Матильда

— Та ні, татку, це чудова книжка, чесне слово. Це про...

— Мені не цікаво, про що вона, — урвав дочку містер Вормвуд. — З мене вже й так досить твого читання. Візьмися за щось корисне. — І він зненацька почав видирати з книжки цілими жмутками сторінки, шпурляючи їх у кошик для сміття.

Матильда застигла з жаху. Батько й далі лютував. Можна було не сумніватися, що цей чолов’яга відчував якусь заздрість. «Як вона сміє, — начебто хотів він сказати, видираючи сторінку за сторінкою, — як вона сміє втішатися читанням книжок, коли мені це недоступно? Як вона сміє?»

— Це книжка з бібліотеки! — закричала Матильда. — Вона не моя! Я мушу повернути її пані Фелпс!

— Купиш собі іншу, — гаркнув батько, й далі видираючи сторінки. — Почнеш заощаджувати кишенькові гроші, поки не нашкребеш їх доволі, щоб купити нову книжку своїй дорогоцінній пані Фелпс!

Він жбурнув у кошик віддерту палітурку й потупав з кімнати, а телевізор і далі гримів.

Більшість дітей на Матильдиному місці вибухнули б морем сліз. Вона цього не зробила. Сиділа дуже спокійна, бліда й задумана. Ніби знала, що ні плач, ні нарікання нікому ще не допомогли. Єдина розсудлива дія, коли на вас напали, це, як колись казав Наполеон, контратака. Навдивовижу розвинений Матильдин мозок уже розробляв наступний варіант відповідної кари для нестерпного батька. Задум, який починав народжуватися в її голові, залежав, однак, від того, чи справді Фредів папуга був такий балакучий, як хвалився Фред.

Фред — це Матильдин друг, шестирічний хлопчик, що мешкав одразу за рогом і цілими днями розповідав, якого чудового балакучого папугу подарував йому батько.

Отож на другий день, щойно місіс Вормвуд поїхала на чергову гру в бінґо, Матильда пішла до Фреда додому, щоб усе вивідати. Вона постукала в двері й запитала, чи не був би він ласкавий показати їй знаменитого птаха. Фред зрадів і повів її у свою кімнату, де у високій клітці сидів прекрасний блакитно-жовтий папуга.

— Ось він, — сказав Фред. — Звуть Чопер.

— Зроби, щоб він заговорив, — попросила Матильда.

— Це не можна зробити, — заперечив Фред. — Треба набратися терпіння. Він заговорить, коли матиме настрій.

Вони почали чекати. Раптом папуга сказав:

— Алло, алло, алло.

Точнісінько як людина. Матильда вигукнула:

— Неймовірно! А що він ще може сказати?

— Тррусони моїми кістками! — вимовив папуга, чудово підробивши голос якоїсь примари. — Тррусони кістками!

— Він завжди це каже, — пояснив Фред.

— А що він ще вміє казати? — запитала Матильда.

— Та більше нічого особливого, — відповів Фред. — Але ж і це просто диво, скажи?

— Неймовірно, — погодилася Матильда. — Позичиш його мені на одну-єдину ніч?

— Ні, — заперечив Фред. — Ясно, що ні.

— Я тобі за це віддам усі свої кишенькові гроші за наступний тиждень, — запропонувала Матильда.

Це вже була інша річ. Фред секунди дві поміркував.

— Ну гаразд, — погодився він, — якщо обіцяєш завтра повернути.

Матильда ледве дошкандибала до свого порожнього будинку, тримаючи обома руками височенну клітку. В їдальні був великий камін, і вона почала запихати клітку в димар, щоб її не було видно. Це було нелегко, та врешті-решт дівчинка з цим упоралася.

— Алло, алло, алло! — гукнув їй птах. — Алло, алло!

— Заткнися, телепню! — відповіла Матильда й пішла змивати з рук сажу.

Увечері, коли мати, батько, брат і Матильда, як завжди, вечеряли у вітальні перед телевізором, з їдальні голосно й розбірливо долинув через увесь коридор голос:

— Алло, алло, алло!

— Гаррі! — закричала мати й зблідла. — Хтось є в домі! Я чула голос!

— І я чув! — підтвердив брат.

Матильда підскочила й вимкнула телевізор.

— Цс! — прошепотіла вона. — Слухайте!

Усі перестали їсти й напружено прислухалися.

— Алло, алло, алло! — почувся знову голос.

— Це там! — вигукнув брат.

— Грабіжники! — просичала мати. — В їдальні.

— Мабуть, що так, — закляк на місці батько.

— То йди й упіймай їх, Гаррі! — зашипіла мати. — Піди й злови на гарячому!

Батько не поворухнувся. Він аж ніяк не поспішав туди бігти й ставати героєм. Обличчя його посіріло.

— Та ворушися ж! — сичала мати. — Вони, мабуть, шукають наше срібло!

Чоловік нервово витер губи серветкою.

— Може, ходімо глянемо всі разом? — запропонував він.

— То пішли, — погодився брат. — Мамо, ходімо.

— Вони точно в їдальні, — прошепотіла Матильда. — Я впевнена.

Мати витягла з каміна кочергу. Батько схопив ключку для гольфу, що стояла в кутку. Брат хапонув настільну лампу, видерши штепсель з розетки. Матильда взяла ножа, яким користувалася за вечерею, і вся четвірка рушила навшпиньки до дверей у їдальню, причому батько ховався в них за спинами.

— Алло, алло, алло, — знову пролунав голос.

— Вперед! — крикнула Матильда й увірвалася в кімнату, розмахуючи ножем. — Руки вгору! — заверещала вона. — Ми вас упіймали!

Усі інші зайшли за нею, погрожуючи зброєю. Потім зупинилися. Роззирнулися навколо. Нікого не було.

— Тут нікого немає, — полегшено зітхнув батько.

— Я його чула, Гаррі! — верескнула мати, і досі тремтячи. — Я добре чула голос! І ти теж!

— Я справді чула! — вигукнула Матильда. — Він десь тут! — Вона почала нишпорити за диваном і за шторами.

І тут знову почувся голос, цього разу м’який і примарний:

— Тррусони моїми кістками, — промовив він. — Тррусони кістками.

Усі підскочили — і Матильда, доволі добра актриса, разом з ними.

Ще раз обвели поглядами їдальню. Нікого не було.

— Це привид, — сказала Матильда.

— Господи, поможи! — закричала мати, обхопивши чоловіка за шию.

— Я знаю, що це привид! — повторила Матильда. — Я вже чула його тут раніше! Ця кімната населена привидами! Я думала, ви це знали.

— Рятуйте! — зарепетувала мати й ледь не задушила чоловіка.

— Я звідси йду, — пробелькотів батько, сірий як ніколи. Усі кинулися навтьоки, хряснувши за собою дверима.

На другий день Матильда зуміла витягти з димаря й винести з хати сердитого й замурзаного сажею папугу так, що ніхто й не помітив. Вона вийшла чорним ходом і побігла до Фреда.