Маха гола
Шрифт:
Графиня де Альберка розповідала всім, що її поєднує з художником тільки дружба — і то досить холодна.
— Він божевільний, — казала графиня. — То людина пропаща. Від колишнього Реновалеса лишилася сама тінь.
Вірний у дружбі Котонер сердився, коли чув, які небилиці розповідають про славетного маестро.
— Він не п’є. Усі ці балачки про нього — брехня. Вічна легенда про знаменитостей…
Котонер мав свою думку про Маріано. Він вважав, що той прагне надолужити прогаяне в юності і бодай у зрілому віці пізнати всі таємниці того бурхливого життя, про яке стільки наслухався і в яке досі не зважувався поринути.
Котонер дивився на витівки маестро поблажливо. Нещасний!
— Ти поводишся, як отой «грішник» на відомих лубкових малюнках, — казав він другові. — Скидаєшся на людину, яка до старості
Але як вірний товариш Котонер не покинув Реновалеса напризволяще в його новому житті. Кінець кінцем здався на умовляння і переселився до нього. Зайняв з усіма своїми вбогими пожитками одну кімнату й піклувався про Реновалеса, як рідний батько. Богемник майже співчував другові. Звичайна історія. Як-то кажуть: «Хто аж надто добре починає, той може погано скінчити». Отож і Реновалес після аж надто серйозного, сповненого напруженої творчої праці життя, мов хлопчисько, кинувся у вир безпутних розваг і втішається ницими радощами, вбираючи їх у звабливі шати ілюзій.
Не раз Котонер сердито бурчав на товариша. Навіщо покликав його жити до себе?.. Він же не буває вдома цілими днями… Реновалес любив вирушати у свої мандри сам-один, а друга залишав у будинку як довіреного мажордома. Одначе старий богемник знав про товариша геть усе. Студенти Академії образотворчих мистецтв, що збирались увечері групками біля порталу свого навчального закладу, часто бачили, як художник іде вулицею Алькала, закутавшись у плащ. Його показна таємничість тільки привертала загальну увагу.
— Он пішов Реновалес. Отой, у плащі.
Усім було цікаво, чого це раптом такий славетний чоловік ходить туди-сюди тротуаром, нечутно кружляє, як голуб у небі, немовби когось очікує. Подеколи, мабуть, стомившись блукати по вулиці, він заходив до кав’ярні, і захоплені погляди проводжали його й туди, до віконних шибок припадали обличчя цікавих. Бачили, як він стомлено опускається на табурет, зажурений, розчарований, і сидить, неуважно втупившись у келих із коньякові. Нарешті маестро одним духом випивав коньяк, розплачувався і поквапно виходив із виразом людини, яка прийняла сильнодіючі ліки. Затуляв обличчя полою плаща і знову прогулювався туди-сюди, позираючи жадібними очима на всіх жінок, які проходили самотою, раптово обертався і пильно дивився навздогін якимось скособоченим підборам та заляпаній багнюкою спідниці. Трохи повагавшись, рішуче зривався з місця і швидко зникав, мало не наступаючи жінці на п’яти. Юнаки знали, кому надає перевагу великий митець: жіночкам дрібненьким, хворобливим, тендітним — обличчя усні завжди були бліді, як пелюстки зів’ялої квітки, а очі — великі й сумні.
Навколо нього стала ширитися легенда про дивне збочення. Її розповідали один одному в своїх студіях вороги маестро, і ще з більшою насолодою гомонів про витівки художника Реновалеса простолюд, який завжди вважає, що славетний чоловік не може жити, як усі, і неодмінно мусить бути примхливим, дивакуватим і розбещеним.
По всіх закладах, де торгують людським тілом, — від таємних кімнат у досить пристойних будинках, що стоять на цілком респектабельних вулицях, до вогких і смердючих кишел, які ночами викидають свій товар на вулицю Жахіть, — ходила історія про такого собі сеньйора, повсюди викликаючи гучний регіт: він з’являвся закутаний у плащ, таємничий, слідом за вбогими накрохмаленими спідницями, що метлялися й шаруділи перед ним. Майже боязко заходив у похмурий під’їзд, піднімався покрученими сходами, які, здавалося, смерділи покидьками життя; увійшовши до кімнатки, квапив жінку, щоб скоріше роздягалася, сам зривав із неї одіж, так наче страшенно квапився, наче боявся, що вмре, перш ніж задовольнить свою хіть; спочатку нещасне створіння мало не з острахом дивилося на клієнта, в чиїх очах світився хижий голод, але потім, коли він безсило падав у крісло і втуплювався в неї очима, жінка ледь стримувалася від сміху. Гість сидів нерухомо і мовчки дивився, а повія лаяла його на всі заставки, бо ж не розуміла, чого йому від неї треба. Змерзнувши і геть розлютившись, вона зрештою хапалась за свою одіж, і тоді клієнт мов пробуджувався від сну. «Ще хвилиночку, ще», — казав він. Майже завжди після такої сцени гидливо кривився, прикро розчарований у своїх сподіваннях. Іншим разом живі манекени помічали
в його очах вираз глибокого смутку, здавалося, він ось-ось заплаче. Кінець кінцем дивакуватий сеньйор закутувався в плащ і втікав; охоплений пекучим соромом, він присягався подумки більш ніколи сюди не вертатись, здолати в собі демона невситимої цікавості, що заохочував його роздягати всіх жінок, які стрічались йому на вулиці.До Котонера теж доходило відлуння цих чуток. Маріано! Маріано! Старий художник не зважувався відверто вичитувати другові за його нічні походеньки — боявся, що маестро вибухне шаленим гнівом, адже вдача в нього крута. Навертати його на путь істини треба обережно. Але найдужче старий друг картав Маріано за те, що той оточував себе тепер усяким набродом.
