Матильда

— Дівчинко, ти така не по літах розумна, — вела далі міс Гані, — що просто диво. У тебе дитяча зовнішність, але насправді ти аж ніяк не дитина, бо маєш цілком дорослий розум. Мабуть, можна сказати, що ти — доросла дитина.

Матильда й далі мовчала. Вона чекала, чим це все закінчиться.

— Досі, — провадила міс Гані, — я не мала змоги поділитися з кимось своїми проблемами. Не могла побороти ніяковість, та й відваги мені на це не вистачило б. У мене ще замолоду відібрали сміливість. Та оце зараз мені раптом захотілося все комусь розповісти. Я розумію, що ти просто маленька дівчинка, однак ти наділена якимись чарами. Я це бачила на власні очі.

Матильда вся насторожилася. Голос учительки явно благав про допомогу. Напевно. Безсумнівно.

Голос зазвучав знову.

— Випий ще чаю, — запропонував він. — Там, здається, лишилася крапелька.

Матильда кивнула.

Міс Гані знову розлила чай у чашки й додала молока. Знову охопила свою чашку руками й сиділа так, попиваючи.

Запала довга тиша, а тоді вчителька сказала:

— Можна, я щось розповім?

— Аякже, — озвалася Матильда.

— Мені двадцять три роки, — почала міс Гані, — і коли я народилася, мій батько працював у цьому селі лікарем. Ми мешкали в гарному старому будинку, доволі великому, з червоної цегли. Він стоїть у затишному лісі за пагорбами. Навряд чи ти про нього знаєш.

Матильда мовчала.

— У ньому я народилася, — сказала міс Гані. — А потім сталася перша трагедія. Мама померла, коли мені було два роки. Батько-лікар увесь час був на роботі, тож мусив когось знайти, щоб доглядати за будинком і за мною. І запросив мешкати з нами мамину незаміжню сестру, мою тітку. Вона погодилася й переїхала до нас.

Матильда уважно слухала.

— А скільки було років цій тітці, коли вона переїхала? — поцікавилася вона.

— Не дуже багато, — відповіла міс Гані. — Десь біля тридцяти. Але я зненавиділа її з самого початку. Я страшенно тужила за мамою. А тітка не була доброю людиною. Тато про це не знав, бо майже не бував удома, а коли з’являвся, то тітка поводилася геть інакше.

Міс Гані зупинилася й відсьорбнула чаю.

— Не знаю, чому я все це тобі розповідаю, — сказала зніяковіло.

— Продовжуйте, — попросила Матильда. — Будь ласка.

— А тоді, — сказала міс Гані, — сталася друга трагедія. Як мені було п’ять років, несподівано помер батько. Оце сьогодні був живий, а назавтра його не стало. І от я залишилася з тіткою. Вона стала моїм законним опікуном. Мала на мене всі батьківські права. І так вийшло, що вона фактично заволоділа будинком.

— А як помер ваш батько? — запитала Матильда.

— Цікаво, що ти про це питаєш, — сказала міс Гані. — Я тоді була дуже мала і такі запитання в мене не виникали, але згодом я з’ясувала, що його смерть оточена великою таємницею.

— Невже ніхто не знав, як він помер? — здивувалася Матильда.

— Ну, не зовсім, — завагалася міс Гані. — Розумієш, ніхто не міг повірити, що він міг таке зробити. Він був такий нормальний і розсудливий чоловік.

— Зробити що? — перепитала Матильда.

— Вбити себе.

Матильда аж заціпеніла.

— Це правда? — зойкнула вона.

— Такий це мало вигляд, — сказала міс Гані. — Але хто знає?

Вона знизала плечима, відвернулася й задивилась у віконце.

— Я знаю, про що ви думаєте, — припустила Матильда. — Що його вбила тітка і обставила все так, ніби він сам це зробив.

— Нічого я не думаю, — заперечила міс Гані. — Ніколи не можна такого думати, не маючи доказів.

У кімнатці стало тихо. Матильда помітила, як пальці, що стискали чашку, легенько затремтіли.

— Що було потім? — запитала вона. — Що було, коли ви залишилися самі з тіткою? Вона не була з вами добра?

— Добра? — перепитала міс Гані. — Та вона була злим демоном. Щойно не стало мого батька, як вона запровадила жахливий терор. Моє життя перетворилося на пекло.

— А що вона вам робила? — запитала Матильда.

— Не хочу про це й говорити, — зітхнула міс Гані. — Це просто жахливо. Я так її боялася, що мною колотило, коли вона тільки заходила. Зрозумій, що я не мала такого сильного характеру, як ти. Була завжди сором’язлива й боязка.

— А ви не мали інших родичів? — поцікавилася Матильда. — Дядьків, тіток чи бабусь, які б вас провідували?

— Принаймні я про них не знала, — відповіла міс Гані. — Мабуть, вони всі повмирали чи виїхали до Австралії. Я й досі нічого про них не знаю.

— То ви так і жили в тому будинку самі з тіткою, — сказала Матильда. — Але ж потім, мабуть, пішли до школи.

— Звичайно, — підтвердила міс Гані. — Я пішла до тієї самої школи, де й ти зараз навчаєшся. Але жила вдома.

Міс Гані помовчала, втупившись у порожню чайну чашку.

— Я намагаюся пояснити, — сказала вона врешті, — що минали роки, і мене вже так залякала й принизила ця тітка-потвора, що варто було їй щось мені наказати, як я негайно підкорялася, навіть не роздумуючи. Таке буває, знаєш. А коли мені виповнилося десять років, я вже була справжньою її рабинею. Виконувала геть усю домашню роботу. Застеляла їй ліжко. Прала й прасувала для неї. Готувала їжу. Навчилася робити все.

— Невже ви нікому не могли пожалітися? — здивувалася Матильда.

— Кому? — відповіла запитанням міс Гані. — Крім того, я була така залякана — яке там жалітися! Кажу ж тобі, що стала її рабинею.

— Вона вас била?

— Не треба вдаватися в деталі, — пробурмотіла міс Гані.

— Це просто жахливо, — обурилася Матильда. — Мабуть, ви безперервно плакали?

— Тільки тоді, як лишалася на самоті, — зізналася міс Гані. — Не могла ж я плакати в неї на очах. Але жила я в постійному страху.

— Що було, коли ви закінчили школу? — запитала Матильда.

— Я була здібна учениця, — відповіла міс Гані. — Могла б легко вступити в університет. Але про це не було й мови.

— Чому, міс Гані?

— Бо я була потрібна вдома, щоб виконувати всю роботу.

— То як же ви тоді стали вчителькою? — здивувалась Матильда.

— У місті Редінґу є вчительський коледж, — пояснила міс Гані. — Звідси всього сорок хвилин автобусом. Тітка дозволила туди вступити за умови, що я щодня вертатимусь додому, щоб усе випрати, випрасувати, прибрати в домі й приготувати вечерю.

— А скільки вам було років? — поцікавилася Матильда.

— Коли я вступила в коледж, було вісімнадцять, — відповіла міс Гані.