Меч і хрест

Спочатку Килина. Краще б вона сказала правду: потрібна третя. Вона боялася померти й померла однаково. Потім Рита і ця дурня із запискою… Потім брат.

Я міг убити рідного брата! Я ледве не вбив його. Я вбив би його, навіть якби знав уже тоді: це мій брат. Але тепер я знаю, чому він не прийшов. Він відчув небезпеку. Він ближче до природи, ніж я, він виявився мудрішим і сильнішим. Навіть Рита не змогла його спокусити. Але якби міг, я вбив би його і не мучився його вбивством, тому що він – вибрак природи.

Але виявилося, вибрак – не він, а я. Тому що я не можу вбити її. Не можу навіть заподіяти їй біль. Я – божевільний, який обписав теоріями ввесь щоденник, а сам… Я мушу зробити це! Це необхідно! Я біля мети… Але мені здається, що всередині мене сидить звір, який рве на клапті мої кишки. Хто придумав її?! Точно не Бог. Він кликав на жертву не заради любові до жінки. Любов до жінки – мавпа, що робить гримаси, страхітлива пародія на його любов.

І найжахливіше, що цієї любові немає. Вона такий же фантом, як і Диявол…

Але Диявол є. Саме тому, що немає любові! Я задихаюсь… Я знаю, хто вона! Я мушу. Але мені простіше…

– …померти самому, – тихо закінчила Марійка.

Вона відклала щоденник і огледілася невидючими очима.

– А ти знаєш, що сьогодні кінець світу? – буденно спитала Дарина Чуб.

– Що? – заледеніла Марійка Ковальова.

– Ну, диявол повстане з пекла…

– Сьогодні? Звідки ти знаєш? – здригнулася вона.

– Так у програмці написано… Сьогодні о 21.10 «Кінець світу» зі Шварценеґгером. Я давно хотіла подивитися. Кажуть, жахлива дурня! Шкода, знову не побачу…

Чуб, у нових ажурних трусах, сиділа на підлозі біля телевізора, тримаючи перед носом програму телепередач. Одяг із «Сафо» – довга різноколірна спідниця та червона блуза були акуратно розкладені на кріслі. Недалеко від нього валялися два кастровані велосипеди і одна мітла з двома новенькими велосипедними сідлами. Умиротворена Ізида Пуфик загравала з голою ступнею хазяйки, ліниво ловлячи лапою Даринині рухливі пальці. Бегемот розташувався на своєму коронному місці… Здалека здавалося, ніби він сидить просто на колінах блакитної «візантійки».

– А ти що, вже дочитала? – подалася Дарка до Марійки. – Ну і що він там понаписував?

– Це він, – посуворішала читачка. – Адже я мусила здогадатися. Пам’ятаєш, Мир сказав, що Женя й Ліда призначили Риті зустріч біля Кирилівської церкви, тому що бачили вранці репортаж про аварію? І там уперше говорилося про дігерів…

– Ну?

– Я ж теж бачила репортаж того ранку, – безбарвно мовила вона. – І жодного слова про дігерів у нім не було.

– Ти мені краще ось що скажи, – відстовбурчила губи Чуб, здивовано обсмоктуючи за щокою власний прокол. – На біса він записку залишив? Навіщо треба було самому на себе наводити? Коли б не записка, я б ніколи йому не повірила!

– Він не залишив, – сумно постукала Марійка пальцем по сторінці. – Він забув про неї. Просто забув. Він же не професійний убивця. Він убивав уперше…

– Навіщо взагалі писав?

– Він не писав, – індиферентно сказала Ковальова. – І не брехав. Майже. Рита була найяскравішою, найактивнішою з трьох. Мир завжди її вирізняв. Та й сама вона вирізнялась. А Женя й Ліда ревнували. Адже коли справа упирається в хлопця, подруги кінчаються, – зітхнула вона. – Того дня Рита знову просилася з ним у печери, і Мир сказав її подружкам. – Марійка наблизила зошит до обличчя й безпристрасно зачитала з аркуша: «Вона думає, все в житті можна на абордаж узяти грудьми третього розміру. Іноді нудно дивитися, що вона з себе корчить. Не був би я джентльменом, призначив би їй сьогодні зустріч під церквою біля психлікарні. Та так, щоб простирчала там до темряви. І не прийшов би… Бо дістала вже! Сто разів їй «ні» говорив, а вона все нависає». Він напевно сказав, – пояснила вона. – Він знав, Ліда постійно розіграші влаштовує і почерк підробляти вміє. А ще вони були першими, хто міг запідозрити його у вбивстві Рити. І він заздалегідь зробив із супротивників союзників. Більше того, зробив їх винуватими в її смерті. І навіть проколовшись із запискою, отримав із цього максимальну користь… Він був розумний.

