Марiя

— Як згоріла? — жахнулась Марія.

— Підійшла до пічки, і її полум'я охопило. Правда, загасили і, може, опіки не такі вже страшні були, а може, так написали, щоб не сердився, що не догледіли, та мала дуже налякалась і за два дні її не стало. Коли що трапляється там у них, завжди в душі себе обвинувачую. Навіть коли хлопчики погано вчаться і кепсько себе поводять.

Марія не сказала, як кожен би на її місці: «Ну, що ви, при чому тут ви?» Вона розуміла, бо відчувала так само.

— І я також... і за братика, і за сестру... І за матір також... Вона знала і завжди боліла за матір — як важко тій живеться, як тепер переїздить від родичів до родичів, як важко їй у брата Валерки, і сама мати признавалась, що найкраще було їй у Машеньки в Немирові, коли приїздила гостювати і намагалась затриматися якнайдовше. Матір зігрівала не лише любов, а та шаноба, з якою до неї ставились і Маша, і Опанас, ніколи й натяком не дорікаючи за важке Маріїне дитинство. «Цілую мамаші ручку», — отак завжди закінчували вони обоє листи. Зараз Маруся уявила, наче побачила всю велику родину Добролюбових, розкидану по провінційних небагатих родичах, сестер-дівчат на виданні, у яких вся надія на столичного брата.

...А своєї особистої, сердечної радості у нього нема... І по-жіночому, просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дівчиною!

Він наче вгадав її думки, якось ніяково усміхнувся. Він згадав сльози на очах Індегольди під час виступу падре Гаванці, її живий інтерес до всього, що діялось тут, її просте, добросердечне, властиве італійкам поводження під час подорожі до Помпеї, її радість, коли прочитала «Salve» на порозі спопелілого дому.

— Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона італійка, у нас багато спільного в духовному житті, — мовив він, але сумно додав: — Та, мабуть, мені й тут не пощастить. Я б хотів дуже, щоб ви її побачили.

— Ну, от і їдемо до Флоренції разом!

— А що, як візьму й поїду, — усміхнувся Добролюбов, — а коли вони швидше повернуться до Мессіни?

— Тоді їдьте до Мессіни, і не відкладайте, повертайтесь до Петербурга з італійською красунею, і там ми з нею познайомимося.

Вони говорили і немов вірили і в італійську красуню, і в швидку зустріч у Петербурзі, а десь там глибоко-глибоко всередині самі дивувались із цих легких припущень, ясних надій — і розлучатися було дуже-дуже сумно.

Раптом Маруся трохи не з слізьми в голосі сказала:

— Будь ласка, не лікуйтесь прованським маслом, як радить вам квартирна хазяйка, хай вона й дуже славна жінка. Робіть тільки те, що каже синьйор Чезаре!

— Слухаюсь! Надішліть свою фотокартку. Мені буде приємно дивитись, — раптом попросив Добролюбов.

— Гаразд. А ви свою. Тепер же. У Флоренцію.

11

Це потім вона згадає.

Ніч. І темна вода Canale Grande, i сплески води під веслом гондольєра.

Гондольєр стоїть ставний, високий і недбало керує гондолою. Старий гондольєр.

А в зубах у нього квітка.

Він і на них глянув недбало, на цю парочку форестьєра, — іноземців, що розмовляли незнайомою, ніколи не чуваною ним мовою.

Скільки він уже возив по цих каналах різних парочок! Які тільки красуні не сиділи в його гондолі, і які тільки сцени не відбувалися тут — і любові, і ревнощів, і радощів, і сліз!

Для них для всіх Венеція — театральна вистава, а гондола й прогулянка вночі — обов'язковий ритуал. А для нього — це звичайний буденний заробіток. Та щоб додати їм більшої насолоди, коли форестьєри не дуже пихаті і йому приємні, він крізь зуби — бо не хоче вронити квітки — мугикає пісеньку. Квітка — це його звичка. Раніше квітку кидала йому люба дівчина, а тепер, жартуючи і сміючись, — її кидає його старша внучка.

