньої губи. Вона була розлючена, та коли глянула на нього, очі її полагідніли.
Непомильний жіночий інстинкт підказав графині, що побоювання її даремні. У цьому усамітненні художник також видався їй зовсім іншим. Розпатланий, борода сплутана — отже, йому байдужісінько до свого зовнішнього вигляду. Мабуть, його цілком поглинула якась невідчепна думка, і він забув про все інше.
Її ревнощі відразу розвіялись, зникла гірка підозра, що Маріано закохався в іншу жінку — адже митці такі непостійні в своїх почуттях. Конча знала, який вигляд мають закохані, знала, що в таких випадках чоловік завжди прагне чепуритися, бути привабливим, пильно стежить за своєю зовнішністю.
Вона знову з радістю відзначила подумки, що він геть занехаяний; брудна одіж, давно немиті руки з довгими заляпаними фарбою нігтями, і ще безліч дрібних прикмет свідчили про цілковиту байдужість до своєї особи. Отже, йдеться тільки про скороминущий напад мистецького божевілля, про шалену забаганку повністю віддатися малюванню. Його очі світилися гарячковим блиском, але в них не було того, чого вона найдужче боялась.
Незважаючи на це заспокійливе відкриття, Конча вирішила заплакати; бо плакати вона наготувалась давно, і сльози вже нетерпляче тремтіли на її повіках. Отож затулила обличчя долонями і з трагічним виглядом сіла на краєчок дивана. Вона дуже нещаслива, вона так страждає. Пережила кілька жахливих тижнів. Що з ним коїться? Чому він зник — нічого не пояснивши, без жодного слова, і це тоді, коли вона відчуває, що кохає його, як ніколи, коли їй страшенно хочеться махнути на все рукою, влаштувати грандіозний скандал і перейти жити до нього, стати його подругою, його рабинею… А листи, її розпачливі листи, адже він їх навіть не розпечатував! То ж не якісь там надокучливі прохання, а листи від жінки, яка палко кохає його, яка не може склепити очей до ранку, поки не виллє на папір свою душу!.. І в голосі графині прозвучала гіркота, мало не розпач від того, що зневажено її літературний хист, що скніють у забутті всі красиві
фрази, які вона записувала після тривалих і напружених роздумів, задоволено посміхаючись… Ох, чоловіки! Які ж вони всі жорстокі, які егоїсти! Яка це дурість — кохати їх!Вона плакала й плакала, а Реновалес дивився на неї, мов на зовсім незнайому жінку. Його тільки смішило це горе, від якого її незворушне обличчя гарненької ляльки кривилося, ставало майже бридким.
Він почав вибачатися, але досить мляво, без бажання переконати, просто щоб не здатися надто жорстоким у своїй мовчанці. Він багато працює, час уже йому повернутися до колишнього життя, сповненого напруженої творчої праці. Вона забуває, що він митець, маестро з ім’ям, який має певні зобов’язання перед публікою. Він не якийсь там світський хлюст або закоханий юний паж, що можуть цілими днями сидіти біля її ніг.
— Треба бути серйозними, Кончо, — додав він повчальним тоном. — Життя — не гра. Я мушу працювати і працюю. Ось уже скільки днів не виходжу звідси.
Вона сердито схопилась на ноги, відірвала від очей руки й обпекла його гнівним поглядом. Брехня, він виходив із дому, не раз порушував своє добровільне ув’язнення, але йому навіть на думку не спало заскочити бодай на мить до неї.
— Нехай би тільки привітався й пішов собі… щоб я могла побачити тебе, Маріано. Якусь мить, більше мені не треба… Аби переконатися, що ти такий самий, що кохаєш мене, як раніше… Ти ж бо не раз виходив — тебе бачили. У мене своя поліція, і мені доповідають про все. Ти надто відома особа, щоб тебе могли не помітити… Не раз ти приходив уранці до музею Прадо. Бачили, як ти стовбичив цілими годинами, ніби схиблений, перед картиною Гойї, на якій зображено голу жінку. Ти знову згадав про свою манію, Маріано!.. А щоб навідатися до мене — про це й не подумав, не відповів на жоден мій лист. Сеньйор запишався, що його кохають, і дозволяє поклонятись собі, мов ідолу, певний, що чим брутальніше він поводитиметься, тим дужче його любитимуть… Ох, ці чоловіки! Ох, митці!..
Вона схлипувала, але в голосі її вже не чулося того гніву, яким вона кипіла в перші хвилини. Певність, що їй не треба змагатися з іншою жінкою, пом’якшувала її гордість, і графиню опанувало гірке й водночас солодке смирення жертви, яка прагне принести себе на олтар.
— Але ж сядь! — вигукнула вона, схлипуючи, і показала рукою на диван поруч себе. — Не стій отак на ногах; здається, ти не можеш дочекатися, коли я піду…
Художник. сів, але з певним острахом, уникаючи торкатися її тіла, ухиляючись від рук, які підсвідомо тяглися до нього й шукали тільки приводу, щоб схопити його. Він угадував її бажання поплакати на його плечі й усе простити йому, усміхаючись крізь сльози. Так не раз траплялося раніше, але тепер Реновалес, добре знайомий з правилами цієї гри, рішуче відсунувся. Це не повинно початися знову; минуле вже не повернеться, навіть якби він хотів. Треба сказати правду, нехай там що; покінчити з усім раз і назавжди, скинути з пліч цей тягар.
Реновалес заговорив, заникуючись і втупившись у підлогу, бо відчував, що Конча невідривно на нього дивиться, а він боявся зустрітися з нею поглядом.
Він уже давно збирався їй написати. Та все боявся, що не зуміє чітко висловити свої думки!.. Тому й відкладав листа з дня на день і радий, що вона сама до нього прийшла. Зрештою, навіть добре, що служник не посмів зачинити перед нею двері.
Вони мають поговорити, як добрі приятелі, разом подумати про майбутнє. Пора кінчати з безумствами. Вони стануть друзями, просто добрими друзями — адже колись Конча хотіла цього сама. Вона — жінка вродлива і ще зберегла чари молодості. Але час не минає безслідно, і він уже почуває себе старим; споглядає життя ніби здалеку, як споглядають з високого берега води річки.
Конча слухала Реновалеса з подивом, відмовляючись розуміти його слова. Куди це він хилить, звідки в нього така розважливість? Після кількох туманних фраз художник покаянним голосом заговорив про свого друга графа де Альберка, чоловіка, гідного пошани вже за одну його доброту. Йому й подумати совісно, що цей поважний сеньйор щиро захоплюється ним, вважає його своїм другом. Просто ганьба так нахабно дурити доброго графа у його власному домі. Йому вже несила так жити далі. Вони мають очиститись від минулого, стати лише добрими друзями. Забути, що вони були коханцями, не гніваючись одне на одного, а навпаки: плекаючи взаємну вдячність за колишнє щастя.