– Так, не дурень. По-перше, нас переконав, по-друге, алібі отримав, – загнула два пальці Чуб. – А притиснули б, на крайняк здав би двох цих дурок, разом із їхнім приколом. Просто доки алібі було йому вигідніше, ніж їх визнання… Але от як він міг знати, що вони точно її напишуть?

– Міг, – стиснула губи Марійка. – Від Рити. Вони зустрілися біля Кирилівської ще вдень, і вона напевно показала йому записку. І сміялася над ними. Тому що паралельно Мир призначив їй побачення сам.

– Нишком?

– Таємно, – підтвердила Марійка. – І у свою чергу, попросив її жартома покликати на побачення божевільного Митю. Уявляєш, який чорний жарт: одна жертва запрошує на побачення іншу?

– Митя – жертва? – здивувалася Дарина.

– Так. Дядько Микола дійсно був випадковим. Митя – ось хто мав стати жертвою наступного дня. Мир міг би вбити рідного брата.

Вона раптом спіймала себе на тому, що говорить ніби про іншу – абстрактну й незнайому їй людину. Мир, якого вона знала, – Мир закоханий; Мир, що пробирався з нею по темних і небезпечних Кирилівських печерах; Мир, так страшно загиблий з її вини, висмикнувши її з-під Катиних коліс, – не мав і не міг мати стосунку до цього кошмару!

– Але в лікарні почалася паніка, Митя втік. Він був у церкві. І бачив мертву дівчину. І забруднився її кров’ю…

– А тому злякався й не прийшов!

– Я гадаю, справа в іншому, – кисло припустила Ковальова. – Побачивши свого улюбленця в крові, його лікар так злякався, що той міг учинити вбивство, що наступної ночі замкнув його. Практикантка цього не знала, вона ж не чергувала.. А коли на ранок знайшли новий труп, Снуровський зрозумів: Митя ні при чому. Тому і сказав нам: «Я можу поручитися за нього головою – він не виходив із лікарняного корпусу». А Митя щиро страждав, переконаний: прекрасна дівчина померла через те, що він «її не любив», «був поганим» і не прийшов на побачення. Він же божевільний, і факт, що її вбили на день раніше, не відігравав для нього особливої ролі.

– Гаразд, – задоволено почухала ніс Дарина. – А як Мир дізнався про «страшний обряд»?

– Від Килини… – пригнічено визнала Марійка. – Він знав її. Можливо, прийшов до неї, як і ми. А потім прочитав мої шпаргалки й навіть скоригував обряд від себе, додавши до нього осквернення Лаври. Хоч я й не розумію, навіщо Килина розповіла йому це? І чому, якщо вже розповіла, змовчала про третю жертву?

– І це ти мене запитуєш? – спогорда спитала Чуб. – Та закохалася в нього, як усі ви! Він до присухи жінками, як підтирками, користувався!

– Але Килина могла зварити присуху двадцять разів.

– Вона не хотіла, – переконано заперечила Дарина. – Я б теж не стала, якби когось по-справжньому любила. Знаєш, це жахливе почуття, коли людину на очах у тебе так плющить. Коли від справжньої любові – зовсім інше, в тому божевіллі щось священне, величезне є, таємниця якась… А тут усе просто, як блювота. Я не знаю, як сказати. Любов від присухи – ніби протез, щось несправжнє, убоге, жалюгідне. І страшне! Немов ти душу в іншого відрубав. Ось і знаю вже, що Мир убивця і сатаніст, а як згадаю – так здригнуся! Морок! – чесно призналася Землепотрясна. – Але все-таки, – змінила тон вона, – Килина була не така дурка, як ти! Тільки повна дурка іншому доводитиме: щоб отримати скарби, голубе, треба, пардоньте, вбити мене! Щоправда, він однаково її вбив… Тупо, як свідка. Чергова випадковість. Уявляю, як він тут обліз, коли ти йому все по поличках розклала, і він зрозумів, що випадково завершив неможливий обряд, а скарб отримати однаково не може, тому що тепер три кінчені Києвиці припруться туди йому заважати! Ти навіть не розумієш – ти нас усіх під удар підставила!