Почуваючи себе юним, маестро шукав товариства молоді, і Котонер згадував усіх чортів, коли по закінченні якоїсь театральної вистави бачив товариша в тій чи іншій кав’ярні серед гурту нових друзів, що всі годилися йому в діти. То були здебільшого художники-початківці: декотрі мали сякий-такий хист, інші не мали за душею нічого, крім лихого язика, але всі тішилися, що дружать із великим митцем, хизувалися, що можуть бути з ним запанібрата, сміятися з його слабостей. Святий боже! Найзухваліші з них навіть осмілювалися вважати себе рівнею маестро і зверталися до нього на «ти», вважаючи митця славетною руїною і дозволяючи собі порівнювати його картини з тими, що їх створили б вони самі, якби, мовляв, захотіли. «Мистецтво, Маріано, тепер прямує новими шляхами».
— Як тобі не соромно! — вигукував Котонер. — Ти схожий на шкільного вчителя, оточеного дітьми. Це ж принизливо, щоб така людина, як ти, спокійно терпіла нахабні вихватки отих шмаркачів!
Реновалес добродушно заперечував. Вони дуже милі, і йому з ними весело. В їхньому товаристві він почував себе молодим. Вони ходять разом у театри та мюзик-холи, знайомляться з жінками, довідуються, де можна знайти добрих натурниць. З цими хлопцями він може з’явитися де завгодно, а сам він подекуди зайти не наважився б. Серед безтурботної молоді він забував, що вже старий і негарний.
— Вони мені потрібні, — казав митець, лукаво підморгуючи. — З ними весело, і вони мені багато чого показують… Адже тут не Рим і натурниць знайти нелегко, а ці хлопці знають, де їх шукати.
І вкотре починав розводитися про свої творчі плани: про оту картину, на якій він намалює Фріну, божественно прекрасну у своїй наготі — ця думка знову не давала йому спокою; про дорогий його серцю портрет, що й далі стояв на мольберті, — художник так і не намалював там нічого, крім голови.
Реновалес не працював. Колись він не міг жити, щоб не малювати, а тепер уся його бурхлива енергія виливалася в словах, переходила в палке бажання все побачити, познайомитися з «новими сторонами життя».
Коли вряди-годи в студію приходив Сольдевілья, маестро надокучав йому дивними проханнями.
— Ти мусиш знати гарних жінок, голубе; з таким гарненьким личком, як у тебе, ти, мабуть, добре погулював… Я піду з тобою, і ти мене познайомиш…
— Схаменіться, маестро! — вражено вигукував юнак. — Адже ще й півроку не минуло, як я одружився. Я нікуди не виходжу ввечері з дому!.. Навіщо так жартувати?
Реновалес відповідав йому зневажливим поглядом. Ото вже нікчема, цей Сольдевілья! Ні юнацької безтурботності… ні веселості! Тільки й думав, що про свої строкаті жилети та високі комірці. І яке ж воно скупе та практичне! Не зміг упіймати в свої тенета дочку маестро — то одружився на дівчині з багатої родини. А який невдячний! Як від учителя вже нема чого сподіватися, то злигався з його ворогами. Реновалес зневажав свого колишнього улюбленця. Даремно він стільки для нього зробив, витерпів стільки неприємностей, щоб вивести його в люди. Це не митець.
І маестро відчував ще більший потяг до своїх нічних приятелів, до тієї веселої молоді, нешанобливої й лихої на язик. Усіх їх він вважав талановитими хлопцями.
Слава про незвичайне життя Реновалеса разом із могутнім відлунням, якого набуває кожне слово, що шкодить славетній людині, досягла і його дочки.
Міліта супила брови, насилу стримуючи сміх. Ну й дивовижна переміна! Її батько зробився гультяєм!
— Тату!.. Тату! — обурювалася дочка, суплячи брови.
Тато червонів і просив пробачення, наче пустотливий хлопчисько, який накоїв шкоди. Його збентеження ще дужче розвеселяло Міліту.