Матильда

— Можеш принести трохи води, поки я запалю примус, — сказала міс Гані. — Криниця за хатою. Візьми відерце. Он воно. У криниці побачиш мотузку. Причепи до неї відерце й опусти вниз, тільки дивися, сама туди не впади.

Матильда, остаточно вже збентежена, взяла відерце й вийшла з ним за хату. Над криницею нависав маленький дерев’яний дашок і ще там була корба, з якої звисала в темний бездонний отвір мотузка. Матильда витягла мотузку й начепила на гачок відерце. Тоді опустила його вниз. Почувся плюскіт, а мотузка ослабла. Матильда покрутила корбу, витягла відерце нагору і — о диво! — там була вода.

— Цього вистачить? — запитала вона, заносячи відро в хату.

— Може бути, — відповіла міс Гані. — Ти, здається, ще ніколи цього не робила?

— Ніколи, — зізналася Матильда. — Це цікаво. А як ви набираєте воду для ванни?

— Я не купаюсь у ванні, — відповіла міс Гані. — Я миюся стоячи. Беру повне відро води, грію на примусі, а тоді роздягаюся й обливаюся.

— Ви справді так робите? — здивувалася Матильда.

— Звичайно, — ствердила міс Гані. — Донедавна так купалися всі незаможні люди в Англії. Вони, до речі, навіть примуса не мали. Мусили гріти воду на печі.

— А ви, міс Гані, теж незаможна?

— Так, — зізналася міс Гані. — Я дуже бідна. Це гарний примус, правда?

З примуса з ревом шугало потужне синє полум’я, а вода в каструльці вже починала булькотіти. Міс Гані дістала з мисника чайничок для заварки й кинула туди дрібку чайного листя. Ще вийняла половину сірої хлібинки. Відрізала дві тонесенькі скибочки, взяла ножем з пластикової коробки маргарину й намастила на хліб.

«Маргарин, — подумала Матильда. — Та вона й справді бідує».

Міс Гані знайшла тацю й поставила на неї дві чашки, чайничок, півпляшки молока й тарілочку з двома скибками хліба.

— На жаль, цукру нема, — вибачилася вона. — Я його не вживаю.

— Не страшно, — заспокоїла її Матильда. Їй вистачало мудрості усвідомлювати всю делікатність ситуації, й вона дуже старалася, щоб не образити вчительку бодай словечком.

— Ходімо у вітальню, — сказала міс Гані, взяла тацю й понесла з кухні маленьким темним переходом до головної кімнати. Матильда пішла за нею, але завмерла на порозі так званої вітальні, ошелешено роздивляючись на всі боки. Кімната була малесенька, квадратна й гола, як тюремна камера. Бліде денне світло потрапляло сюди крізь єдине крихітне віконечко без фіранок. В усій кімнаті тільки й було, що два перевернуті догори дном дерев’яні ящики, що слугували стільцями, і третій ящик поміж ними замість стола. Оце й усе. Ні картин на стінах, ні килима на підлозі, тільки грубі нетесані дерев’яні дошки з великими щілинами, де збирався порох і бруд. Стеля нависала так низько, що Матильда легко могла підстрибнути й торкнутися її кінчиками пальців. Стіни були білі, хоч це, здається, й не була нормальна біла фарба. Матильда потерла стіну долонею, і шкіра стала біла від якогось порошку. Це було вапно, дешевий розчин якого використовують для побілки хлівів, стаєнь та курників.

Матильда була приголомшена. Невже тут мешкає її ошатна й елегантно вбрана шкільна вчителька? І це сюди вона вертається щодня після роботи? Просто неймовірно. З чим це все пов’язано? Щось тут не так.

Міс Гані поставила тацю на перевернутий ящик.

— Сідай, дитино, сідай, — запросила вона, — вип’ємо гарячого чаю. Пригощайся хлібом. Обидві скибочки для тебе. Я, повертаючись додому, не їм. Так наїдаюся за обідом у школі, що вистачає аж до ранку.