Його гондолу наздоганяє інша. Пепе — син його друга — заливається веселими модними куплетами, а старий мугикає собі, та не дає обігнати, вправно лавірує між гондолами, попід мостами, то посередині каналу, то попід самими дверима будинків, які стоять просто над каналом і до яких можна дістатися лише гондолою.

Русява синьйора, яка сидить у гондолі з своїм кавалером, — старий гондольєр не роздивлявся дуже, помітив лише під чорною мережаною косинкою русяві коси — може, вона їх також мила в воді венеціанських каналів і сушила на сонці? — венеціанські жінки запевняють, що від цього у них сонячний відблиск у волоссі, — так от оця русява синьйора хоче обов'язково проплисти повз палаццо, де мешкав лорд Байрон. Це також входить у ритуал цікавих приїжджих, і старий гондольєр кидає кілька слів про лорда Байрона, немов він сам возив його, немов у його гондолу стрибав потай уночі закутаний у плащ цей дивний Байрон. Скільки переказів не тільки про його дружбу з карбонаріями, а й про його любовні пригоди лишилось тут у Венеції і серед простого народу, бо в нього коханки були не лише знатні синьйори. Перекази про незвичайних людей і різні незвичайні події переходять з покоління в покоління разом з майстерністю водити гондоли.

Кожен старий гондольєр не гірше за спеціаліста — чічероне — розповість сотні страшних історій про Палац дожів. Місток зітхань, по якому переводили приреченого до довічного ув'язнення або до страти і з якого нещасний кидав останній погляд на Венецію, на життя. Так, з Палацом дожів з'єднана й найстрашніша в'язниця.

Вузькі кам'яні нори-камери зберігають жахливі таємниці про невинно приречених, про неймовірні втечі, про геройську смерть. Скільки існує прекрасна Венеція, стільки й точиться боротьба.

Синьйора розуміє італійську мову? Старий гондольєр усміхається їй і не втримується від спокуси дещо розповісти — таким тоном, наче коли й не він сам, то вже батько чи дід обов'язково були свідками подій, хоча ті події відбувались сотні років тому.

Марія нічим не видає подиву і не заперечує таку історичну плутанину. Може здатися, що вона всьому вірить, їй просто не хочеться порушити зачарування.

— Розбуди мене, — шепоче вона Саші. — Я не вірю, що це все я бачу в дійсності.

— Поглянь праворуч — і ти повіриш.

Гондольєр круто повертає ліворуч. Марія бачить: праворуч, у під'їзді якогось будинку — певне, це якась офіційна установа — стоїть загін австрійських солдатів tedesco з офіцером на чолі.

— От тобі дійсність казкової Венеції, улюблениці Італії

...З старим гондольєром умовились, щоб покатав і другою дня, і третього. Три дні в Венеції — це ж мить! Не можна ані краплиночки з цієї миті загубити.

Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напівзруйновані від постійної вологи колишні палаци, а тепер майже трущоби, в яких мешкала біднота. Пропливли повз єврейське гетто.

Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах, що над водою перекинуті були не лише місточки, а й мотузки з білизною. Багато помешкань стояли порожні — в них жити було вже неможливо.

— Венеція гине. її поглинає море. Що робити? Що робити? Це катастрофа! Як їй запобігти? — з притаманною італійцям експресією, схвильованим голосом, нервово ламаючи пальці, говорив чічероне, що водив групу туристів, до якої приєднались мимохідь Марія і Саша.

Чічероне бідкався з таким розпачем, що Марія шепнула з удаваним страхом Саші:

— Як ти гадаєш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще врятуємося?

— Я не знаю, чи встигнемо, — в тон їй відповів Саша, — адже ти хочеш оглянути кожну церкву і всі картинні галереї.

Звичайно, їй хотілося оглянути всі церкви і всі картини! Венеція з її творами Веронезе, Карпаччі, Тінторетто — вона ж тільки в Італії з ними зазнайомилася. Тут, у Венеції, вона найдужче відчула Тіціана.

Вже в останній день вони зайшли в Chiesa di santa Maria Gloriosa dei Frari — капуцинську церкву святої преславної Марії, і там вона зупинилась перед Марією Асунтою, тіціанівською Марією.