Матильда

— Ви ж могли просто зібрати речі й піти, — припустила Матильда.

— Не раніше, ніж знайшла б собі роботу, — заперечила міс Гані. — І не забувай, що тітка мала на мене такий величезний вплив, що я не посміла б так учинити. Ти не уявляєш, яке це відчуття, коли тебе цілком контролює надзвичайно сильна особистість. Стаєш наче драглі. Отак-то. Оце така сумна історія мого життя. Я вже виговорилася.

— Не зупиняйтеся, будь ласка, — попросила Матильда. — Ви ще не закінчили. Як ви зуміли врешті-решт від неї піти й оселитися в цій дивній хатинці?

— О, то було не абищо, — гордо промовила міс Гані. — Я цим пишалася.

— Розкажіть, — наполягала Матильда.

— Коли я влаштувалася вчителькою, — пояснила міс Гані, — тітка заявила, ніби я заборгувала їй величезну суму грошей. Я запитала, за що. А вона відповіла: «За те, що я тебе всі ці роки годувала й купувала одяг та взуття!» Вона сказала, що йдеться про тисячі, тому наступні десять років я повинна віддавати їй у рахунок боргу всю свою зарплатню. «Я щотижня даватиму тобі по фунту на кишенькові витрати, — сказала вона. — Але більше ти нічого не одержиш». Вона навіть домовилася з дирекцією школи, щоб мою зарплату переказували безпосередньо на її банківський рахунок. Примусила мене підписати відповідний документ.

— Не треба було цього робити, — втрутилася Матильда. — Зарплатня — то була єдина нагода здобути свободу.

— Та я розумію, — погодилася міс Гані. — Але я на той час усе свідоме життя пробула її рабинею, й мені не вистачило відваги чи зухвалості їй заперечити. Вона мене й далі жахала. Могла наробити мені великої шкоди.

— А як вам пощастило її позбутися? — запитала Матильда.

— О! — чи не вперше всміхнулася міс Гані, — це сталося два роки тому. То була моя найбільша перемога.

— Розкажіть, будь ласка, — попросила Матильда.

— Я звикла ранесенько вставати й прогулюватися, поки тітка ще спить, — почала міс Гані. — І якось я натрапила на цю хатинку. Вона була порожня. Я довідалася про її власника. То був селянин, фермер. Я пішла до нього. Селяни теж ранесенько встають. Він саме доїв корів. Я запитала, чи не могла б наймати в нього цю хатинку.

«Та ви не зможете там жити! — вигукнув він. — Там немає вигод, немає води, немає нічого!».

«Але я хочу там жити! — наполягала я. — Я за натурою романтик. Я закохалася в цю хатку. Здайте її мені в оренду».

«Та ви збожеволіли, — здивувався він. — Але якщо вам так хочеться, то що ж. Орендна плата складатиме десять пенсів на тиждень».

«Я вам плачу на місяць уперед, — сказала я, даючи йому 40 пенсів. — І дуже-дуже вам дякую!».

— Чудово! — вигукнула Матильда. — То ви несподівано одержали власне житло! А як ви набралися відваги, щоб розказати про це тітці?

— Було нелегко, — відповіла міс Гані. — Але я зібрала всю волю в кулак. Якось увечері, приготувавши їй вечерю, я піднялася нагору, спакувала всі свої мізерні пожитки в картонну коробку, а тоді зійшла вниз і повідомила, що йду.

«Я найняла житло», — сказала я.

Тітка просто вибухнула. «Найняла житло! — закричала вона. — Як ти могла його найняти, якщо одержуєш усього один фунт на тиждень?»

«Змогла», відповіла я.

«А за що ти купуватимеш собі харчі?»

«Мені вистачить», — пробурмотіла я й вибігла.

— Ой, яка ви молодчинка! — зраділа Матильда. — То ви нарешті стали вільні!

— Нарешті стала вільна, — погодилася міс Гані. — Не можу передати словами, як це прекрасно.

— І ви зуміли тут прожити аж два роки, отримуючи всього один фунт на тиждень? — поцікавилась Матильда.

— Та от зуміла, — підтвердила міс Гані. — Я плачу десять пенсів за оренду, а решти мені якраз вистачає, щоб купити гасу для примуса й лампи, а також трошки молока, хліба й маргарину. Більше мені нічого не треба. Я ж тобі казала, що добре наїдаюся за обідом у школі.

Матильда витріщилася на неї. Як же сміливо вчинила міс Гані. Вона виросла в Матильдиних очах на справжню героїню.

— Але ж узимку тут, мабуть, страшенно холодно?

— Я ж маю примус, — відповіла міс Гані. — Ти б здивувалася, як затишно мені тут буває.

— А ви маєте ліжко, міс Гані?

— Не зовсім, — знову всміхнулася міс Гані. — Але ж кажуть, що дуже корисно для здоров’я спати на твердій поверхні.

Матильда абсолютно чітко уявила собі усю цю ситуацію. Міс Гані потрібна поміч. Вона просто не може так існувати невідомо скільки.

— Вам було б набагато вигідніше, міс Гані, — сказала дівчинка, — покинути роботу й отримувати допомогу з безробіття.

— Я ніколи б так не зробила, — заперечила міс Гані. — Я люблю вчителювати.

— А ця жахлива тітка, — спитала Матильда, — мабуть, і досі живе у вашому чудовому старому будинку?

— Ще й як живе, — підтвердила міс Гані. — Їй же всього п’ятдесят років. Вона ще довго там житиме.

— А ви гадаєте, що ваш батько і справді хотів, щоб вона назавжди привласнила його будинок?

— Я абсолютно впевнена, що він би цього не хотів, — відповіла міс Гані. — Батьки нерідко наділяють опікунів правом жити певний час у будинку, але сам будинок майже завжди записують на дитину. А коли дитина стає доросла, то здобуває право власності на будинок.

— Отже, будинок має належати вам? — перепитала Матильда.

— Батьків заповіт так і не знайшли, — сказала міс Гані. — Таке враження, що хтось його знищив.

— Не важко вгадати, хто, — сказала Матильда.

— Не важко, — погодилась міс Гані.

— Але ж якщо немає заповіту, міс Гані, то цей будинок автоматично стає вашою власністю. Бо ви — найближча рідня.

— Я знаю, — погодилася міс Гані. — Але тітка пред’явила якийсь документ, нібито підписаний батьком, де стверджується, що він залишає будинок своячці в подяку за її турботу й догляд за мною. Я впевнена, що це підробка. Але ніхто не може цього довести.

— А ви спробуйте самі, — порадила Матильда. — Найміть доброго адвоката й поборіться за своє!

— Я не маю для цього грошей, — зітхнула міс Гані. — А ще не забувай, що тітку вважають у нашій громаді вельми шанованою особою. Вона дуже впливова.

— А хто вона? — запитала Матильда.

Міс Гані на мить завагалася. А тоді тихо сказала:

— Пані Транчбул.

— Пані Транчбул?! — вигукнула Матильда, підскочивши ледь не на півметра над підлогою. — Ви хочете сказати, що це вона ваша тітка? Вас виховала вона?