Матильда обережно сіла на ящик, з чемності взяла скибочку хліба з маргарином і почала їсти. Вдома вона б ласувала грінкою з маслом і полуничним варенням, та ще, мабуть, і з печивом на додачу. Але тут їй чомусь значно більше смакував звичайний хліб. Ця хатинка зберігала таємницю, велику таємницю, у цьому можна було не сумніватися, й Матильда прагнула знати, яку саме.

Міс Гані розлила чай у чашки й додала в кожну трошечки молока. Її, здавалося, анітрохи не турбувало те, що вона сидить на перевернутому ящику в абсолютно голій кімнаті, а чашку, з якої п’є чай, ставить собі прямо на коліна.

— Знаєш, — сказала вона, — я увесь час думаю про те, що ти вчинила зі склянкою. Ти володієш надзвичайною силою, ти це розумієш?

— Так, міс Гані, розумію, — відповіла Матильда, жуючи хліб з маргарином.

— Наскільки мені відомо, — вела далі міс Гані, — ще нікому в світі не вдавалося зрушити з місця якийсь предмет, не торкнувшись його, не дмухнувши на нього чи не скориставшись чиєюсь допомогою.

Матильда мовчки кивнула головою.

— Було б дуже цікаво, — сказала міс Гані, — з’ясувати, як далеко сягає ця твоя сила. Ти, мабуть, вважаєш, ніби можеш зрушити все, що завгодно, але дозволь мені в цьому засумніватися.

— Я страшенно хотіла б випробувати себе на чомусь великому, — зізналася Матильда.

— А як щодо відстані? — поцікавилася міс Гані. — Чи тобі завжди треба бути поряд з тим предметом, яким ти рухаєш?

— Та хіба я знаю, — відповіла Матильда. — Але було б цікаво з’ясувати.

— Не треба з цим поспішати, — сказала міс Гані, — краще випиймо ще по чашці чаю. І з’їж другу скибку хліба. Ти ж, мабуть, голодна.

Матильда взяла другу скибочку й поволі почала їсти. Маргарин був не такий уже й поганий. Вона б, мабуть, і не відчула ніякої різниці, якби не знала.

— Міс Гані, — несподівано запитала вона, — а вам дуже мало платять у школі?

Міс Гані гостро зиркнула на неї.

— Не так і мало, — відповіла вона. — Я отримую не менше за інших.

— Але грошей, мабуть, аж ніяк не вистачає, якщо ви живете в такій жахливій бідності, — припустила Матильда. — Невже усі вчителі так живуть — без жодних меблів, без плити на кухні і без ванної?

— Ні, не так, — доволі стримано заперечила міс Гані. — Я, можна сказати, виняток серед них.

— Вам, мабуть, подобається жити просто, — не вгавала Матильда. — Так набагато легше прибирати в хаті, бо не треба натирати меблі чи щодня стирати порох з різних ідіотських серветочок та всяких дрібничок. А ще мені здається, що як не мати холодильника, то не треба накуповувати нездорових продуктів, таких як яйця, майонез чи морозиво, щоб заповнити той холодильник. Не треба тоді гаяти стільки часу на покупки.

Цієї миті Матильда помітила, що обличчя міс Гані набрало суворого й дивного виразу. Усе її тіло ніби заціпеніло. Вона втягла голову в плечі, міцно стулила губи й сиділа так, стискаючи в руках чашку з чаєм і втупившись у неї, наче шукаючи відповіді на ці не такі вже й безневинні запитання.

Запала довга й доволі ніякова мовчанка. За якісь тридцять секунд атмосфера в крихітній кімнатці цілковито змінилася й просякла ніяковістю й таємничістю. Матильда почала перепрошувати:

— Мені так прикро за всі ці запитання, міс Гані. Це зовсім не моя справа.

На цих словах міс Гані мовби прокинулася. Її плечі здригнулись і вона обережненько поставила чашку на тацю.

— Чому ж? — вимовила вона. — Врешті-решт ти мусила це запитати. Ти дуже розумна й не могла цього не помітити. Можливо, я й сама хотіла, щоб ти запитала. Можливо, тому я тебе сюди й запросила. Між іншим, ти перша, хто прийшла в цю хатинку, відколи я тут поселилася два роки тому.

Матильда нічого не казала. Вона відчувала, як у кімнаті наростає і наростає напруга.