Матильда
Шрифт:
Уранці, якраз перед тим, як батько мав вирушати у свій паскудний гараж зі старими машинами, Матильда прослизнула в гардероб і взяла там капелюха, якого він щодня надівав на роботу.
Їй довелося ставати навшпиньки та ще й простягати вгору ціпка, щоб підчепити капелюх з гачка — і все одно їй ледве вдалося це зробити. Капелюх мав форму плаского пирога з сойчиним пером за стрічкою, і містер Вормвуд дуже ним пишався. Він вважав, що в капелюсі має вигляд
Матильда, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — тонесенький тюбик з суперклеєм, старанно витисла цівочку клею довкола внутрішнього краю капелюха. Тоді обережно почепила ціпком капелюха назад на гачок. Вона ретельно вирахувала час здійснення цієї операції і завершила її саме тоді, як батько вставав з-за стола після сніданку.
Містер Вормвуд нічого не помітив, надіваючи капелюха, та коли він прибув у гараж, то не зміг його зняти. Суперклей — це дуже потужна речовина, така потужна, що якби дуже сильно смикнути капелюха, то запросто можна було б здерти собі шкіру. Містер Вормвуд не хотів опинитися без скальпа, тож мусив цілісінький день ходити в капелюсі, навіть тоді, як підсипав тирсу в коробки передач та збивав електродрилем кілометраж машин. Рятуючи свою репутацію, він напустив на себе невимушеного вигляду, сподіваючись, що його працівники подумають, ніби він зумисне не знімає цілий день капелюха, виставляючи його напоказ, як це роблять ґанґстери в кіно.
Повернувшись того вечора додому, він так і не зміг зняти капелюха.
— Не роби з себе дурника, — сказала йому дружина. — Іди сюди. Зараз я зніму.
Вона різко шарпонула капелюха. Містер Вормвуд так зарепетував, що аж задзеленчали шибки у вікнах.
— Ой-й-й! — верещав він. — Що ти робиш! Перестань! Ти мені здереш половину шкіри з лоба!
Матильда, вмостившись у звичному кріслі, з-за книжки з певною цікавістю поглядала на це видовище.
— Що сталося, татку? — запитала вона. — У тебе голова несподівано розбухла чи що?
Батько підозріливо зиркнув на дочку, але нічого не сказав. Та й як він міг? Місіс Вормвуд йому повідомила:
— Це явно суперклей. Стовідсотково. Знатимеш тепер, як бавитися з тим паскудством. Хотів, мабуть, запхнути в капелюх ще одне перо?
— Та не чіпав я тієї гидоти! — залементував містер Вормвуд. Він озирнувся й ще раз глянув на Матильду, котра дивилася на нього великими й безневинними карими очима.
Місіс Вормвуд сказала чоловікові:
— Треба було читати, що написано на тюбику, перш ніж братися за такі небезпечні речі. Завжди читай інструкції на етикетці.
— Та що ти мелеш, дурна відьмо? — закричав містер Вормвуд, хапаючись за криси капелюха, щоб більше ніхто не спробував його здерти. — Чи ти думаєш, що я такий дурний, що зумисне приклеїв цю штуку собі до голови?
Матильда сказала:
— На нашій вулиці є хлопець, який не знав, що має на пальці крапельку суперклею, і запхав пальця в ніс.
Містер Вормвуд аж підскочив.
— І що з ним сталося? — бризнув він слиною.
— Палець застряг у носі, — пояснила Матильда, — і він ходив так цілий тиждень. Люди йому казали: «Та не колупайся ти в носі», але він нічого не міг удіяти. Вигляд мав ідіотський.
— Так йому й треба, — буркнула місіс Вормвуд. — Ото не треба було пхати в носа пальця. Огидна звичка. Якби всі діти мали на пальцях суперклей,
то миттю перестали б це робити.Матильда сказала:
— Дорослі теж так роблять, мамусю. Я бачила вчора на кухні, як ти сама це робила.
