Марiя

Він знову писав вірші. Не тільки памфлети «Якова Хама» для «Свистка» на злободенні політичні теми. Ліричні вірші для себе, які нікому не показував.

Але й у ліричних віршах пробивалась та ж звичка дивитися на все критично, навіть на себе.

А втім, він відчував себе молодим, яким був насправді, і в прощальний вечір, — як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно, — що, прощаючись і стискаючи її тонкі довгі пальці, він дивився так близько на її лице, і ніяк їм обом не хотілось розлучатись і думати, що вони ніколи не побачаться. Раптом вона обняла його.

З жалю? З любові?

І те, й друге майнуло в голові, але ці думки не затримались, не могли затриматись. Вони сиділи над морем довго-довго, і вона казала, що, звичайно, так, вона буде його дружиною і вони чудово житимуть, де він захоче — у Флоренції, Неаполі, чи в Римі, чи в Мессіні, де захоче.

— Лікар Чезаре казав, що вам треба обов'язково жити в Італії, і ви будете зовсім, зовсім здорові!

— А ви поїдете зі мною в Росію? — спитав він.

— Звичайно, поїду, адже я буду вашою дружиною, — не замислюючись, відповіла вона. — Але з умовою, — додала з грайливою лукавою усмішкою, — ви знаєте, коло Неаполя щороку на честь Мадонни влаштовують свято, збираються дівчата з околишніх селищ, приходять і міські, танцюють під музику тамбуринів і кастаньєт, з квітами, вінками на голові. Це дуже веселе і поетичне свято, я була вже на ньому, і знаєте, раніше часто дівчата в шлюбному контракті ставили умову, щоб чоловіки водили їх щороку на це свято. От і я ставлю умову — привозити мене на це свято до Неаполя! Згодні?

— Згоден, згоден! — відповів Микола Олександрович, цілуючи їй руки й милуючись нею. — А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? — раптом спитав він.

— Я певна, що так. Ви йому подобаєтесь. І чому б він був проти мого щастя? Я напишу вам про все з Флоренції, ми ж завтра вранці їдемо, але це нічого! Може, й ви приїдете до нас у Флоренцію?

Вона говорила, і все здавалось таким ясним, можливим. Не хотілося думати про якісь труднощі, незвичайні обставини. Хоч раз у житті можна ж не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим?

* * *

Як добре, що саме зараз у Неаполі з'явилась Марія Олександрівна і вони так щиро потоваришували!

Вона сміялась, що він «ловець душ людських». Він її душу майже впіймав. Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа.

Стільки треба було переговорити. Вони ніяк не могли наговоритися, як давні друзі, що довго були в розлуці, й тепер усе треба розказати.

Минуло кілька місяців, як він приїхав із батьківщини, але ж вона вже два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович наче завжди був у самому центрі, у самому вирі життя Він розповідав, що робиться в столиці не лише в колі журна лістів, літераторів, а скрізь: про настрої в університеті, серед військових їй було тепло й сумно від спільних спогадів про Та раса Григоровича, якого Добролюбов і добре знав, і любив, і поважав. Вона мимоволі порівнювала ставлення Тургенева і Добролюбова до Тараса Григоровича і до всіх рідних їй українських справ. У Тургенева було багато людяної доброти, співчуття до Шевченка. Як він гаряче взяв участь у справі викупу братів і сестер Тараса Григоровича! Була цікавість до поета, до української мови, цікавість художника, майстра, а для Добролюбова Тарас Григорович був боєць-однодумець, якого ніщо не скорило, не зломило, він був навіть у деякій мірі зразком непри миренності. Тургенев не любив Куліша. Як людина, він був чужим для нього, як письменник — зовсім нецікавий, а Добролюбов розумів, яку шкоду робить Куліш своїм обмеженим націоналізмом, своїми хуторянськими настановами в молодій українській літературі, і він був для нього у ворожому таборі, як і російські ліберали. А Тарас Григорович втілював у собі ті демократичні революційні ідеї, які були вірою для Добролюбова, і його безмежна любов до України не була для цього перешкодою, навпаки, усім своїм єством Кобзар дійшов до вищого розуміння потреб не тільки свого рідного, а кожного народу: потреб єднання проти спільного лиха, а не відгородження національними перегородками.

І до всього українського у Добролюбова не було ледь зверхньої спокійної цікавості. Він розповів Марії, що познайомився з другом Шевченка — підполковником Красовським. Скільки у нього, Добролюбова, було скрізь зв'язків! Красовський надзвичайно цікава, розумна і в той же час скромна людина. Він повернувся перед тим з Італії, де їздив і на Капреру, до Гарібальді — цікаво ж було познайомитись з Гарібальді, побачити італійського героя на власні очі! Але Марія, звичайно, зрозуміла, що не тільки для того, щоб «побачити», їздив Красовський. Вона не спитала, вона взагалі мало допитувалась. Що можна, Микола Олександрович скаже.