— Ти краще помовч, — буркнула місіс Вормвуд і зашарілася.
Містер Вормвуд не скидав капелюха за вечерею перед телевізором. Схожий був на посміховище і не зронив ні слова.
Коли лягав спати, спробував ще раз стягти капелюха, і жінка теж зробила спробу, але той не піддавався.
— А як мені митися в душі? — заскиглив він.
— Обійдешся без душу, — втішила дружина.
А згодом, дивлячись на свого худющого низенького чоловіка, що тинявся по спальні в смугастій піжамі й капелюсі на голові, вона подумала:
«Який же безглуздий у нього вигляд! Хіба про такого чоловіка може мріяти жінка?».
Найважче, як виявив містер Вормвуд, було спати не знімаючи капелюха. Ніяк не вдавалося зручно вмоститися на подушці.
— Та годі вже вовтузитись, — не витримала дружина, коли минула майже година, а він усе ще крутився. — Маю надію, що до ранку капелюх відклеїться й легко зіслизне.
Та на ранок капелюх не відклеївся й не зіслизнув. Отож місіс Вормвуд узяла ножиці й відрізала ту штуку з чоловікової голови, смужка за смужкою, спочатку верхівку, а потім і криси. Там, де до волосся з боків і на потилиці приклеїлася внутрішня стрічка капелюха, вона мусила обрізати волосся до самої шкіри, тож тепер у нього навколо голови біліла смужка лисини, наче в ченця. А спереду, де стрічка прилипла просто до лоба, залишились безліч рудих шкіряних цяточок, які нічим не змивалися.
За сніданком Матильда сказала:
— Татку, ти мусиш якось забрати ці цяточки з чола. Бо таке враження, ніби по тобі повзають малесенькі руді комашки. Люди ще подумають, що в тебе завелися воші.
— Цить! — гаркнув батько. — Заткни свою гидку пельку!
Треба сказати, що це видовисько завдало дівчинці неабиякої втіхи. Та, звісно, не варто було плекати надію, що цей урок запам’ятається батькові назавжди.
Ледь чи не тиждень після пригоди з суперклеєм у родині Вормвудів панував відносний спокій. Ця подія помітно вразила містера Вормвуда, і на якийсь час він, здається, втратив смак до хвастощів і зухвальства.
Та зненацька йому знову щось стрельнуло в голову. Можливо, того дня в гаражі погано пішли справи, й він мало продав напіврозвалених вживаних автомашин. Багато що може роздратувати чоловіка, який вертається увечері з роботи додому.
Коли містер Вормвуд повернувся того вечора з гаража, його обличчя було темне, як грозова хмара, і хтось явно мав невдовзі потрапити йому під гарячу руку. Дружина миттю впізнала ці прикмети й накивала п’ятами. Він тоді потупотів до вітальні. Матильда саме сиділа там, підібгавши ноги, у кріслі в куточку, цілком занурена в книжку. Містер Вормвуд увімкнув телевізор. Засвітився екран. Загримотіла якась передача. Містер Вормвуд люто зиркнув на Матильду. Та не поворухнулась. Якимось чином дівчинка навчилася не чути жахливого галасу, що лунав з дурного ящика. Вона й далі собі читала, і це чомусь розлютило батька. Можливо, його гнів посилювався тим, що вона на його очах отримувала насолоду від чогось, йому недоступного.
— Ти що, ніколи не перестаєш читати? — гаркнув він їй.
— Ой, татку, добрий вечір, — привітно озвалася дочка. — Гарно минув день?
— Що це за сміття? — вихопив він книжку з її рук.
— Це не сміття, татку, а гарна книжка. Називається «Червоний коник». Написав Джон Стейнбек, американський письменник. Може, почитаєш? Тобі сподобається.
— Паскудство, — огризнувся містер Вормвуд. — Якщо американський, то точно паскудство. Вони тільки про паскудство й пишуть.