— А зараз Красовський поїхав до вас, на Україну, — сказав Добролюбов.

«Звичайно, у «них» скрізь зв'язки», — подумала Марія. Вона згадала, як сперечалась після Лондона з Станкевичем: чи є, чи діє таємна організація? Як довідуються, як зв'язуються між собою однодумці, люди одної «соціалістичної» віри? Де у них центр — Петербург? Лондон? А чому сам Микола Олександрович не був у Лондоні?

Добролюбов про Герцена говорив без особливого пієтету, навіть трохи глузливо зазначив, що той надто багато надій покладає на реформу, вірить у милість і благородство царя Олександра, весь час звертається до нього в «Колоколе».

Марія, спалахнувши, почала доводити, яке значення має «Колокол».

— Хіба я не знаю? — знизав плечима Добролюбов. — Саме тому Герцен не має права бути прекраснодушним лібералом, як Кавелін!

— Та він же зовсім не такий, — гаряче заперечила Марія. І раптом їй спало на думку: «А може, це все конспірація? І може, незважаючи на різницю характерів, особистих уподобань, вони — Герцен і Чернишевський — домовлялись про щось головне, спільне? А це все для необхідної конспірації, щоб навіть ніхто й думки не припускав про їхній зв'язок? Напевне, напевне ж, цей зв'язок є, адже мета одна?» Ота віра, до якої її гаряче навертав Добролюбов, доводячи, що нічого доброго реформа, скасування кріпаччини в тій формі, яка відбувається, нічого не дасть народу, селянству.

— Я розумію, ступа тільки інша, а товктимуть так само, — погодилась Марія.

— Порятунок один — докорінний переворот, соціалістичний устрій. Хіба ви не згодні?

Марія не могла не погодитися з Добролюбовим.

9

Яке це було б свято — «Свято визволення», в «Orsett House», коли б його не залили варшавською кров'ю.

«Все було вбито. Все було схоже на похорон. Завтра ти одержиш «Колокол» і побачиш, якщо Бенні ще не розповів», — написав через кілька днів після радісного листа Герцен Тургеневу Різними шляхами діставали «Колокол» і в Італії, та, ще не маючи нагоди прочитати про те, що писав Герцен у «Колоколе», Добролюбов і Маруся дізнались про події у Варшаві з італійської газети «II Diritto». Газетку приніс схвильований синьйор Чезаре.

— Читайте, друзі, лист нашого Гарібальді до славного редактора «Колокола» — Герцена!

— Допоможіть нам і перекласти, тут ми мусимо зрозуміти кожне слово. Що трапилось? — сполошилася Марія. Утрьох схилились над газетою.

«Люб'язний Герцен!

Нещодавно слова «визволення селян» були сприйняті з захопленням і подивом всією Європою. Государ, який почав і здійснив цю справу, одним цим уже поставив себе серед найвеличніших благодійників людства. А тепер, — я це кажу з гіркотою, — добра справа заплямована невинною кров'ю. Тепер обов'язок тих, хто рукоплескав великому вчинку, піднести голос прокляття на тих, хто заподіяв огидне злочинство. Хай ваш журнал, справедливо оцінений у Росії, передасть слово співчуття від народу італійського нещасній і героїчній Польщі і слово подяки воїнам руським, котрі, як Попов, зламали шаблю, щоб не закривавити її кров'ю народу; передайте разом з тим крик обурення народів європейських проти винуватця ганебної різанини.

Відданий вам Д. Гарібальді».

По-різному коментували європейські газети події в Польщі — розстріл демонстрації у Варшаві російським військом 8 квітня. Причиною демонстрації було закриття польських установ. Це була демонстрація неозброєних людей, але їх зібралось надто багато, сотні жителів Варшави, робітничих передмість приєднувались до неї, і це віщувало, що народ не скорився, усвідомлює свої права, збирається на силі. Російський уряд, як завжди, не міг знайти ніяких інших засобів, як віддати наказ стріляти. Понад 100 чоловік було вбито, багато поранено.

Але ж знайшлись у війську офіцери, які відмовились стріляти в поляків!.. За це розстріляно їх...

Страшного напруженого вечора варшав'яни почули сигнал тривоги — шість вибухів з гармат. Влада вводила у місті військове становище.

— Починаються серйозні справи, — мовив Добролюбов. — Що ж відповість Герцен Гарібальді і яка буде його позиція?

— Невже Марія Каспарівна Рейхель не надішле мені сюди «Колокол»? — затурбувалась Марія. — От побачите, Миколо Олександровичу, Герцен підтримає поляків, у нього такі справедливі думки щодо Польщі, України, адже він про це не раз писав у «Колоколе»!